— Як цікаво! — вигукнула Тася. — Я ніколи нічого про це не чула!

— На жаль, про це мало хто знає, люба дівчино, — добрим батьківським голосом сказав Стрілецький. — А ті, що знають, завжди квапляться оголосити це легендою, апокрифом.

— Але ж під землею сиро, професоре! — резонно зауважив Волошин. — Ніяка бібліотека довго в землі не пролежить…

— Дуже слушне зауваження, юначе! Та я можу вас заспокоїти. Наш чудовий архітектор академік Щусев у свій час ознайомився з записами Фіоравенті і довів, що під Кремлем справді було споруджено книжковий тайник і до того ж викладений особливим каменем, що не пропускав ніякої сирості, так званим “м’ячиковим каменем”. Ось чому, друзі мої, ми впевнені, що бібліотека царівни Зої уціліла і перейшла до її внука, царя Івана Васильовича Грозного… Але після смерті Грозного ніхто і ніколи не міг знайти цю знамениту бібліотеку, хоча ми майже точно знаємо місце в підземеллях Кремля, де вона була захована царівною Зоєю “на вічне зберігання”… Знаємо ми також приблизно, з яких книг і рукописів складалася ця бібліотека. В одній тільки своїй переписці з Курбським Грозний цитує багатьох стародавніх авторів. І, звичайно, цитував він їх не з чужих слів, не з чуток.

Стрілецький підійшов до полиці і взяв товсту книгу:

— Ну ось професор Сергій Бєлокуров, відомий бібліофіл!.. Це його книга “До історії духовної освіти в Московській державі XVI–XVII століття”, тире, “Церковні або світські книги були в бібліотеці московських царів XVI століття”, знак запитання…[3] Назва недорікувата, але не в ній суть… Та от цей розумник — професор не полінувався, перерив усю літературу, що стосувалася бібліотеки Івана Грозного, і “довів”, що ніякої бібліотеки у того не було, що Зоя-Софія нічого з собою не привезла і що всі докази існування культурної скарбниці російського народу — це або марення божевільних, або фальсифікація історії…

Тася уже з обуренням дивилася на книжку Бєлокурова. Їй так сподобалася загадкова історія бібліотеки Грозного, що кожного, хто розвінчував цю чудесну таємницю, вона вже вважала своїм ворогом.

А Волошин узяв у руки книжку Бєлокурова і став уважно перегортати її:

— Цікаво! Треба почитати, Настусю!..

— А я читати її не буду! — сердито сказала Тася.

— Правильно, Тасенько! — вигукнув Стрілецький. — Це жовчний реакційний писака, що не любить російського народу… Ви, юначе, краще оце почитайте! — Стрілецький вказав на іншу старовинну книгу, — це один із збірників літописів Троїцько-Сергіївської лаври… — Він швидко розгорнув книжку на потрібній йому сторінці. — Ось: “При державе великого князя Василия Ивановича…” Це батько Грозного, “…повелением его прислан из грек монах Максим… Бе же сей Максим Грек велми хитр еллинскому, римскому и словенскому писанню. На Москве егда же узре у великого князя в царской книгохранительнице книг много и удивися и поведа великому князю, яко ни в греческой земле, ни где он толико множество книг не сподобился видети…”[4]

Стрілецький відклав книгу. Його погляд горів, далебі так яскраво, як вогнище, на якому палили протопопа Аввакума.

— Так гласить древній рукопис. А професор Бєлокуров покопався в писаннях Максима Грека і з кислим виглядом оголосив: “Еге ж, справді, перекладав для великого князя якісь книжечки, а фактичної довідки з питання про бібілотеку не подав…”

Тася щиро обурилась.

— Не розумію! Чому наші видавництва випустили таку нісенітницю!..

Волошин підсунув їй книжку Белокурова і, єхидно посміхаючись, показав на рік видання: “1899”…

Тася почервоніла і ледве не шпурнула в нього ненависну книжку.

— Але у фальсифікатори попав не тільки стародавній літописець, а й професор Юр’євського університету Дабєлов. У 1820 році в місті Пернові він випадково знайшов частину списку бібліотеки Грозного. Цей список, за свідченням лівонця Нієнштедта, склав пастор Веттерман у Москві в шістнадцятому столітті… Але професор Бєлокуров без жодних доказів оголосив цей список підробкою…[5]

Голос Стрілецького дзвенів, Тася дивилася на старенького з захопленням. Вона відчувала, що вже любить його, як рідного батька… Навіть спокійний, урівноважений Волошин замилувався гнівним і пристрасним обличчям Стрілецького.

“Хороший дідок!.. Сурикова б сюди або Рєпіна”, — подумав він.

— Хто ж, у такому разі, фальсифікатор, друзі мої? — запитав Стрілецький. — Бєлокуров помер… Мертві сорому не мають… Але його вишкребки зосталися. Хто вони? Сліпі кроти або жаби, байдужі до всього істинного. Вони мене божевільним оголосили… Вони цькують мене… Але не в цьому справа… Пробачте, я відхилився…

Стрілецький підійшов до письмового стола, підняв якийсь пожовклий зошит і сказав урочисто:

— Ось неповна копія перновського списку книг і згортків, які входили до бібліотеки Грозного. Ось тут значиться антологія візантійської поезії “Кіклос”, складена в п’ятому столітті Агафієм, юристом і поетом. Це та сама пергаментна книга, яку ви врятували на Кузнецькому мосту. А проти неї стоїть помітка: “подарована…” і далі нерозбірливе слово. Чи то цю книгу хтось подарував Грозному, чи то він комусь її подарував, і таким чином вона дійшла до нас… — Стрілецький узяв зі стола древню пергаментну книгу і підніс її до Тасі і Волошина. — Тепер ви розумієте, друзі мої, чому я так схвилювався, коли від слідчого на експертизу до мене потрапила ця книга?

Тася і Волошин дивились на старого професора широко відкритими очима.

— Нам треба будь-що знайти бабусю, яка приносила в букіністичний магазин антологію Агафія, — роздільно і чітко, як присягу, промовив Стрілецький. — Що ви знаєте про неї?

— Нічого… — відповів молодий бригадмілець.

— Нічого… — підтвердила і Тася.

— Як же все-таки її можна знайти? — з надією поглядаючи то на Тасю, то на Волошина, запитав Стрілецький.

— Оголошення в газеті? — непевно запропонувала Тася.

— Ні! — рішуче заперечив Волошин. — Такі бабусі не читають оголошень… — Він встав. — Ми подумаємо, професоре…

Стрілецький провів їх до виходу. Прощаючись, він сказав:

— Ви обоє комсомольці, і тому я дуже на вас розраховую… — Голос його затремтів. — Я сорок років шукаю цю бібліотеку, до мене її шукало багато російських учених. Пам’ятайте це, друзі мої…

Вони мовчки вийшли з високого будинку на тиху Волхонку. Волошин взяв Тасю під руку; не змовляючись, вони, глибоко замислені, минули огорожу кремлівського скверу і тихо, не поспішаючи пішли уздовж могутніх стін древньої російської твердині…

Високо в темному небі ширяла вогненна кремлівська зоря. Як маленькі круглі місяці, висіли в сквері ліхтарі.

Тася й Волошин сіли на лаві коло великих квіткових ваз.

Од гроту біля Кремлівської стіни, де веселилась і грала молодь, долинали гучні голоси, а з другого боку, коло Манежу, тихо шелестіли шини тролейбусів та машин.

Першою заговорила Тася:

— Подумати тільки! Отут, десь у землі, під Кремлем, сотні років зберігаються величезні цінності людської культури, а знайти їх ніхто досі не міг… І раптом Кузнецький міст, якась бабуся з кошиком, візантійська книга, і ми з вами уже залучені до розгадки цієї дивовижної таємниці…

— Так! Це історія, яку могли б перетворити в чудовий роман Вальтер Скотт, Стівенсон, Хаггард… — задумливо промовив молодий бригадмілець. Зненацька він весело засміявся: — А здорово все-таки професор вишпетив цього… Бєлокурова. Прямо каменя на камені не залишив. Та й у вас був такий вигляд… Бєлокуров не пошкодував би, що лежить у могилі.

Тася суворо подивилася на нього:

— У вас веселий настрій.

Він посміхнувся:

— А чого мені журитися?

— А хоча б того, що ви бригадмілець і якого-небудь дрібного злодюжку одразу ж умієте привести у відділення, а от бабусю з кошиком знайти навряд чи зможете, навіть якщо сьогодні вночі перечитаєте всього Конан Дойля або Честерстона.