— На пiдставi найдокладнiших фактичних даних, пане добродiю. Не «джерел» i чуток, а радiотелеграфiчних сьогоднiшнiх звiдомлень Каесему Пiвнiчної Африки. Союз Схiдних Держав на порозi свого розкладу. Армiї поспiхом розпускають. Серед урядiв панiка «Хороба» вже в Африцi й Азiї, мої любi панове!

— Та звiдки ви все це знаєге, чорт забирай?! Макс весело-недбало й лукаво примружує очi.

— Я член Каесему Нiмеччини, мої панове.

Сузанна швидко машинально пiдсувається ближче до стiльця Макса й злегка виставляє руку, наперед готова спиняти скаженi хвилi тiл.

Але диво: нi хвиль, нi скаженостi немає. Навпаки, раптове still. А серед притишення — враженi широкi очi, шелест здивування, ошелешення, цiкавостi, страху.

Сузанна бачить, як iз-за голiв випинаються iншi голови, як деякi тихенько пiдсуваються ближче, як у деяких очах уже з'являється ласкавенька м'якiсть поштивостi.

I ще бачить Сузанна, як Вiнкельман непомiтно злiзає з стiльця, а Макс, навпаки, зручнiше вмощує ноги, з п'яним нахабним викликом мружачи синi вiї.

— Так, мої панове, я член Каесему. I на цiй пiдставi я мушу вас розчарувати, мабуть, чорно-жовтим гостям не доведеться робити багаття з Сонячної машини, а нам висiти на лiхтарях Берлiна. Ех, панове! Чого ви так порознервовувалися? Що сталося? Помешкання вашi забирають? Ганчiрки? Щiточки до зубiв? Ах ви, генiї, широкi, творчi натури! Та як ви не бачите, що всi вашi помешкання, ганчiрки, всi навiть храми й палаци є крихiтне, мiзерне зерняточко пiску перед тим, що має бути?!

По головах пробiгає вiтрець руху и гомiн здивованого обурення: яке право має цей добродiй говорити таким тоном тут? Але добродiй, видно, справдi має право — вiн iще певнiше й п'янiше задирає голову, змахує рукою.

— Ну, що таке цей храм? Ну, хай його займуть отi «кретини» й «грабiжники», як ви кажете. Та через рiк-два вся земля буде забудована тiльки храмами й палацами! Ганчiрки? Та все людство буде вдягнене в шовки, в найдорожчi, найкращi тканини. Мистецтво? Та як ви, якраз ви, люди мистецтва, поезiї, творчостi, як в и но вiдчуваєте, не розумiєте, що саме для вас найширше поле розчиняє Сонячна машина? Саме для вас, для творчостi, для краси Для Bdc же розгортаються велетенськi сцени, грандiознi аудиторiї, вам дають мiльйони слухачiв, глядачiв, спiвробiтникiв. Людство ж, мої бiднi ви поети, визволяється вiд влади нижчого, матерiального, звiльняє духовi сили, випускає замкнених по каторгах працi. Сотнi тисяч поетiв-творцiв уступає в добу творчостi. Як ви цього не розумiєте?! I як, як ви можете оступатися за iнтереси тих, то тримають його по каторгах працi, i хотiти вiшати й палити на вогнi тих, що хочуть вiчної, всесвiтньої творчостi! Якого чорта ви всiма вiками й в усiх епохах стояли на боцi тих, що спиняли дух людства до визволу? Га? Та ви ж якраз повиннi були найкраще розумiти, наприклад, усю велич i красу соцiалiзму. А ви що? Ви раз у раз висмiювали нас, ви глузували з нас, побивали камiнням i оспiвували чесноти тих, хто вдавав Велику Красу i Творчiсть. Вам добре платили за це? Ганчiрками, палацами, винами, брильянтами? I ви готовi тепер повидушувати мiльйони тих, що були в каторгах, за те, що вони хочуть жити теж не в ямах, не в брудi, не в струпах, а подiбно вам? От так ви розумiєте творчiсть?

Ах, голубчики ви мої! Та плюньте ви на свої зубошпички! Пороззувайте вашi душi! Пороздягайте ви к чорту вашi ганчiрки! Та ходiм разом працювати. Працювати над тою красою, якiй ви нiби служите Ходiмте творити, панове творцi! Ви радiєте, що в Каесемi мало сил? Що ми не можемо захопити всiєї величезної стихiї, яка виривається з старих форм? Та плакати вам, саме вам, панове, треба! Та треба бiгти до нас, треба всю свою науку, вмiння, розум, енергiю, красу — все-все прикласти, щоб направити стихiю Гей, панове, кажу вам. плюньте на свої старi ганчiрки! Приймайте сонячний хлiб i хо-дiмте на сонячну велику роботу! Га? Згода?

Жовто-бiлява гриваста голова з смуглявим п'яним лицем, з темним рум'янцем, з розхристаними очима, з буйним червоним усмiхом у чеканнi застигає над пiднесеними до неї обличчями. I раптом живо повертається до правого краю пiдкови-столу, звiдки лопотить бурхливий частий плескiт двох бiло-рожевих оголених ручок. Звiдти з мокрим захватом, з бурною вiдданiстю промiняться в нього величезнi, вже не скорботнi, вже не питайнi очi Мадонни. О, люба, чудесна, прекрасна!

I цей плескiт розриває шкуринку замiшання — з-пiд неї вириваються з рiзних кiнцiв аплодисменти, крики, вигуки, запитання. Здiймається знову вихор голосiв. Вони схоплюються однi за одними, борються, гризуться, розриваються й знову сплiтаються з другими:

— Каесем має рацiю!

— Не має рацiї!

— Армiя Сходу!

— Нiякої армiї! Геть усякi армiї!

— Хаос! Руїна! Варварство юрби!

— Слава юрбi! Слава хаосовi! З хаосу вийшов свiт!

I раптом паї усiма голосами металiчне, рiвно, дивно-спокiйно ляскае лвiдкись од входу храму голос Сузанни:

— Панове! Прошу тишi на одну хвилину!

Занадiо спокiйний, занадто рiвний цей голос серед клекiтливих, пiнистих голосiв. I тому з шипiнням, як хвиля од берега, спливає галас:

— Панове! Менi донесено, що в сусiднiй вiллi банда грабiжникiв убила власника вiлли, його стару матiр i двох синiв. Тепер там iде розгром i грабiж. Ви можете чути крики звiдси, коли вийдете на терасу дому. Я раджу всiм, у кого дома лишився хтось близький, поспiшати додому.

Голос спокiйно замовкає. Велично закам'янiла голова Сузанни повертається i, не хапаючись, випливає з храму, як артистка iз сцени за кулiси.

I знову вихор, але дикий, жахний, слiпий. Вiн кидає тiлами, жене їх через стiльцi, через скелi, грати, квiти до дверей, гримить зваленим на мармур пiдлоги посудом, видушує iстеричн» крики, миготить смертельно блiдими обличчями.

Макс плигає на землю i, розриваючи руками скорченi, збитi жахом тiла, видирається з храму.

На сходах в iстерицi б'ється напiвголе нiжно бiле жiноче тiло, задерев'янiло розкинувши ноги й боком iзсуваючись униз. Через нього стрибають ноги мужчин у шовкових модних штанях iз мереживом на кiнцях.

Небо темно-сiре. Колючою мрячкою поспiшає дощ. З-за дерев!парку чується важкий ритмiчний гупаючий iуркiт, потiм одразу брязкiт i гомiн рявкаючих радiсних голосiв. А побiч них — виючi передсмертнi зойки.

Макс вибiгає на вулицю, бiжить лiворуч, розпихає спини цiкавих. Але щодалi, то цих спин щораз бiльше, густiше, непролазнiше. I це вже не цiкавих спини, це вже не мовчазнi, хмурi, скупченi страхом обличчя, а блискаючi п'яним простором очi, роти, пороздиранi мстивим смiхом, вузлуватi руки, зарослi груди. Це вже гудучий, грiзний, невпинний розлив.

I це ж — квартал магнатiв i королiв!

Макс зупиняється й нарештi озирається — але куди ж тут шукати рук, що взялися б спинити цю повiдь!

Лiктя безвiльно, байдужими вихилясами опадає з мокрих дерев. Сонце мокро блищить на дахах мiстечка, на закурених шибках фабрики сонячного скла. По горах меланхолiйно блукають отари сивих хмарин, залягаючи по межигiр'ях.

Доктор Рудольф навмисне не поспiшає з лiсу додому, щоб напевно вже застати звiстку з Берлiна.

Не може ж бути, щоб одправлений, навантажений два днi тому потяг був останнiй! Не може бути, щоб Каесем лишив його тут iз усiм персоналом, iнженерами, службовцями, з жiнками їхнiми. Хай не роблять йому нiякої зустрiчi, але на можливiсть вернутися додому вiн, здається, заслужив.

I чому має припинитися залiзничий рух? Чому немає повiтряного? Чому не працює нiякий нi телеграф, нi телефон? Що там дiється? Чому так невиразно, заплутано, нiяково вiдповiдали останнiми днями на запитання звiдси?

Доктор Рудольф iзнизує плечима й шкандибає до лабораторiї. Фабрика стоїть. На подвiр'ї у вагонах чекає вiдправки сонячне скло. В величезних майстернях також купами лежить воно навiть не пiдраховане: Нiмеччина переповнена ним.

Порожньо, тихо, смутно тут. А ще ж позавчора стояв веселий завзятий гуркiт працi. Палали печi, совались велетенськi руки-корита з передiлами, з яких так рiвно, точно, як краплини з ринв, випадали готовi жовто-червонi стекла.