— Відпочиньте, будь ласка.

— Але ж… пробачте, я…

— Дурниці. Ви давно працюєте в Адапті?

— Другий рік.

— Ага, і за весь час — перший пацієнт? — я ткнув пальцем себе в груди. Вона зашарілася.

— Можна вас про щось запитати?

У неї затремтіли повіки. Може, вона думала, що я хочу умовитися з нею про побачення?

— Звичайно…

— Як це зроблено, що на кожному рівні міста видно небо?…

Вона жваво відгукнулася:

— Дуже просто. Колись це називалося телебаченням. На перекриттях встановлено екрани, вони трансформують те, що є над землею: і небо, і хмари…

— Але ж ці рівні не такі вже, здається, й високі, — сказав я, — а стоять там і сорокаповерхові будинки…

— Це ілюзія, — посміхнулась вона, — лише частина будинків є справжньою, решта — зображення. Розумієте?

— Розумію, як це зроблено, але не розумію навіщо.

— Щоб мешканці будь-якого рівня не відчували себе обійденими. У будь-якому відношенні.

— Ага, — сказав я, — так, це дотепно… І ще одне. Я збираюся йти за книжками. Чи можете ви мені порекомендувати кілька праць із своєї галузі? Таких… компілятивних.

— Ви хочете вивчати психологію? — здивувалась вона.

— Ні, але я хочу знати, що ви встигли за цей час…

— Я радила б вам Мейссена.

— Що це таке?

— Шкільний підручник.

— Я волів би щось більше. Наукові праці, монографії… завжди краще черпати з першоджерела.

— Може, це буде надто… важко…

Я ввічливо посміхнувся.

— А може, ні. У чому полягають труднощі?

— Психологія дуже зматематизувалася…

— Я теж. Настільки, скільки це було можливим сто років тому. Чи цього недосить?

— Але ж ви не математик.

— За фахом — ні, проте я її вивчав. На «Прометеї». Там… як би вам сказати… часу було досить.

Здивована, збита з пантелику, вона не сказала більше нічого й залишила мені список книг. Коли вона вийшла, я підійшов до письмового столу й важко опустився в крісло. Навіть вона, працівник Адапту!… Математика? Звідки? Дивний суб'єкт. «Ненавиджу їх, — майнула думка. — Ненавиджу. Ненавиджу». Я не знав навіть до пуття, кого маю на увазі. Усіх. Так, усіх. Ошукали мене. Заслали мене, самі не знаючи, що роблять. Мабуть, було б краще, коли б я не повернувся, як Вентурі, Ардер, Томас, але я повернувся, щоб мене боялися, щоб я ходив, як живий докір сумління, яке нікому не потрібне. «Я — зайвий». Коли б я вмів плакати. Ардер умів. Він казав, що не треба соромитися сліз. Можливо, я був нещирий з лікарем. Не казав цього ніколи й нікому, але не був певен, чи зробив би це для будь-кого іншого. Можливо, що й так. Для Олафа пізніше. Але я не був певний цього. Ардер! Як вони нас ошукали і як ми вірили їм, і весь час відчували на відстані Землю, що незримо була разом з нами, що вірила в нас, що думала про нас. Ніхто не говорив про це — навіщо? Не говорять про те, що й так очевидне.

Я не міг сидіти, підвівся, почав ходити з кутка в куток.

Досить. Відчинив двері душової, але згадав, що там не було води, щоб хлюпнути в обличчя. Зрештою, що це мене вкусило? Справжнісінька істерика. До біса!

Я повернувся в кімнату і взявся складати речі.

Увесь післяобідній час я провів у книгарні. Там не було книжок, їх не друкували вже майже півстоліття. А я так мріяв про них після мікрофільмів, з яких складалася бібліотека «Прометея»! Нічого подібного. Не можна було вже ритися на полицях, зважувати па руці томи, вгадуючи їх обсяг. Книгарня нагадувала швидше електронну лабораторію. За книги правили кристали з навічно вкладеним у них змістом. Читати їх можна було з допомогою оптону. Своїм зовнішнім виглядом він навіть скидався на книжку; відмінність полягала в тому, що оптон мав між обкладинками лише одну-єдину сторінку. Дотик рукою — і на ній виникав дальший текст. Але, як сказав мені робот-продавець, оптони вживалися тепер не дуже часто. Публіка віддавала перевагу лектонам. Вони читали вголос, їх можна було навіть наставити на бажаний тембр, темп і модуляцію. Лише наукові праці дуже малого обсягу друкувались іще на пластику, що імітував папір. Усі мої «книжки» вмістились в одній кишені, незважаючи на те, що там було майже триста назв. Жменя кришталевого збіжжя — такий вигляд мали книжки. Я вибрав чимало історичних і соціологічних праць, дещо з статистики, демографії, а також з психології, що порекомендувала мені дівчина з Адапту; узяв кілька об'ємних підручників з математики, ясна річ, об'ємних за змістом, а не за розміром. Робот, який мене обслуговував, правив за енциклопедію: він, як сам мені пояснив, був безпосередньо з'єднаний через електронні каталоги із зразками всіх можливих книг на всій Землі. У книгарні, як правило, було лише по одному «примірнику» книги, а коли комусь потрібен був той чи інший твір, зміст його увічнювався в кристалику.

Оригіналів-кристаломатриць не було видно, вони містилися за сталевими плитами, що вилискували блідою емальозою блакиттю. Книгу немовби друкували заново щоразу, коли вона була комусь потрібна. Питання тиражу, його збуту перестали існувати. Це справді велике досягнення, і все-таки мені шкода було книг. Довідавшись, що існують антикварії з паперовими книгами, я розшукав один із них. І я дуже здивувався, виявивши, що наукових праць майже не було. Белетристика, трохи дитячої літератури, кілька річних комплектів старих журналів.

Я купив (лише за старі книжки треба було платити) кілька збірок казок сорокарічної давності, щоб зорієнтуватися, що тепер вважають казками, і подався на виставку спортприладдя. Тут мене спіткало розчарування. Легка атлетика залишилася, але в якій карликовій формі! Біг, метання, стрибки, плавання — це було, але майже ніякої боротьби. Бокс уже не існував, а те, що називалося змаганням, виглядало просто смішним. Якась штовханина замість достойної боротьби. У проекційному залі виставки я дивився одну із зустрічей на першість світу, й мене аж чорти брали від люті. Часом я реготав як навіжений. Розпитував про американську вільну боротьбу джіу-джітсу, але ніхто навіть не знав, що воно таке. Що ж, це можна зрозуміти, якщо й футбол безслідно загинув як вид спорту, де інколи доходить до брутальних сутичок і образ. Хокей був, але який! Грали в комбінезонах, надутих так, що гравці мали вигляд величезних м'ячів. Кумедно виглядало, як дві команди еластичне стикалися одна з одною; це було схоже на фарс, але не на матч. Стрибки у воду? Так, але не більше, як з чотириметрової висоти. Я одразу ж подумав про мій (мій!) басейн і придбав складаний трамплін, щоб надбудувати ним той, який буде в Клавестрі. Уся ця деградація була наслідком бетризації. Що зникли бої биків та інші криваві видовища, я не шкодував, не був я також ніколи й ентузіастом професійного боксу. А ця рожева водичка, що залишилася, мене аж ніяк не приваблювала. Техніку в спорті я терпів лише у туризмі. Особливо розвинувся підводний туризм. Я оглянув різноманітні види аквалангів, маленькі електричні торпеди, в яких можна подорожувати по дну озер, глісери, гідроти, що пересувалися по подушці стисненого повітря, водні мікроглідери; усе це було оснащено спеціальними приладами, що запобігали нещасним випадкам.

Гонок, що мали дуже велику популярність, я не міг визнати за спортивні — ніяких коней, ніяких автомобілів, змагались лише автоматично керовані машини, на які можна було ставати. Традиційний рекордний спорт майже втратив своє значення. Мені пояснили, що межі фізичних можливостей людини уже досягнуті і поліпшити рекорди могла б хіба людина ненормальна, якийсь виродок з незвичайною силою чи швидкістю. Розумом я мусив з цим погодитися. А втім, залишки різних видів атлетики, що зосталися після гекатомби, набули великого поширення. Це було варте похвали… І все-таки я вийшов після цього тригодинного огляду в пригніченому настрої.

Вибрані мною гімнастичні приладдя я попросив переслати до Клавестри. Подумавши, я від глідера відмовився; хотів придбати яхту, але парусних яхт, тобто справжніх, не було, лише якісь нещасні корита, які настільки забезпечували рівновагу, що я не розумів, як плавання на них може давати якесь задоволення.