Минуло не дуже багато часу, й Губерт зрозумів, що краще хай би вже балотувався Квокс, ніж оцей тип, що зостався поза конституцією. Гартман і його банда скуповували не тільки контрольні пакети акцій, сам Гартман особисто скуповував сенаторів. Цей товар за незначним винятком був дуже доступним для тих, хто мав гроші. В Живокіста грошей було досить, він міг дозволити собі скуповувати сенаторів цілими кетягами.
Дивного в цьому нічого не було. Адже якщо людина обирає собі політичну кар’єру, вона свідомо йде на те, щоб її хтось купив. У цьому був весь сенс її існування. Принципові розходження і суперечки виникали лише навколо ціни. Сенатор хотів більше, покупець давав менше. Відомо, що виграє оптовий покупець. Гартман скуповував сенаторів оптом, а оскільки конкурентів у нього не було, сенатори йшли по досить дешевій ціні. Гартман міг дещо заощаджувати й для себе. Так от, саме куплені на корню сенатори почали підсовувати президентові Губерту свиню за свинею. Були хвилини, коли не тільки кар’єра, а навіть безпека, навіть життя Мечислава Живокіста висіли на волосині. Президент начебто прислухався до тверезих голосів і мав намір призначити слідство після Мідасових вправ на біржі.
Коли б комісія була створена негайно і коли б вона працювала як слід, Живокістові це не минулося б. Але справа в тім, що створити комісію було доручено саме тим сенаторам, яких Гартман придбав для Живокіста ще в той період, коли про Живокіста взагалі мало хто чув. Комісія не дуже поспішала створюватись. А створившись, не поспішала братися до роботи. Живокіст узяв їх під своє крило, вони начебто соромилися самі себе й паскудили нишком. А тепер… Вони давно мріяли про той час, коли можна буде вийти на вулицю й по-справжньому показати, на що вони здатні. І ось такий час настав. Тепер їхньому фюреру Джіму Ферчу не треба було шантажувати й залякувати дрібних підприємців, щоб роздобути дещицю на утримання своєї банди. Добрий містер Живокіст розв’язав проблему жратви раз і назавжди. Більше того, він створив для цих покидьків такі умови, про які раніше вони й мріяти не могли. Ще зовсім недавно “Товариство Джіма Ферча” хоч і жахало всіх, не було численним, і поліція чи національна гвардія могли б перебити ферчистів протягом одного дня в разі такої потреби.
Правда, гріх було скаржитись на поліцію. Навіть у часи найвищого збереження законності поліція не завдавала ферчистам великого клопоту. Якщо котрийсь із них, а особливо нахабних бандитів, попадався до рук поліції після суперзлочину, з ним поводилися чемно, а незабаром він або “тікав”, до того ж серед білого дня, або його випускали, не забуваючи при цьому пробачитися.
Поліція вважала ферчистів мало не своїми колегами. Вони таки й справді брали на свої плечі тягар поліційних обов’язків. Потрібно розігнати демонстрацію в захист миру? Будь ласка! Ферчисти налітали на демонстрацію раніше від поліції і чинили нахабніше і рішучіше, жорстокіше, бо не несли за свої дії ніякої відповідальності. Треба зірвати мітинг безробітних? Будь ласка! Поліційні комісари могли в цей час розпивати віскі з содовою, знаючи, що ферчисти справляться і без них. Настав час сказати чорним, де їхнє місце? І це можна! Тут поліція взагалі ні до чого. Можна було відразу, не поспішаючи телефонувати пожежникам. Поки приїдуть пожежники, від негритянської церкви чи клубу залишиться купа попелу.
Словом, до недавнього часу поліція і ферчисти мирно співіснували. Жили вони мирно й зараз, але поліція почувала якийсь душевний незатишок. Поліція розуміла, що тепер, у разі такої потреби, їй з ферчистами не впоратися, і вони, ферчисти, абсолютно ігнорують поліцію.
їхня кількість зростає день від дня. Філіали “Товариства Джіма Ферча” виникають по всій країні. Раніше ферчисти жили по домах, збиралися разом, тільки попереджені заздалегідь. Тепер Живокіст накупляв для них готелів, приватних будинків, які перебудовувалися під казарми. Численністю ферчисти могли вже сперечатися з національною гвардією, за військовим озброєнням, умінням, рішучістю і нахабством вони залишали національну гвардію далеко позаду.
Ще зовсім недавно ферчисти зодягалися хто в що. Найбільше, правда, вони полюбляли довгополі, бахматі плащі, бо під ними дуже зручно було ховати пістолети, автомати, а їхні кишені набивати гранатами. Тепер ферчисти одягнули уніформу. Ця уніформа мусила підкреслювати національний дух ферчиського поступу до влади. Ковбойські сорочки в червону й чорну клітинки, лимонного кольору бриджі, на голові крислаті темно-коричневі капелюхи, на ногах високі — теж темно-коричневі — чоботи з острогами. Коричневий колір капелюхів і чобіт символізував духовний зв’язок з гітлерівцями. Ферчисти цим самим підкреслювали, що вони фашисти з голови до ніг. Місцевими, національними залишалися лише сорочки й штани. Що ж до острог, то вони були просто даниною невідомо чому. Навряд чи хоч один з десяти ферчистів умів їздити верхи.
Було ще дві деталі в їхній екіпіровці. Ці деталі вніс і подарував сам Живокіст. У кожного ферчиста була золота пряжка на поясі й троє золотих кілець на гумових кийках. Кийки — символ поліційної влади, і своїми власними кийками, та ще й з золотими кільцями ферчисти підкреслювали, що вони тепер не дуже визнають владу поліції. А як пишалися вони своїми золотими пряжками! Золото — метал м’який, і вм’ятину чи подряпину на такій пряжці зробити неважко. Найбільше цінувалися подряпані і пом’яті пряжки. Вони свідчили, що власники їхні були активними й рішучими людьми — не задумуючись пускали пряжки в роботу, били по голові й по зубах.
Останнім часом таких подряпаних і пом’ятих пряжок ставало все більше і більше. Ферчисти не сиділи без роботи й дарма хліб не їли. На шахтах, біля домен і мартенів, на заводах і фабриках, навіть на транспорті почались заворушення. Страйкували робітники то одного, то іншого підприємства. Доброта Живокіста почала вилазити боком. Спершу він збільшив зарплату, поліпшив умови праці на багатьох підприємствах, що перейшли до нього від інших бізнесменів. Це було потрібно, по-перше, для того, щоб завоювати симпатію й схилити на свій бік якомога більше народу, а по-друге, щоб примусити страйкувати робітників і службовців на підприємствах Дарлінга. Дарлінг і так зазнавав страшних збитків, і кожен навіть добовий страйк боляче бив його по кишені.
Але не всім робітникам Живокіста таланило. Для того щоб залишити Дарлінга без вугілля і без металу, Живокіст припиняв роботу на шахтах, гасив домну за домною. Робітники спершу одержували деяку компенсацію (чи допомогу по безробіттю, називали ці копійки і так), потім адміністрація, поставлена Гартманом, забувала цю компенсацію сплачувати. Навіть там, де робітники заробляли у півтора раза більше, ніж раніше, вигоди вони однаково не мали ніякої, бо ціни раптом підстрибували вдвічі. Живокіст був нікчемний політекономіст і робив спроби якось стабілізувати становище в тій частині економіки країни, яку він контролював особисто. Він кидав купи золота за купами і ніяк не міг зрозуміти, чому ростуть ціни, а разом із цінами росте незадоволення не тільки його діяльністю, а навіть самим фактом його існування.
Золото є золото. Багато його чи мало — їсти його однаково не будеш. За нього треба купити хліба, і бажано з маслом, а хліб і масло мусить хтось зробити. Робилося й те, й інше, але все робилося стихійно, по-дурному, без урахування потреб покупця і продавця. І фермери, і дрібні підприємці, яких ще не встиг підловити Живокіст, панічно боялися збанкрутіти, боялися перевиробництва, і внутрішня торгівля скидалася на божевільню. Господарство й економіка великої країни і так були анархічними й балансували на межі кризи, а тут ще Живокіст і розбій Мідаса на біржі…
Живокістове золото для капіталістичного ведення господарством було не поплавком, а важким каменем, прив’язаним до шиї. Живокіст не розумів цього, і день від дня збільшував вагу цього каменя.
Ті, кого діти смикали за поли й вимагали хліба, не вдавалися до тонкощів політекономії, а починали страйкувати. Тут-то й знаходилася робота для кийків з золотими пряжками й кільцями. Ферчистам усе частіше доводилося розганяти робітничі пікети біля воріт фабрик та заводів. Кудись безслідно зникали профспілкові лідери, керівників робітничого руху знаходили у штреках вироблених шахт, вони ставали жертвами автомобільних катастроф, гинули від куль і кастетів, вони всі без винятку діставали листи з погрозами, але загиблих замінювали нові борці, і земля з краю в край двигтіла, як перед виверженням вулкана чи землетрусом.
