Він поклав свою чіпку руку мені на плече і прошепотів:

— А чом би й ні, Гандальфе? Чом би й ні? Перстень Влади! Якщо ми одержимо його, влада перейде до нас. Ось справжня причина нашої зустрічі. Бо в мене на службі чимало зірких очей, і я впевнений, що ти знаєш, де зараз цей скарб. Чи це не так? Інакше навіщо Дев'ятці Гобіта-нія, і які справи там маєш ти?

При цих словах він вже не зумів стриматись, і жадоба неприховано зблиснула в його очах.

— Сарумане, — сказав я, відсахнувшись, — дві руки не можуть володіти Перснем одночасно, і ти це добре знаєш. Не старайся говорити «ми»! Персня я не віддам і навіть не скажу нічого про нього тепер, коли з'ясувалися твої наміри. Ти був на чолі Ради, але лише зараз показався без маски. Отже, нам пропонують вибрати: Саурон чи Саруман? Я не згоден ні з тим, ні з другим. Що ти ще можеш мені запропонувати?

Він зразу став холодним та жорстким.

— Так, — сказав він, — я не очікував, що ти зробиш мудрий вибір навіть заради власної користі. Я дав тобі можливість [275] добровільно допомогти мені, позбувшись багатьох прикрощів. Третій вибір — це зостатися тут до кінця.

— До якого кінця?

— Поки ти не відкриєш мені, де Головний Перстень. Якось вже я зумію переконати тебе. Чи поки я сам не знайду його та зможу на дозвіллі зайнятися справами простішими, наприклад, обрати пристойну винагороду Гандальфові Сірому за непідступність та зухвальство.

— Можливо, це буде не так вже й просто, — сказав я. Він засміявся: я бадьорився дарма, і він це знав.

Мене схопили і відвели до верхньої площадки Ортхан-ку, звідки Саруман спостерігав зірки. Дістатись туди можна лише по вузьких східцях з багатьох тисяч сходинок, і земля з височини здається дуже далекою. Я пам'ятав, яка ця долина була красива, зелена; нині вона вкрита вирвами та кузнями. Вовки та орки походжають по Ізенгарду, бо Саруман збирає власне військо — поки що із заздрощів до Саурона, а не для служіння йому. Клуби диму висіли над майстернями, окутуючи Ортханк. Я стояв один на вежі, немов на острові серед хмар, і не було мені порятунку, і гіркі були мої дні. Мене пронизував холод, а я міг зробити лише кілька кроків туди й назад, розмірковуючи про появу Чорних Вершників на півночі. У тому, що Дев'ятка дійсно з'явилась, я був упевнений. Саруман міг набрехати, але задовго до нашої зустрічі я вже одержував цілком вірогідні звістки. Я дуже боявся за своїх друзів у Гобітанії, але все ж таки сподівався, що Фродо вирушить відразу ж, як одержить мого листа, і дійде до Рівенделлу раніше, ніж почнеться небезпечна погоня. Але і страхи мої, й сподівання виявилися невиправданими. Понадіявся я на ретельність одного товстуна з Бригори, а боявся хитрощів Саурона. Але товстун, що торгує пивом, мусить виконувати разом занадто багато замовлень, а влада Саурона, видно, поки що менша, ніж він хоче нас переконати. Але у пастці, на самоті за стінами Ізенгарду нелегко здогадатись, що мисливці, перед якими будь-хто біжить чи падає ниць, зазнають поразки у далекій Гобітанії.

— Я бачив тебе, — раптом вигукнув Фродо. — Ти ходив туди-сюди, і місяць освічував твою голову!

Гандальф з подивом поглянув на нього.

— Мені це приснилось, — пояснив Фродо. — А зараз чогось раптом згадалося. Це вже давно було — десь у перші дні мандрівки. [276]

— Ну, значить, сон запізнився, — сказав Гандальф, — зараз скажу чому. Я потрапив до скрути. Всі мої знайомі визнають, що таке трапляється рідко, тому мені важко пережити, коли щось не вдалося. Гандальфа Сірого зловили, як муху, в зрадницьке павутиння! Але навіть дуже майстерні павуки, бува, прядуть слабку нитку.

Спочатку я думав (чого, без сумніву, саме й бажав Саруман), що Радагаст — теж зрадник. Але при зустрічі я не помітив нічого фальшивого ні у його погляді, ні у голосі — інакше б зовсім не послухався його або діяв би обережніше. Саруман розумів це, а тому приховав свої справжні наміри та підманув товариша. Бо дарма було й пробувати схилити чесного Радагаста до зради. Він Повірив, що доручення важливе, а тому переконав мене теж; але з тієї ж причини задуми Сарумана були приречені на невдачу: у Радагаста не було підстав не виконати моє прохання. Він попрямував до Чорнолісся, де колись дружив з багатьма — тоді гірські орли розлетілись на всі боки й видивились збіговище вовків, та збори орків, та Дев'ятьох Вершників, що нишпорили по різних землях. Почули вони також про втечу Горлума, отож відрядили гінця розшукати мене та сповістити все це.

Аж ось одної місячної ночі наприкінці літа Гваїхор Повелитель Вітрів, чиї крила найпрудкіші серед племені Великих Орлів, непоміченим прилетів до Ізенгарду і побачив мене на вежі. Ми змовились, і він виніс мене раніше, ніж Саруман схаменувся. Я був уже далеко, коли з воріт Ізенгарду кинулись наздогін вовки та орки.

— Чи далеко ти можеш віднести мене? — спитав я у Гваїхора.

— На багато ліг, — відповів він, — але не до краю землі. Мене послали переносити новини, а не вантажі.

— Значить, мені потрібен добрий кінь, — сказав я, — найшвидкіший, бо-ніколи раніш я не мав такої потреби у швидкості.

— Тоді я віднесу тебе до Едорасу, до володінь ярла Рохану, — сказав він, — адже це зовсім недалеко.

Я зрадів: на рівнині Рохан, у країні, званій маркою Вершників, живе народ, що знаний як Повелителі коней за не-зрівняне вміння об'їжджати цих шляхетних тварин. Вони пасуть величезні табуни між Імлистими та Білими Горами.

— Чи можна ще, на твій погляд, довіряти цим людям? — спитав я Гваїхора, бо зрада Сарумана зробила мене недовірливим. [277]

— Кажуть, нібито вони щорічно сплачують Мордору данину кіньми, — так відповів Орел, — хоч під ярмо ворога поки що не підпали. Але якщо Саруман, як ти стверджуєш, вдався до злого, тоді й їхня доля збудеться незабаром.

Орел опустив мене на землю Рохану ще досвіту; але історія моя виходить занадто довгою, отож її закінчення я скорочую. Невдовзі я виявив, що зло встигло попрацювати у Рохані теж: Саруманова неправда оповила ярла, і він не захотів прислухатись до моїх засторог. Він звелів мені вибрати коня та забиратись геть; тоді я вибрав коня собі до душі, чим боляче уразив душу ярла: то був найкращий кінь з усіх його табунів, чогось подібного мені ще не доводилось бачиш.

— Тоді це й справді має бути чудове створіння, — зауважив Арагорн. — Якщо Саурон одержує від них данину кіньми, це звістка сумніша, ніж інші більш важливі події. Коли я востаннє був у Рохані, нічого подібного не було.

— Нема й зараз, готовий поклястися, — сказав Боромир. — Це брехня, яку вигадав Ворог. Я знаю людей Рохану, вірних і відважних, наших союзників: колись вони одержали свою землю у дар від Гондору.

— Тінь Мордору простягається далеко, — заперечив Арагорн. — Саруман оповитий нею; Рохан в облозі. Хтозна, що ти знайдеш там, коли повертатимешся?

— Тільки не це, — наполягав Боромир. — Вони не відкупляються кіньми. Там к люблять нарівні з людьми. І коні на це заслуговують, тому що плем'я Еорлінгів, як і порода їхніх коней, склалося далеко від володінь Тіні, ще за давніх світлих часів..

— Це вірно! — підтвердив Гандальф. — І серед їхніх коней знайшовся один, який міг би народитися у пору юності світу. Скакуни Дев'ятки йому не рівня; він швидкий мов вітер та невтомний. Його назвали Тінебор: удень він лисніє як срібло, а вночі здається невидимим, і хода в нього легка. Ніхто ще не об'їжджав його, але мені він підкорився й домчав до Гобітанії неймовірно швидко: я вирушив, коли Фродо виходив з дому, а прибув, коли він дістався до Могильників. Але у дорозі я ніяк не міг позбутися страху. Чим ближче до півночі, тим частіше я чув про Вершників, та хоч відстань між нами щодня скорочувалась, і вони все ще випереджали мене. Я узнав, що вони розділились [278] — одні зостались на східнім кордоні, неподалік від Зеленого шляху, а інші проникли до Краю з півдня. Я примчав до Гобітанії — і не знайшов Фродо. Зате я побалакав зі старшим Гемджи. Багато слів і мало змісту! Його хвилювали головним чином вади нових власників Торби-на-Кручі. «Не до смаку мені зміни, не для мого це віку, — бурчав він, — а тим більше зміни на гірше!» І ще не раз він повторював: «зміни на гірше».