Метрдотель благально приклав руки до серця:

— Сер, трапилося непорозуміння! Цей чоловік у нас більше не працює!

І плечем колишнього боксера метрдотель почав виштовхувати Осандру до дверей. Тільки тепер той прийшов до тями і вилупив очі на метрдотеля:

— Як тобто не працює? Хто не працює? Я не працюю?

Метрдотель не слухав його і все виштовхував ближче до дверей, вибачаючись і розсипаючи біля Мечиславових ніг словесні фіалки:

— Тисячі пробачень, сер, тисячі найщиріших пробачень! Зараз усе буде о’кей, зараз у вас буде справжній офіціант. Трапилася прикра помилка, це випадкова людина, він у нас більше не працює!

— Це я не працюю? — заревів Осандра.

У його жилах закипіла кров усіх його іспанських та індійських предків. Мечислав, Гартман і метрдотель за ті лічені секунди, поки метрдотель не послав Осандру в нокдаун, мали змогу переконатися, що таке справжня іспанська лайка, культивована й випестувана ще конквістадорами й флібустьєрами. А потім, коли сеньйора Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандру дужі громадяни в офіціантських фраках волокли по коридору, він виривався і горлав що мав сили:

— Експлуататори прокляті! Капіталісти! Наволоч! Кара небесна на ваші голови! Доки ви питимете кров трудящих? Настане й наш час! Ви користуєтесь тим, що я не член профспілки? Мерзотники! Тепер мені ніхто не платитиме допомоги по безробіттю…

Голос сеньйора Осандри то вибухав, то переривався (певно, в ті хвилини, коли його били по зубах), але ще з першого поверху до Мечислава й Гартмана доносився викривальний експромт Осандри, який свідчив, що профспілки в цій країні продажні й що в профспілках сидять суцільні бонзи.

Потім знизу почувся бас полісмена, й Осандра почав щось скиглити, поки й зовсім не затих.

І Мечислав, і Гартман вдали, що нічого особливого не сталося. Вони продовжували спокійно вечеряти (прислужував їм інший офіціант), Мечислав замовляв свій майбутній комфорт, Гартман приймав замовлення, і все йшло як і мало йти. Тільки Гартман влучив хвилинку, щоб подумати: “Добре ж ти, голубе, общипав цього нещасного сеньйора! Йому, сердезі, аж у офіціанти довелося податись. І хоч би бровою моргнув. Ти, брате, далеко підеш, з тобою можна справу мати!”

Було вже пізненько, коли Гартман попрощався і пішов, пообіцявши потелефонувати ще завтра вранці.

Мечислав наказав офіціантові прибрати все, залишивши тільки сифон з содовою, і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою з кутка в куток. Насмішив його цей клятий Осандра. Як він вигукував, що ненавидить експлуататорів, як він шкодував, що не член профспілки! Ха-ха-ха! Досить, виявляється, забрати в людини всі гроші — й у неї різко міняються переконання. Так, дивись, ще стане Осандра червоним і вимагатиме рівних виборчих прав для чорних. Сам усе життя експлуатував, і нічого, а притисли його — і згадав, що на світі є експлуататори. Може, й має рацію Маркс, коли каже, що буття визначає свідомість. І все-таки Осандра комуністом ніколи не стане. Не з того він тіста. Поверни завтра йому всі його мільйони, і він за дві хвилини забуде, що є на світі експлуататори. й він знову сяде зі мною до столу, и все простить, і все вибачить. 1 я сяду з ним.

Мечислав сплів пальці рук на потилиці й опустився в крісло. Потім викликав покоївку і звелів приготувати постіль, потім подумав і потелефонував униз до портьє, щоб йому прислали газету.

Покоївка ще не встигла підбити подушку, як до номера вбіг захеканий хлопчисько-виконавець з газетою в руках.

— Прошу, сер, читайте, сер, останні новини, сер, вечірній випуск, сер!

— Що, почалася атомна війна? — ліниво запитав Мечислав, розгортаючи газету.

— Здається, ні, сер… Як вам завгодно, сер!

— Мені завгодно, щоб ти отримав двадцять п’ять центів і йшов під три чорти!

— Щиро дякую, сер!

Хлопчина на льоту підхопив монету й зник за дверима. Майже за ним вийшла покоївка. Мечислав не кваплячись роздягнувся, погасив верхнє світло. Засвітив на столі нічничок і тільки тоді по-справжньому взявся до газети.

…Він знайшов це місце в газеті раптово. Швидше він не знайшов би навіть тоді, коли б шукав його спеціально. І, як не дивно, тільки для нього воно не прозвучало сенсацією. Тепер дуже легко можна було зрозуміти і його неспокій, і його передчуття, і його на перший погляд безпідставні тривоги. Повідомлення, мабуть, надійшло в останні хвилини, журналісти ще не встигли по-справжньому його обсмоктати, й хоча “шапки” над ним кричали, воно здавалося якимось трохи телеграфним:

“На військово-морській базі поблизу Грібтауна морські піхотинці обстріляли невідомого, який раптово виплив з океану й рушив просто до них. Погуки “Стій!” не зупинили цього посланця Нептуна, й він не прореагував навіть тоді, коли застережлива черга із автоматів прорізала повітря над його головою.

Друга черга влучила по грудях на рівні серця, але він звернув на неї увагу не більшу, ніж слон на жменю гороху, пошпуреного малою дитиною. Невідомий повернувся до них спиною і знову пірнув в океан. Очевидці запевняють, що він був високого зросту й не мав ні акваланга, ні інших приладів. Командування військово-морської бази…”

Мечислав кинув газету й почав гарячково застібати ґудзики на сорочці. Інша рука крутила диск телефону — він набирав номер капітана “Ціцелії”.

Невже Мідас пробував утекти? Звідки було Мечиславові знати, що людська (саме людська — завдяки Нуазе) цікавість Мідаса повела його на берег, до інших людей.

Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі. Власне, господарства вже ніякого не було, а “Менхасетта” перетворилася на звичайну клуню, хоч і з незвичайним скарбом. Слуп і Вертес зосталися сторожами на цій клуні.

Гартман слова дотримав: Мечислав Живокіст став власником нерухомості і земельної ділянки, а також невеликої шосейної дороги, вздовж якої висіла табличка: “Приват”.

Тим часом Нуазе з допомогою Мідаса змонтував ще шість таких же Мідасів з тих деталей, що було замовлено колись заздалегідь. Як не плювався Нуазе, але Мечислав їх усіх без винятку іменував Мідасами, тільки кожному дав порядковий номер. Усі шість молодших Мідасових братів було запрограмовано поверхово, але елементарні команди виконували. Мечислав сподівався на те, що пізніше цю нумеровану братію буде програмувати сам Мідас. Після того випадку, описаного в газеті, Мечислав не дуже покладався на Нуазе, підозрюючи, що Нуазе хоче втекти за допомогою Мідаса.

Але хіба це заважає Нуазе твердо відчувати себе на золотій середині? Мине ще рік-два, й Нуазе повернеться до Франції заможною людиною. І не тільки тому, що в нього буде золото. Він задовольнив, як багач, усі свої примхи. Примхи і людини, і вченого. За нормальних умов це було б неможливо. Цей Живокіст хоч і хам, і нувориш, але він не стромляє свого носа в науку, Франсуа може дозволити розгулятися своїй фантазії так, як вона хоче. А крім того, Нуазе в тридцять сім років залишався дванадцятирічним авантюристом, і йому просто цікаво спостерігати, до чого докотиться його патрон далі. Бажання Живокіста й примхи Нуазе гармонійно поєднуються, от і все!

На решту начхати.

Але ступити власною ногою на борт “Ціцелії” Нуазе не вдалося.

Капітан “Ціцелії” умів мовчати. Капітан “Ціцелії” умів також не чути, що йому не потрібно було чути. Такою ж була й команда “Ціцелії”, але Мечислав поклав собі не ризикувати.

Про снотворне потурбувався Слуп. Він був мастак на такі штуки. Знав, що дати, коли дати й з чим дати, щоб ні найменшого присмаку не відчувалося, щоб людина навіть не підозрювала, що мозок її окутує хімічний ерзац-сон. Але був цей ерзац-сон значно міцніший природного сну, бо не чув Франсуа Нуазе, як Слуп і Вертес старанно впакували його в брезент і ретельно перенесли на борт “Ціцелії” з “Менхасетти”. Пакунок вийшов таким, що ніхто не запідозрив би, що там усередині запакована жива людина. Пакунок з Нуазе всередині було обережно покладено в каюті Мечислава. Золото й устаткування переносили Мідаси.