— «Гірше»! — сказав я йому. — Значення цього слова ти поки що не знаєш, і зичу тобі ніколи не узнати!

Але з потоку його промови я нарешті вивудив, що Фродо вирушив лише тиждень тому і того ж вечора у Гобітоні побував Чорний Вершник. Я дуже занепокоївся і кинувся на пошуки. Забоччя я знайшов у стані гарячкового збудження, немов мурашник, розворушений києм. Я заїхав до Струмкової Яруги і застав пустку в домі: двері зламані, на ґанку кинутий плащ Фродо… У повному відчаї я не затримався, щоб довідатись докладніше — на жаль, бо я відразу втішився б, — а поїхав по сліду Вершників.

Це було складно — вони знов розділились, і я не знав, що вдіяти. Але хтось з них, певно, попрямував до Бригори, отож я й поїхав за ними, розмірковуючи, що сказати хазяїнові заїзду. «Гаразд, Барбарисе, — думав я, — якщо гобіти постраждали з твоєї провини, я з тебе юшку зроблю, у казані зварю!» Він приблизно цього й очікував; глянувши на мене, миттю бухнувся на долівку і відразу скис.

— Що ти з ним зробив? — з переляком крикнув Фродо. — Він насправді був до нас дуже добрий і зробив усе, що міг!

— Не бійся! — посміхнувся Гандальф. — Я його навіть не вкусив, так, порикав трошки. Коли трясця його відпустила, я на радощах пригорнув його до себе. Як це сталося, я не міг тоді уяснити, але було просто чудово, що ви прийшли до Бригори попередньої ночі та пішли звідти разом з Блукачем.

— Блукач з ними! — скрикнув я радісно.

— Так, пане, боюся, що з ними, — пробелькотів Барбарис, не зрозумівши мене. — Він до них нав'язався, ніяк не віднадиш, отож вони його й найняли. Вони взагалі поводилися дуже дивно, примхливо, я б сказав.

— Осел! Дурник! Тричі шановний Бариле! — вигукнув я! — Та це найкраща новина з усіх, що я чув від середини [279] літа! Вона варта золотої монети, або й двох! Хай буде віднині на сім літ пиво твоє неперевершеної якості! Сьогодні я буду спати спокійно вперше з найдавніших часів.

Отже, я переночував у заїзді, здивований, куди могли подітися Чорні Вершники; до Бригори, видно, завітали один чи двоє з них. Однак уночі все стало ясно. Щонайменше п'ятеро Вершників налетіли з заходу та, поваливши ворота, бурею пронеслися по Бригорі. Народ там ще й досі трясеться і жде кінця світу. Я піднявся ще до ранку і пішов за ними.

Точно не скажу, але, здається, склалося так: їхній ватажок сховався десь на південь від Бригори, двоє інших прокралися до селища, а ще четверо — до Гобітанії. Але, зазнавши поразки у Бригорі та Струмковій Ярузі, вони з'явилися перед своїм вождем з новинами і тимчасово передоручили стеження за Трактом яким-небудь шпигунам. Потім ватажок послав когось з них навпростець через ліси на схід, а сам, з усіма іншими, розлючений, помчав по Тракту. Я летів до Вітровії як вітер і прибув туди на третій день перед заходом сонця — але Чорні Вершники мене випередили. Почувши, що я спалахнув гнівом, вони відступили, не насмілившись почати бійку при денному світлі, але оточили вершину і вночі напали на мене у старому кільці стін Амон-Сулу. Мені було тяжко; такого бурхливого полум'я не бачила та гора відтоді, коли на ній палили сигнальне багаття.

На сході сонця я вислизнув від них та попрямував на північ. Більше я нічого не міг зробити. Шукати тебе у глушині, Фродо, маючи за спиною всю Дев'ятку, було б завданням і даремним, і божевільним. До того ж з вами був Арагорн. Тому я задумав відвернути на себе увагу частини Вершників і, щонайшвидше доїхавши до Рівенделлу, вислати до вас допомогу. Четверо Вершників дійсно поїхали за мною, але невдовзі завернули назад, мабуть, до Броду. Це трохи полегшило ваше становище: на Вітровії ви зустріли тільки п'ятьох з Дев'ятки.

Я досяг нарешті мети далеким і важким шляхом — угору по Гримучій та через Етенські Багнища, а потім униз — цілих чотирнадцять днів пішої ходи. їхати верхи по кам'янистих пустощах тролів важко, тому я відпустив Тінебора. Він повернувся до свого господаря, але ми вже міцно подружились, і якщо знадобиться, він з'явиться на мій поклик. [280]

Так вийшло, що я прибув до Рівенделлу лише на три дні раніше, ніж Перстень, але виявилось, що тут уже все відомо, і це було вельми доречно.

Ось, Фродо, уся моя оповідь. Хай Елронд та всі радники вибачать мені довгу промову. Але досі не бувало такого, щоб Гандальф порушив слово та не прийшов, коли обіцяв, і Хранитель Персня мав право узнати, чому це сталося. Тепер історію викладено до кінця. Але головне завдання ще не розв'язане. Тут зібралися ми, тут також і Перстень. Що ж нам робити з ним?

Запанувала тиша. Нарешті Елронд промовив:

— Зрада Сарумана — жалісна новина, Ми довіряли йому, і він добре обізнаний щодо наших планів. Небезпечно все ж таки занадто заглиблюватись у вивчення мистецтва Ворога, навіть з добрими намірами. Але такі падіння та зради, на жаль, траплялись і раніше. З того, що розповідали сьогодні, історія Фродо здалася мені найдивнішою. Я мало знаю гобітів, крім нашого Більбо; мабуть, він зовсім не єдиний виняток серед них, як я вважав. Світ дуже змінився з того часу, як я востаннє подорожував по землях Заходу. Мешканці Могил відомі нам під різними іменами, а про Старий Ліс багато ходить легенд; це — останній північний клапоть давніх лісів. Колись білка могла, перестрибуючи з дерева на дерево, дістатися від тих земель, що нині звуть Гобітанією, до країни Темноликих на захід від Ізенгарду. Там я колись бував і розвідав дивовижні речі. Але про Бомбадила я забув — якщо це він гуляв у давні часи по горах та лісах. І тоді вже був він старіший за найстаріших, а звали його інакше: Іарвен Бенадар, Безотчий Старійшина. Пізніше одержав він різні імена від інших народів: Форн — у гномів, Оральд — у мешканців півночі. Дивна істота, але, можливо, його варто було покликати на Раду.

— Він не прийшов би, — сказав Гандальф.

— Але чи не можемо ми послати до нього та попрохати допомоги? — спитав Ерестор. — Здається, що Перстень може підкоритися йому.

— Я сказав би інакше, — заперечив Гандальф. — Це він може не підкоритися Персню. Але змінити якості Персня або зняти його тягар з когось він не може. Бомбадил замкнувся на своїх землях, сам окреслив межі, для нас невидимі, і з-за них не вийде, може, поки світ не зміниться. [281]

— Але у своїх межах він, очевидно, нічого не боїться, — зауважив Ерестор. — Чи не згодиться він оберігати Перстень там, де він нікому не завдасть шкоди?

— Якщо й згодиться, то неохоче, — відповів Гандальф. — Коли всі вільні племена світу його попросять, він це зробить, але не збагне, що це дуже важливе прохання. Такі речі в його пам'яті не затримуються. Одержавши Перстень, він швидко про нього забуде, а то й викине. Одним словом, з нього не вийде надійного хранителя.

— Та й взагалі, - сказав Глорфіндель, — відіслати Перстень до нього значило б лише відкласти день нашої загибелі. До Бомбадила далеко. Ми не можемо сподіватись, що наших посланців з Перснем не помітить жоден підглядач. А навіть якби вдалося… Рано чи пізно Ворог відкриє, де Перстень, і спрямує до нього всю свою силу. Невже Бомбадил устоїть перед ним сам по собі? Скорше за все, ні. Врешті-решт, коли всі оплоти наші упадуть, упаде й Бомбадил — останнім, як першим з'явився він у цей світ; і тоді настане вічна Тьма.

— Я мало знаю про Іарвена, крім імені, - сказав Гелдор, — але мені здається, що Глорфіндель має слушність. Чи здатен Бомбадил звалити Володаря Перснів? Його сила — це сила самої землі. Але ми знаємо, що Саурон може покалічити та зруйнувати навіть гори. Сила, скільки її ще залишилось, криється тут, у Імладрисі, або у гаванях Кердана, або в Лоріені. Але чи досить цього, коли все інше буде зруйноване, щоб устояти, не піддатися Ворогу, перешкодити останньому пришестю Саурона?

— Мені не досить, — обізвався Елронд. — Та й іншим теж.

— Тоді, якщо силою не можна навіки знешкодити Перстень, — додав Глорфіндель, — залишаються тільки дві спроби, як запобігти лихові: відіслати його за Море або знищити.

— Але Гандальф стверджує, що Перстень не можна знищити ні у який доступний нам спосіб, — нагадав Елронд. — А ті, хто живе за Морем, Перстень не приймуть. Він належить до Середзем'я, і ми, живучи тут, мусимо впоратись самі.