Тася мовчала, її очі знову зупинились на прекрасному обличчі Ежені.

— А в якому монастирі шукав старовинні книги князь Платон? — запитав Волошин.

— Не знаю, синочку. Та й сама Євгенія Феліксівна його назву забула. Пам’ятаю лише, що там святий Кирило з монахами жив.

Тася оглянулась довкола і запитала:

— Крім книг, нічого після неї тут не лишилось?

— Нічогісінько. Було красиве віяло і сукні, та я бідним дівчатам з нашого будинку пороздавала. А картину собі зоставила. — Старенька з жалістю глянула на портрет: — Як жива вона в рамці сидить!..

— Чи нема яких-небудь листів до неї від князя Платона? — спитав Волошин.

— Були, синочку, були, — охоче відповіла старенька. — В коробочці такій гарненькій держала вона їх. Не по-російськи писано. Я довго їх берегла, а потім не знаю куди приткнула.

— Треба пошукати ці листи, Клавдіє Антипівно, — серйозно і з проханням сказала Тася. — Один професор бачив вашу книгу і хоче інші старовинні книги знайти. Може, листи князя Платон а йому допоможуть…

Клавдія Антипівна скрушно похитала головою:

— Пошукати можна, тільки коли б ваш професор теж не збожеволів, як князь Платон. Чула я, що вони чаклунські, ці книги…

Волошин посміхнувся і мало не сказав, що професор уже сорок років тому “збожеволів”, але вперто шукає “чаклунські книги”, і дружина його поки що лікарів не викликала. Одначе, поглянувши на серйозне, зосереджене обличчя Тасі, він промовчав. З деякого часу Волошин уже ловив себе на тому, що побоюється своєї аж надто серйозної й екзальтованої подружки.

Виходячи від Клавдії Антипівни, Тася й Волошин дуже просили стареньку розшукати листи, що лишилися після Євгенії Бєльської, і та охоче пообіцяла поритися в своєму комоді.

— Ага, до речі, — пригадав Волошин. — Ваша книга буде передана в Ленінську бібліотеку, і ви, Клавдіє Антипівно, одержите за неї гроші.

Старенька махнула рукою:

— Бог з ними, з грошима. Та й не моя то книга, сиротою вона зосталася. Значить, нехай і бере її собі Радянська влада.

Коли Тася й Волошин розповіли Стрілецькому про свої відвідини Клавдії Антипівни Куликової, старий професор був страшенно здивований. Він був твердо переконаний, що бібліотеку Грозного слід шукати під московським Кремлем. За багато років розшуків він ретельно обслідував кремлівський підземний тунель з усіма його відгалуженнями. Стрілецький відкрив під Кремлем ціле місто. Із записів Арістотеля Фіоравенті невтомний учений дізнався, що тайник для книг царівни Зої італійський зодчий збудував на десять метрів глибше від основного тунелю, а доступ до нього був десь в одному з бокових ходів, старанно замаскований. Існували припущення, що Грозний створив філіал своєї бібліотеки в Олександрівській слободі. Але Вологда?.. Ця версія була надто несподіваною.

Того ж дня Стрілецький запросив свого давнього друга, історика Івана Олександровича Федорова, який добре знав Вологду, і розповів йому про антологію Агафія та про розшуки Платона Бєльського.

Федоров анітрохи не здивувався з почутого. Відомо було, що в шістдесятих роках XVI століття Іван Грозний серйозно задумувався над тим, щоб перенести російську столицю у Вологду. Це старовинне місто, ровесник Москви, займало на той час вигідне географічне, а також стратегічне положення і мало велике торгово-економічне значення. Воно було недосяжне для кримчаків, які постійно чинили спустошувальні набіги на Москву, і, нарешті (що було найістотнішим для Грозного), у Вологді не було бундючних бояр, підступних його ворогів, котрі прагнули розділити Русь на дрібні удільні князівства.

Старий історик нагадав Стрілецькому, що Грозний побудував у Вологді монументальний собор святої Софії, фортецю на березі Сухоні і почав будувати палац для себе. На річці Вологді він будував судна, призначені для плавання в заморські країни через Біле море. Щодо монастирів, то було відомо, що Грозний надавав великого значення одному з вологодських монастирів — Сіверському, як опорному військово-стратегічному пункту. По суті, цей монастир, розташований за сто п’ятдесят кілометрів на північ од Вологди, був наймогутнішою російською фортецею на півночі, і Грозний не раз одвідував його.

Все це зацікавило Стрілецького. Він уже допускав, що Грозний справді міг переховати свою бібліотеку, якою дуже дорожив. І якщо він її переховав, то цілком логічно було припустити, що місце для нового тайника Грозний вибрав десь далі від Москви, на півночі, в якій-небудь неприступній фортеці… А про князів Бєльських Стрілецький і без консультації з Федоровим знав, що замолоду Грозний дружив з Курбським, Мстиславським і Бєльським. Цілком можливо, що саме останньому він подарував одну з своїх книг (адже стоїть у “веттерманівському опису” помітка проти “Антології” Агафія “дарована”…). Що, коли друг царя Бєльський знав про перенесення бібліотеки з кремлівського підземелля в якийсь монастирський тайник і залишив для своїх нащадків які-небудь записи про ті кий тайник?..

Стрілецький ще не наважувався виступити з повідомленням про знахідку візантійської антології і про “вологодську версію”. Він хотів сам з’їздити у Вологодську область, як потепліє, перевірити на місці все почуте од Куликової і тільки потім організовувати серйозну експедицію.

У Тасі наближалися канікули, а Волошин збирався у відпустку. Вони попросили Стрілецького взяти їх тоді з собою, і професор охоче погодився. Молодий, енергійний технік і його подруга припали до вподоби Стрілецькому. Крім того, він був щиро вдячний їм за допомогу в його розшуках неоціненної старовинної бібліотеки.

Після першого свого візиту до Куликової Волошин їздив на Ординку ще двічі, проте Клавдія Антипівна захворіла на грип і листів Євгенії Феліксівни не шукала. Одначе, коли він приїхав втретє, старенька вже одужала і сказала, що знайшла листи, але… віддала їх “для професора” якомусь юнакові “з музею”, котрий був цими днями у неї і теж розпитував про княгиню Євгенію Бєльську.

Крім історика Федорова, Стрілецький нікому не розповідав про візантійську антологію і про те, що дізналися його молоді друзі на Ординці. З Федоровим, Тасею і Волошиним він домовився, що вони теж не розголошуватимуть цієї історії. Хто ж міг ще знати адресу Клавдії Антипівни і кому ще могли знадобитися листи Євгенії Бєльської?..

Стрілецький подзвонив в Управління музеями і спитав, чи не посилали звідти кого-небудь до громадянки Куликової на Ординку по деяку кореспонденцію, що має велике значення для його, Стрілецького, наукової роботи. З Управління музеями відповіли, що “про громадянку Куликову К. А., яка проживає на вул. В. Ординці, нічого не відомо”.

З таким самим запитанням старий професор звернувся до свого інституту, до різних музеїв та інших закладів. Звідусіль він дістав такі самі відповіді, як і з Управління музеями.

Історія з листами Євгенії Бєльської ставала вже загадковою, і Іван Волошин вирішив зайнятися нею ґрунтовно. Він ще раз одвідав Куликову і став докладно розпитувати її про таємничого “юнака з музею”. Але старенька могла дати про нього лише дуже загальні відомості:

— Молодий, щуплий, трошки вищий од вас буде. Волоссячко світле, ріденьке, очками часто кліпає і все кланяється. Говорить ввічливо. Одягнутий чисто і взагалі видно, з благородних… За листи дуже дякував і навіть гроші хотів дати, та я не взяла. Хіба можна? Гріх який…

— А про книжки Євгенії Феліксівни він не розпитував? — поцікавився Волошин!.

— Розпитував. Ну, я йому, звичайно, показала ті французькі, що продавати носила, і про ту старовинну розказала.

— А він що?

— А він каже: “Авжеж, авжеж! Професор Стрілецький любить такі старовинні книги…” А потім на портрет подивився. “Дуже, — каже, — вродлива була дамочка”, і назвав її дівоче прізвище…