Для мене, журналіста і літературного працівника, такий друг і сусід був просто скарбом. Григорій Миколайович часто заміняв мені енциклопедію, бо не було такої речі, про яку б він не знав усе або майже все.”
Я поздоровив його з новою великою перемогою радянської науки і докладно розповів про запуск радянської космічної ракети. Григорія Миколайовича це повідомлення надзвичайно схвилювало.
— Виходить, вирвались?.. — закричав він. — Виходить, проникли нарешті туди, в “інший світ”?..
Він заметушився і забігав по кімнаті, розмахуючи руками.
— Я ж казав, я вірив, я доводив це… З мене сміялись… У дім для божевільних запроторити хотіли… А тепер ось!.. Дивіться!.. Людина вже послала в неосяжний зоряний світ свій космічний корабель! Недалеко той час, коли і сама туди полетить!
Він зупинився і подивився на мене палаючими, дивно похолоднілими очима:
— Ви вірите в це?..
— Авжеж!
— О-о! Я доживу до цього дня! — вигукнув він І, оглянувшись з острахом навкруги, тихо додав: — Більше того — я дочекаюся їх повернення! Вони обов’язково повернуться…
— Про кого це ви, Григорію Миколайовичу? — здивовано запитав я,
— Про Арнаутова, про Майгіна, про всіх, кого вважають загиблими… А вони ж не загинули! Сорок п’ять років тому вони полетіли туди, куди сьогодні пішла наша радянська ракета…
Я ніколи не чув ні про якого Арнаутова, ні про те, що хтось сорок п’ять років тому полетів у Космос… І ніколи раніше не бачив мого спокійного, урівноваженого Григорія Миколайовича таким збудженим. Усе в ньому кипіло, вирувало, раділо, кожен мускул його лиця тремтів, а очі!.. Я давно не бачив людей з такими очима: вони сяяли, сміялися і, здавалось, бачили щось таке дивне, чого ніхто ніколи не бачив…
Я розповім тут незвичайну історію, яку розказав мені Григорій Миколайович того чудового ранку, коли наша радянська ракета з величезною швидкістю линула до Місяця. Крім Венберга, ніхто не знав цієї історії. Венберг нікому не розповідав її вже сорок три роки, відтоді, як мало не опинився в домі для божевільних. Але я вірю кожному слову люб’язного Григорія Миколайовича. Не вірю тільки, що він коли-небудь зустріне друзів, яких втратив сорок п’ять років тому…
ПІДЗЕМНЕ ЧУДО
На початку 1913 року з Петербурга на Корякський півострів вирушила геологічна експедиція. Вона мала дослідити геологічну будову гірського плато на південному сході півострова і визначити вік деяких його верств. Два геологи і один студент-практикант повинні були, крім того, обслідувати район сопок на захід від плато і взяти зразки вивергнутих порід на різній глибині.
Звичайно, що в дорозі на Далекий Схід і на самому півострові геологам довелося пережити немало всіляких пригод. Але цю розповідь краще почати з того знаменного дня, коли один учасник експедиції в район сопок, молодий геолог Андрій Гаврилович Майгін, зробив незвичайне відкриття, яке відіграло величезну роль у його житті і” в житті інших учасників цієї дивної епопеї.
Разом з Майгіним у районі сопок був досвідчений геолог Клавдій Володимирович Берсеньєв, а також молодий практикант, студент Петербурзького університету Петя Благосвєтлов, син відомого хіміка, професора Петра Аркадійовича Благосвєтлова.
З допомогою ламутів геологи добрались до сопки Коронної — так у XIX столітті назвали найбільший вулкан у цьому районі російські переселенці. Місцеве, населення називало сопку Коронну “Вогняною горою”. Триста років тому Вогняна гора диміла й клекотіла, викидаючи хмари сірчистої пари, але потім стихла і з часом заросла низькими, кривими деревами.
Про цю сопку в ламутів ходили легенди. Одна така легенда розповідала, що бог вогню і світла час від часу вилітав з надр гори і виходив на небо, але потім знов повертався на Вогняну гору і ховався в її розкритих палаючих грудях. Старики з уст в уста передавали розповідь про те, як “променистий бог” прилітав одного разу на “великому небесному карбасі”. Вогняна гора заревіла і розверзлась, і “променистий бог” пішов у глиб землі. Вже багато років він спить там, але настане час, і знову розверзнуться могутні груди вогнедихаючої гори, і “бог світла” на великому карбасі знову підніметься вгору, щоб облетіти всю землю, злітати в гості до місяця і сонця…
До підніжжя цієї легендарної сопки і прибули весною 1913 року три петербурзьких геологи. Вони вибрали мальовничий, затишний куточок за три версти від гірського озера і там, між лісом та заростями чагарника, поставили свої намети. Друга геологічна партія влаштувалася на півночі, біля підніжжя Анадиря…
Геологи оглянули місцевість і почали дослідження. Майгін з Берсеньєвим простежили напрям і залягання лавового потоку багатовікової давності. Потік був занесений пізнішими нашаруваннями, він залягав на різних глибинах і тягнувся майже на чотириста сажнів од кратера. Геологам треба було докопатися до нього і взяти зразки.
П’ятнадцятого травня, поки Берсеньєв і студент у палатці класифікували і вкладали колекцію мінералів, Андрій Майгін у глибокій шахті прорубався крізь шар пісковику, що закривав доступ до лави. Майгіну тоді щойно сповнилося двадцять сім років. Це був широкоплечий гігант з фігурою гладіатора і очима безшабашного хлопчиська. У вузькій похилій шахті цьому велетневі було тісно і незручно. Голий до пояса, він з силою обрушував свою кирку на ніздрюваті плити і валив собі під ноги важкі уламки. Курява піднімалася в повітрі і густо осідала на спітніле тіло. Прицілившись, Майгін ударив киркою по гострому виступу. Обвалилась ще одна брила. Майгін легенько пристукнув по тому ж місцю і завмер, опустивши кирку; крізь кам’яний пил блиснув промінь світла… У першу мить геолог навіть не збагнув, що це за світло. Він потягнув кирку до себе, але враз спинився. “Що за чортовиння? Звідки тут, на глибині п’ятдесят аршин, взялося світло?..”
Сів навпочіпки і розгріб щебінь. Так, це було світло. Справжнє денне світло.
“Невже я пробився назовні?”
Геолог оглянувся: он там світла пляма входу, шахта похило іде вниз… Майгін був нетерплячий.
— У чому справа? — сердито промовив він і з силою всадив кирку в щілину, яка випромінювала світло.
В ту ж мить яскраве сонячне проміння ввірвалося в шахту. Стало видно як удень. Мружачись, Майгін нахилився до світлої плями, але не побачив нічого, вірніше, побачив тільки глибоку сяючу пустоту, таку, яким здається небо, коли людина дивиться на нього проти сонця…
— Андрію Гавриловичу!
Майгін оглянувся. Позаду стояв Петя Благосвєтлов. Студент здивовано витріщив очі.
— Наверх прорубались?
— Не думаю…
— А звідки ж світло? Можна подивитися?
— Дивись… — Майгін відступив.
Петя нагнувся, заглянув у світлу щілину і зразу ж випростався.
— Чудеса, Андрію Гавриловичу! — сказав він. — Неначе небо. Тільки це не небо. Пустота якась. — Студент спантеличено подивився на Майгіна і знов нахилився. — Стривайте, тут же скло! Пустота за склом…
— Ану, дозволь…
Майгін відсторонив Петю і заходився розширювати щілину в пісковику. Петя квапливо відгрібав уламки. Нарешті, коли було розчищено широке вікно, Майгін і Петя впевнилися, що перед ними справді щось схоже на прозоре тонке скло, а далі — пустота з дуже глибокою перспективою. Майгін схопив сорочку, протер “скло” і припав до нього. Петя схвильовано сопів у нього над вухом.
Те, що вони побачили, здалося їм сном: під склом зяяв глибокий порожнистий простір, а далеко внизу, на глибині приблизно сто п’ятдесят сажнів, на гладенькій круглій площадці стояли… будинки, невеличкі красиві будиночки з округленими стінами і сріблястими дахами, схожими на шапки грибів. Це було ціле містечко окружністю не менше двох верст, чистеньке і акуратне, мов іграшкове. Високо над ним у порожнистому просторі нерухомо висіли три великі сяючі кулі. Здавалося, що лялькові споруди внизу занурені у велике водоймище, заповнене прозорим світлом.
