І раптом сенсація. Не просто вкрадено півтори тонни золота, не просто перебита вся охорона, за винятком сержанта Бена Лайка, — злочинці досі не впіймані. Є нові жертви. За невідомих обставин зник всесвітньовідомий детектив Форстер Бревіс і троє поліційних агентів. Газети писали, що Форстер Бревіс натрапив на слід із своїми хлопцями, але його перехитрила банда гангстерів. Та сама банда, що вчинила таке зухвале пограбування.
Ось що розповів детективам і журналістам єдиний живий (хоч і важко скалічений) свідок тих подій — сержант Бен Лайк:
“Тієї ночі в безпосередній близькості від золота патрулювали ми вдвох з Чарлі. Гарний хлопець був Чарлі, траплялося, вип’є пляшку “Білої Коняки” — і хоч би тобі в одному оці. Тепер він п’є на тому світі, якщо там взагалі є віскі. Але того вечора ні я, ні Чарлі навіть не зросили губ — правила в нас суворі й традиційні, і коли ти ідеш на вахту, мусиш бути тверезий, як конфірмантка. Ми повечеряли, випили по фужеру безалкогольного фруктового коктейлю, взяли автомати й пішли на варту.
Наша охорона завжди ходить у парі, й не просто тому, що так безпечніше. Ніхто з нас, як і наші попередники, навіть не знали, що таке небезпека. Всі ми були твердо переконані, що легше вкрасти з неба місяць, між поцупити отаку півтонну золоту свинку. Інструкція все ж таки веліла дивитися у бік дороги й розстрілювати без попередження кожну незнайому машину, яка наважиться наблизитися до нас. Тут у пустелі така тиша, що, перш ніж побачити машину, ми б почули її гул навіть найтихішого мотора за добрих десять миль.
І я, і Чарлі добре знали, що ніякої машини не може бути. Наші їдуть виключно вдень, і, коли б трапилося щось надзвичайне, нас попередили б по телефону. По телефону ніхто не попереджав, наша машина мала прийти не раніше дванадцятої години завтрашнього дня, гангстери… Боже, хто думав про гангстерів? Усі наші інструкції ми вважали до тієї ночі традиційними умовностями. Перша-ліпша гангстерська машина буде розстріляна за десятки миль від нас. Наші хлопці їх так продірявлять, що нам нікуди буде всадити жодної кулі. Кому захочеться стріляти в решето?
Ні-і, гангстери з машиною відпадали. Вже швидше вони прилетіли б на вертольоті, і такий варіант теж передбачала інструкція.
Але з вертольота зробити решето теж не вельми важко. Знову ж таки, хіба вертоліт зміг би наблизитись до нас непомітно?
…Ці троє прийшли пішки. Так, панове, я знаю, багато хто мені не вірить, була призначена навіть психіатрична експертиза, спеціалісти ще й досі вважають, що таке практично неможливо… Я розумію вас, панове, коли б мені ще за півгодини до цього нещастя розповіли, що таке можливе, я плюнув би тому хлопцеві в обличчя й одягнув би йому на голову пивний кухоль.
Ну, я б ще ледве-ледве повірив, що знайдеться хлопець, який візьме на плечі півтонну золоту свинку. Хіба мало розвелося різних атлетів? Ну, я ще повірив би, що такий хлопчак, може, піде з нею геть, коли йому ніхто не заважатиме. Але ж ми стріляли! Ми стріляли в них упритул! Ми не могли не поцілити, бо з такої відстані, стріляючи з автомата, поцілив би навіть абсолютно сліпий. Ми випустили по них сотні куль. Ми чули, як кулі барабанять по їхніх тілах і рикошетують, відскакують на всі боки.
Одна така куля влучила мені в руку… В це я не міг повірити. Спершу я подумав, що стрельнув хтось з них… Їх було троє… Коли ми з Чарлі помітили їх на дорозі, то так здивувалися, що спершу ніяк не могли зрозуміти, хто ж це такі. Про те, що це можуть бути гангстери, жоден з нас навіть не подумав. Хіба є на світі божевільні гангстери, котрі б вибирали для прогулянок при місяці такі місця? Нам з Чарлі навіть не було страшно, ми відчували, що ніякої небезпеки нема, нас просто розбирала цікавість — хто це такі?
“Ей, хлоп’ята, — гукнув Чарлі, — якого біса ви тут крутитесь? Ви часом не сновиди?”
Ми сподівалися, що вони озовуться і все стане зрозумілим, все стане на свої місця. Але вони не озвалися і не стріляли, вони просто насувалися на нас, як привиди.
— Ти віриш у привидів? — пошепки запитав мене Чарлі.
Я відповів, що не вірю, але що тепер, здається, по. чну вірити. Ми ще раз чи двічі гукнули до них, але, побачивши, що вони не звертають на нас уваги, почали стріляти. Власне, за інструкцією ми повинні були це зробити значно раніше, але хто міг думати про інструкцію в такі хвилини? Хіба інструкція передбачала пішоходів на цьому відтинку дороги? Як вони могли пройти? Отак, з голими руками, без припасів, без зброї, зрештою, навіть без звичайнісіньких мішків, у яких їм було б зручніше нести золото? Хоча стривайте, щось схоже на мішки в них було. А може, це мені приверзлося? Тоді, коли я втрачав свідомість, мені здалося, що один з них відтягнув шкіру на спині й запхнув туди золоту свинку. Не буду наполягати на цьому, може, все було не так. Бо коли в людини розтрощені обидві ноги й прострелена рука, їй може приверзтися ще й не таке… Та це, зрештою, не міняє суті справи…
Словом, ми розпочали шалену стрілянину, й через хвилину всі наші хлопці вже були тут. Ніхто не пам’ятає, щоб у нас коли-небудь вночі була стрілянина, вдень ми тренуємось, але вночі… Ця стрілянина підняла з ліжок усіх, ніхто навіть не встиг потелефонувати. Саме це мало не позбавило вас, панове, єдиного свідка, бо до ранку я дуже сплив кров’ю. Цілком зрозуміло, що наші хлопці вибігли теж не з порожніми руками. Тепер по привидах торохтіли вже не сотні, а тисячі куль.
Вони не звертали на нас уваги, ніби це були не великокаліберні автомати, а дитячі цвіркалки для води. Капітан Хібс, ще нічого не розуміючи, наказав припинити стрілянину й зупинити їх фізично. Боюсь, що і я, і капітан Хібс подумали тоді одне й те ж — ми поклали собі, що наші автомати заряджені холостими патронами. Ми подумали, що це хтось зробив навмисне. Так, але звідки ж тоді моя рана? Кулі рикошетували від тих трьох бандитів, це я можу заприсягти на страшному суді.
Нічого не розумію й досі. Але капітан Хібс наказав припинити стрілянину й хапати цих трьох і зв’язати. Ми кинулися до них, і… тут вони себе показали! Вони душили наших хлоп’ят, наче кошенят, спочатку голими руками. До того ж робили вони це блискавично. Дехто з наших знову взявся до автоматів, дехто кинувся тікати. Й тут вони, ці троє, показали, на шо вони здатні. Вони почали кидатися півтонними золотими свинками гак, наче були це дерев’яні кеглеві кулі. Нам випала роль кеглів. Утекти від них? О панове! Пробували ви коли-небудь тікати від скаженого тигра? Ні? А я після цього випадку можу вважати, що тікав. Хтось з панів журналістів спробував було припустити, що то були не живі люди, а роботи. Ні, панове, може, то були чорти, дияволи, нечиста сила, породження пекла, що завгодно, тільки не роботи. Скажіть мені, звідки в роботів може бути стільки жорстокості? Вони перебили всіх наших. Декого вбивали на місці, декого вбивали погім. Я залишився жити тільки тому, що вони мене не знайшли. Я бачив роботів, панове, на одній технічній виставці і маю уявлення, що це таке. Вайлуваті залізні телепні з радіолампами замість мозку. Вони вміли натирати підлогу, відповідати по телефону, давати ідіотські інтерв’ю, уміли навіть смажити яєчню, ну, нарешті, відкоркувати пляшку віскі. Але так бігати? Вони металися навколо золота, як метеори, й ніхто не зміг від них утекти. Ви ж застали, крім мене, одні лише трупи. Добивши нас, вони прихопили по півтонни золота кожен і зникли в невідомому напрямку”.
…Прочитавши в газеті інтерв’ю Бена Лайка, Нуазе відразу ж запитав Мечислава:
— Слухайте, Живокіст, а смерть Форстера Бревіса і його агентів — це теж ваших рук справа?
— А чиїх же? — зухвало відповів Мечислав. — Повірте, що мені дуже не хотілося позбавляти життя цих хлопців. Але поки що рано. Таємниця мусить залишитися таємницею. Незабаром я не буду таким жорстоким, бо мені не буде кого боятися. Я буду єдиним повновладним господарем цієї країни, а з часом, як поможе бог, і всього так званого капіталістичного світу. Тоді на таких хлопців, як Форстер Бревіс і його агенти, я буду спускати собак, щоб полатали їм штани, і не більше. Я буду дуже відвертий, я розповім усьому світові про свої гріхи, як розповім зараз вам про те, як і за яких обставин я убив справжнього винахідника пластролу й заволодів його винаходом.
