— Ти нас обманув тоді. Ти полетів удруге, знаючи, що його вже немає живого. Правда?

— Я догадувався вже тоді. З Джіммою я про це не говорив, але припускаю, що він здогадувався. Чого ти туди полетів, Брег? Адже це вже не був Арктур чи Керенея, і не було кого рятувати. То чого ж ти поліз туди, чоловіче?

Я мовчав. Турбер ледь помітно всміхнувся.

— Ти знаєш, у чому наша найбільша невдача, Брег. В тому, що нам пощастило і ми сидимо тут. Люди завжди повертаються з порожніми руками.

Він замовк. Його посмішка перетворилася на гримасу. З хвилину він дихав сильніше, стискаючи край столу обома руками. Я дивився на нього, ніби бачив його вперше, бо подумав, що він уже старий, і це відкриття мене вразило.

Ніколи мені це не приходило в голову, бо мені завжди здавалося, що він не старіє…

— Турбер, — тихо промовив я, — слухай… але ж це… це тільки прощальне слово над могилою тих — ненаситних. Таких уже немає. І не буде. Виходить, Старк їх усе ж таки переміг…

Турбер показав кінчики плоских жовтих зубів, але цс була не посмішка.

— Брег, дай слово, що нікому не розповіси того. що я тобі скажу. Я вагався.

— Нікому, — повторив він з притиском.

— Гаразд.

Він підвівся, узяв рулон згорнутих паперів і повернувся з ним до столу.

Папір шелестів у його руках. Я побачив червону, ніби накреслену кров'ю, навпіл розсічену рибу.

— Турбер!

— Слухаю, — спокійно озвався він, згортаючи рулон.

— Нова експедиція?!

— Так. — Він поставив рулон, прихиливши його до стіни, мов зброю.

— Коли? Куди?

— Нескоро. До Центру.

— Хмара Стрільця… — прошепотів я.

— Так. Приготування заберуть чимало часу. Але завдяки анабіозові…

Він вів далі, та до мене доходили лише поодинокі слова: «політ петлями», «безгравітаційне прискорення», а піднесення, яке охопило мене, коли я побачив накреслений конструкторами силует великої ракети, змінилося несподіваною млявістю, і я наче крізь туман бачив свої руки, що лежали на колінах… Турбер перестав говорити, кинув на мене уважний погляд спідлоба, підійшов до столу і почав складати папки з паперами, наче хотів дати мені час зібратися з думками. Я мав би закидати його запитаннями: хто з нас, старих, летітиме? Скільки років забере експедиція? Яка її мета? — але не спитав ні про що. Навіть про те, чому з цього роблять таємницю. Я подивився на його великі огрубілі руки, на яких вік залишив помітніші сліди, ніж на обличчі, і до мого отупіння домішалася крихітка задоволення, так само несподіваного, як і низького: хто-хто, а він уже напевно не полетить. «Він не доживе до їхнього повернення, навіть якщо поб'є рекорд Мафусаїла», — подумав я. Однаково це не мало вже ніякого значення. Я підвівся. Турбер шелестів паперами.

— Брег, — сказав він, не підводячи очей, — у мене є ще трохи роботи, якщо хочеш, можемо разом повечеряти. Переночувати зможеш у гуртожитку, там зараз нікого немає.

Я пробурмотів «добре» і попрямував до дверей. Він працював, наче мене вже не було. Я постояв хвилину на порозі і вийшов. Якийсь час я до пуття не знав, де я, аж поки не почув чіткого, розміреного стуку — луни власних кроків. Я зупинився в довгому коридорі, між

двома рядами однакових дверей. Кроки продовжували звучати. Слуховий обман? Чи хтось іде за мною? обернувся і побачив, як у далеких дверях зникла чиясь висока постать. Усе відбулося так швидко, що я не встиг розглядіти як слід цієї людини, а помітив лише самий рух, край спини та половинки дверей, що зачинялися.

Далі йти було нікуди — коридор закінчувався сліпим кутом. Я повернув назад, пройшов повз велике вікно — крізь нього над чорним масивом парку було видно заграву від міських вогнів — і знову затримався біля дверей з запискою «Сюди, Брег», за якими працював Турбер.

Я не хотів більше бачити його. Нам не було чого сказати один одному. Чого я взагалі приїхав?

Раптом я із здивуванням пригадав — чого. Треба було зайти й запитати про Олафа. Але не зараз. Не в цю хвилину. Сили мені не бракувало, я почував себе добре, однак зі мною щось діялося, а що — я й сам не розумів. Я рушив до сходів. Навпроти них були останні в ряді двері — ті, в яких щойно зникла незнайома людина. Я пригадав, що зазирнув до цієї кімнати ще з самого початку, коли зайшов до будинку й шукав Турбера; я впізнав на дверях риску обдряпаного лаку. У цій кімнаті не було нічого. Чого шукав у ній той, що зайшов туди?

Він не шукав нічого — лише хотів сховатися від мене. Я був певен цього. Вагаючись, я стояв навпроти сходів, безлюдних, освітлених мертвим білим світлом. Поволі я повернув голову. Мене охопив якийсь незвичний неспокій, власне, це не був неспокій, бо я нічого не боявся, — а просто почував себе, як після анестезуючого уколу; напружений, хоч і спокійний, я зробив два кроки, прислухався, заплющив очі, і тоді мені здалося, що я чую, як хтось дихає по той бік дверей. Це було неможливо. «Зараз я піду геть», — вирішив я, але це теж було вже неможливо, надто багато уваги приділив я цим ідіотським дверям, щоб просто піти звідси. Я відчинив їх і зазирнув усередину. Під маленькою лампочкою, що горіла на стелі, посередині порожньої кімнати стояв Олаф. Він був у своєму старому одязі, із закачаними рукавами, наче за хвилину перед тим відклав інструменти.

Ми дивилися один на одного. Зрозумівши, що я навряд чи скажу щось, він нарешті зробив це перший.

— Як справи, Халь…

Голос його звучав якось невпевнено.

Я не хотів нічого удавати; я був просто приголомшений обставинами несподіваної зустрічі або, може, ще не отямився після того, що почув від Турбера, і тому нічого не відповідав. Я підійшов до вікна, з якого відкривався такий самий вигляд на чорний парк і заграву міста, відвернувся і присів на підвіконня. Олаф не ворухнувся. Він усе ще стояв посеред кімнати; з книги, яку він тримав, вислизнув аркуш паперу і впав на підлогу.

Ми нахилилися одночасно; я підняв папір і побачив чорновий начерк ракети — тієї самої, яку щойно показував мені Турбер. Унизу були позначки, зроблені Олафовою рукою. «Мабуть, про це і йшлося», — подумав я. Він уникав мене, бо сам летить, і хотів уберегти мене від цієї новини. Треба йому сказати, що він помиляється, що я не вболіваю за цю експедицію. З мене досить зірок. До того ж я все знаю від Турбера, Олаф може говорити зі мною з чистим сумлінням.

Тримаючи креслення в руці, я уважно вдивлявся в його лінії, наче схвалюючи стрункість ракети, але нічого не сказав і тільки віддав йому аркуш, який він узяв якось нерішуче і, склавши вдвоє, сховав у книгу. Усе це робилося мовчки, і може, саме тому, що ця сцена розігрувалася в тиші, вона набувала символічного значення, немовби я брав до відома намічену участь Олафа в експедиції і, повертаючи йому креслення, схвалював цей крок, без захоплення, але й без жалю. Коли я спробував знайти поглядом його очі, він відвів їх, щоб одразу ж зиркнути на мене спідлоба, виказавши тим самим свою непевність або замішання. Навіть тепер, коли я знав уже все? Тиша цієї маленької кімнатки ставала нестерпною. Я чув, як часто дихає Олаф. Виглядав він стомленим, очі були не такі жваві, як тоді, коли я бачив його востаннє, наче він багато працював і мало спав, але було в його обличчі іще щось таке, чого я раніше не помічав.

— Я почуваю себе добре… — сказав я поволі, — а ти? Коли пролунали ці слова, я зрозумів, що вони вже

запізнилися, природно прозвучали б вони одразу ж, як

я зайшов, а не тепер. Він спитав:

— Ти був у Турбера?

— Був.

— Студенти поїхали… нікого тут зараз нема, і нам дали весь будинок… — почав він наче через силу.

— Щоб ви могли розробити план експедиції? — підказав я, а він поспішив відповісти:

— Так, Халь. Та ти ж і сам знаєш, що це за робота. Зараз поки що нас жменька, але ми маємо досконалі машини, оті автомати, знаєш…

— Це добре.

Після цих слів знову запало мовчання. І дивна річ — чим довше воно тривало, тим очевиднішим ставав неспокій Олафа. Про те, що він почуває себе негаразд, свідчила ота його перебільшена нерухомість: