В лабораторiї нетерпляча, досадлива тоскнiсть. З Берлiна нiчого… Всi знизують плечима, i всiм нiяково за нього, Рудольфа Штора Ну, хай до них неувага, але до нього все ж таки можна б i не такими вже бути. Доктор Рудольф крутить головою.
— Нi, панове, там щось сталося. Щось несподiване й раптове. Я не можу чекати. Третiй день нiякого сполучення. Ми вiдрiзанi вiд усього свiту. Коли хочете, лишайтеся дожидати, а я полечу до Берлiна. Майстер Кiн пропонує менi свою машину. Я зараз же, сьогоднi ж сповiщу вас.
Правда, вже нерано, але майстер Кiн береться до присмеркiв бути вже в Берлiнi.
Лiтачок — старенький моторовий — по старечому, з кректiнням i шипiнням iз розгону пiдноситься вгору. Гори, димарi, фабрики, iржаво-червонi дахи мiстечка гойдаються й пливуть назад, пiд аероплан. А потiм, погойдуючись, пропливають унизу такi знайомi сiльськi гiрськi хатинки, кози, корови з дзвiночками та брязкальцями. В лице поколює порох дощу, вiтер гостро голить щоки.
Нiчого злого не могло статись у Берлiнi!
Сонце то визирне з синюватої набухлої хмари, то сховається, як мати, що грається в пiжмурки з своєю дитиною-землею. По дорозi зустрiчаються люди з торбами на спинах — по формi видно, з Сонячними машинами.
Нi, нi, нiчого злого не могло статись у Берлiнi. Окупацiя Союзу Схiдних Держав? Не може бути. А як i так, то що ж, ненадовго. Адже ж Сонячна машина — найдужча гармата, як пише любий Макс.
Вечiр помаленьку запинає землю сiрою полою низини гiр — Мати спати йде. Але спина майстра Кiна такою певною, масивною, волохато-футеральною купою випинається попереду на тлi безмежного неба, що сумнiватися нема чого: на вечiр лiтак буде в Берлiнi.
I раптом залiзне тiло машини струшується несподiваним корчем. Доктор Рудольф машинально хапається за поруччя сидiння, а товстелезна рука майстра Кiна швидко перестрибує трошки вгору на блискуче держальце й сильно крутить його вбiк. Але залiзнокрилате тiло знову здригається, потiм починає стрибати вправо, влiво, вгору, скажено, корчево пручається, рветься, лютує. Спина майстра Кiна неспокiйно, розгублено совається то в один бiк, то в другий. Дихання мотора — нерiвне, задихане, передсмертне.
I вмить настає моторошна мертва тиша. Голова майстра Кiна озирається, синювато-блiде лице хоче сказати щось, крикнути, але не встигає и зараз же швидко вiдвертається: апарат прожогом, нахилившися носом униз, летить до землi. Доктор Рудольф чує тiльки, як його пронизує дика, кричуща тоскнiсть, як голова його нахиляється щораз нижче й нижче, а в очi стрiмголов летить темно-зелена маса землi. I все зникає.
I знову все з'являється. З'являється через те, що в лице гостро, холодно коле дощ. Доктор Рудольф розплющує очi: вгорi — темносукнянi купи хмар, збоку — задерте догори крило лiтака, за лiтаком — височенна похила стiна лiсу. Доктор Рудольф хоче пiдвестися, але чує в колiнi такий рiжучий бiль, що мимоволi скрикує й iiрииадає до землi, як ховаючись од кулi. Вся нога щемить ниючим, крутячим болем, i по тiлу проходить мороз од самої думки про той бiль, що тiльки по був.
Зломив удруге ногу? Перервав сухожилок? Доктор Рудольф лежить i не смiє рухнутись, щоб обмацати ногу. Його починає невiдомо вiд чого трусити, як у пропасницi Вiн рiшуче повертає ногу й згинає її. Але бiль iз такою силою рiже в мозок, що доктор Рудольф почуває, як м'якнуть йому руки й ноги i душна млоснiсть хилить його на землю.
I знову доктор Рудольф розплющує очi й здивовано озирається вiн в якiйсь хатинцi з косою стелею, спущеною до вiкна. На столi горить маленька старовинна лампочка. Лiжко просте, бiлизна груба, селянська. В лiвiй нозi не чути болю, але, коли вiн хоче нею поворухнути, бiль з'являється, а з ним почування якоїсь ваги й занадтої теплоти на нозi. Вiн обмацує й розумiє нога забандажована. Ким? Коли?
Нiкого не чути. Знову починає трусити вiд болю. Як це нi до чого й нудно!
Знову прокидається доктор Рудольф i знову дивується: у вiконечко сiється сiре нераннє свiтло дня. А трусити не перестає, i млоснiсть огидними холодно пiтними хвилями переливається, як болото, у грудях. Це не гарячка, а щось гiрше.
Потiм знову на столi з'являється жовтеньке свiтлечко лампи. З'являються якiсь обличчя, кивають йому, говорять неприємними голосами, вiд яких рвучко вiдгукується у вухах. Балакають про похорон майстра Кiна, але докторовi Рудольфовi вiд цих слiв тiльки гупає у вуха. Потiм хтось скидає ковдру з нього й обережно, але певними рухами обмацує ногу, пообкладувану дощечками й пухло обмотану, чужу, огидну, ворожу ногу, вiд якої починає трусити.
— Нiчого-нiчого, пане добродiю, невеличка катавасiя. Тижнiв три-чотири доведеться пролежати й тодi можна вдруге бити А що поганенько вам, нiчого — струс. Хорому б, пане Кравтвурсте, слiд би давати сонячного хлiба. Це дуже помагає.
Цей чоловiк говорить про сонячний хлiб так, наче вiн його вже рокiв десять уживає в своїй медичнiй практицi.
Якийсь хриплуватий, заморожений голос справедливо завважує, що хорий навряд чи може сам скрутити собi хлiба, а нiхто iнший не може ж зробити йому.
— Хм, так, рацiя. Шкода, пане добродiю, що наш славетний Рудольф Штор винайшов цю Машину з таким обмеженням Доведеться вас через те молоком годувати, на старий режим переводити. Немає ради Пане Кравтвурсте, у вас тепер iз молока можна купiль дочкам робити. Так ви хорого заливайте ним. Просто заливайте. Ну, скоро навiдаюсь iще. До побачення! Лежiть, не рухайтесь i молочко попивайте. Ви сонячний хлiб уже вживали? Ну, до молока все ж таки легше знов вертатися, нiж до м'яса. Нiчого, все буде добре, навiть нога вам лишиться.
Доктор Рудольф почуває, як на лицi йому виступає дурна, непотрiбна, чужа посмiшка й чиїсь губи в нього кажуть:
— Спасибi, пане докторе.
— Нiчого, нiчого Лежiть собi! До побачення!
I доктор Рудольф лежить собi й попиває молочко, вернувшись до «старого режиму». От тобi й перелiт! Бiдний, милий майстер Кiн! От тобi i зустрiч, i Сонячна машина, i обожнювання, i нова ера, i перемога над тою, що там десь, у лабораторiї, кається й жде на нього. Там, може, iде люта боротьба, там, може, будується новий свiт, там, може, справдi, ставлять трiумфальнi ворота для його в!їзду (через те, може, для бiльшого сюрпризу й не присилали нi потяга, нi лiтакiв за ним i дивно мовчали). Бiдний, бiдний майстер Кiн! А вiн тут, у сiльськiй хатi, лежить iз забандажованою ногою, безсилий, безпорадний, повернений на «старий режим». Що це — глум якихось таємних сил! Його, Рудольфа Штора, винахiдника Сонячної машини — на молоко?! Але краще вже молоко, нiж млосне тремтiння. I доктор Рудольф слухняно й з огидою п'є молоко, яким щедро заливає його родина Кравтвурстiв — батько, дочка Емма й син Отго. Вони з великою охотою це роблять — однако по ж молоко виливати треба або не доїти корiв. Але и те сказати, нащи їх тепер не то що доїти, а взагалi тримати! А нащо поле мати? А кози на якого бiса? Хiба що на шкiру?
Взагалi в Кравтвурстiв маса всяких клопотiв iз лiквiдацiєю «старого режиму». День у день виникає раптом те саме питання: чекай, а навiщо це тепер? Рудий, iз фiалковими щоками й хитрими очима Кравтвурст збитий iз пантелику: нi хитрувати, нi викручуватись, нi вiдгризатись од цупких лап життя вже не треба А що ж треба? I чи це надовго? А он, кажуть, негри з китаицями будуть Сонячну машину в людей вiднiмати.
Вони охоче заливають хорого не тiльки молоком, але й розмовами, запитаннями, жалями одне на одного. Часто вони сваряться десь унизу, i доктор Рудольф чує, як старий Кравтвурст за щось лає Сонячну машину й Емму. А Емма з незалежним виглядом гупає ногами по дерев'яних сходах, iдучи до своєї кiмнати, i раптом згори вниз одгризається до батька:
— Овва! Овва!
— Оi я тебе оввакну! От я тобi покажу «новi порядки». Щоб ти не смiла менi й ногою з хати виступитиi Чуєш там!
— Овва! I сьогоднi пiду, i завтра, i коли схочу.
— Ану, спробуй, спробуй!
— Оi i спробую! От злякалась. Ото! Що це вам, старi порядки? Вiзьму собi свою Машину та й пiду геть од вас. I що ви менi зробите? От двоє, троє, десятеро собi коханцiв мати му — що я, боюсь когось? Чи хто за моїх дiтей журитись буде? Сама пожурюсь. Машину покрутила — i нiкого не потребую. Ото, тепер не тi порядки, тату Нема чого Сидiть отам, та їжте з богом сонячний хлiб, та спiть на здоров'я, коли старi. А я молода i молодого й хочу. От вам i все!
