Турбер обіруч зібрав папери, постукав ними по столу, щоб вирівняти по лінії зрізу, сховав у папку, закрив її і лише тоді, опустивши великі руки з товстими негнучкими пальцями,сказав:
— Здоров, Халь. Як справи?
— Не скаржуся. Чи… ти сам?
— Це значить: чи тут Джімма? Ні. Нема його, учора поїхав. До Європи.
— Працюєш?…
— Так.
Ми трохи помовчали. Я не знав, як сприйме він мої слова, і мені треба було спочатку з'ясувати, що він думає про побачене тут. Щоправда, знаючи його, я не сподівався від нього одвертості. Він взагалі не дуже охоче ділився своїми міркуваннями.
— Ти давно вже тут?
— Брег, — сказав він, нерухомо сидячи у кріслі, — я не думаю, щоб тебе цікавило саме це.
— Можливо, — сказав я. — Значить, викладати все одразу?
Я відчував знайоме внутрішнє замішання, щось середнє між роздратуванням і непевністю; це почуття завжди охоплювало мене в присутності Турбера, та й не тільки мене, мабуть. Ніколи я не знав, коли він жартує чи глузує, а коли говорить серйозно.
— Ні, — сказав він. — Хай потім. Звідки ти приїхав?
— З Хоула.
— Просто звідти?
— — Так… А чому ти питаєш?
— Це добре, — сказав він, наче й не чув моїх останніх слів. Секунд, може, п'ять він пильно дивився на мене, наче хотів переконатися, що це саме я. його погляд не виражав нічого, але я вже знав, що сталося. Не знав тільки напевне, що він мені скаже. Я міркував над тим, як мені почати, а він тим часом придивлявся до мене дедалі уважніше, так, наче в мені щось змінилося.
— Що робить Фабах? — спитав я, коли це мовчазне оглядання надто затягнулося.
— Поїхав з Джіммою.
Я не про те запитував, і він це знав, але зрештою я не приїхав у справі Фабаха. Знову ми замовкли. Я починав уже шкодувати за своє рішення.
— Я чув, ти одружився, — сказав він раптом, наче знехотя.
— Авжеж, — відповів я, може, занадто сухо.
— Що ж, це непогано.
Я намагався будь-що перевести розмову на інше, та, крім Олафа, нічого не міг надумати, а розпитувати про нього я не хотів. Я боявся усмішки Турбера (пам'ятаю, як він умів доводити нею до розпачу Джімму, та й не лише його), але він тільки ледь підняв брови й запитав:
— Які в тебе плани?
— Ніяких, — відповів я, бо так воно й було.
— А ти хотів би щось робити?
— Так. Але я візьмусь не за всяку роботу.
— Ти нічого досі не робив? Тепер я вже напевно почервонів. Я був злий.
— Анічогісінько. Турбер… я… прийшов не в своїх особистих справах.
— Знаю, — спокійно промовив він. — Олаф Стів?
— Так.
— Тут був певний риск, — сказав він і легко відштовхнувся від столу. Крісло слухняно попсрнулося в мій бік.
— Освам чекав найгіршого, особливо після того, як Стів викинув свій гіпнагог… Ти теж його викинув, га?
— Освам? — спитав я. — Який Освам… стривай, той, що з Адапту?
— Так. Найбільше він непокоївся за Стіва. Я допоміг йому зрозуміти все правильно.
— Як це — допоміг?
— Та й Джімма поручився за вас обох… — закінчив Турбер, наче й не чув мого запитання.
— Що?! — промовив я, скочивши з місця. — Джімма?!
— Правда, він нічого не знав про те, що ви там робите, — вів далі Турбер. — І спитав у мене.
— Тоді якого біса він ручався!? — вибухнув я, приголомшений його словами.
— Він вважав це своїм обов'язком, — лаконічно пояснив Турбер. — Аджеж керівник експедиції мусить знати своїх людей…
— Дурниця!
— Я повторюю лише тс, що він сказав Освамові.
— Он як? — сказав я. — А чого цей Освам, зрештою, боявся? Що ми збунтуємося чи що?
— А в тебе не було охоти? — спокійно запитав Турбер. Я подумав.
— Ні, — сказав я нарешті. — По-справжньому — ніколи.
— І ти даси бетризації своїх дітей?
— А ти? — спитав я поволі. Він посміхнувся — вперше, скрививши безкровні губи. І нічого не сказав.
— Слухай, Турбер… пам'ятаєш той вечір після останнього розвідувального польоту над Бетою… коли я тобі сказав?…
Він байдуже кивнув головою. Терпець мені урвався.
— Я не сказав тобі всього, розумієш? Ми були на кораблі разом, але не на рівних правах. Я слухав вас — тебе й Джімму, бо сам цього хотів. Усі хотіли: Веятурі, Томас, Енессон і Ардер, якому Джімма не дав запасу, бо приберігав його до ліпшої нагоди. Все гаразд. Але чому ти зараз розмовляєш зі мною так, наче ти весь час сидів у цьому кріслі? Адже це ти, Турбер, послав Ардера вниз, на Керенеї, в ім'я науки, а я витягнув Тома в ім'я його нещасних тельбухів! Але потім ми повернулися, і виявилось, що тепер мають рацію тільки тельбухи, а не наука. Отже, може, саме я повинен розпитувати тебе зараз про твоє самопочуття й ручатися за тебе, а не навпаки?! Як ти гадаєш? Я знаю, що ти думаєш. Ти привіз купу матеріалів і маєш у чому схо ватися до кінця життя; ти знаєш, що ніхто з цих чемних людей не скаже тобі: а скільки коштував цей спектральний аналіз? Одне людське життя? Два? Чи не вважаєте ви, професоре Турбер, що це трохи дорогувато? Ніхто тобі цього не скаже, бо вони не мають з нами ніяких порахунків. Але Вентурі має. І Ардер з Енессоном. І Томас! Чим ти платитимеш тепер, Турбер? Тим, що даси пояснення Освамові щодо мене? А Джміма — тим, що поручиться за нас з Олафом? Коли я тебе вперше побачив, ти робив те ж саме, що й зараз. Це було в Апреноусі. Ти сидів над паперами й дивився так само, як зараз: ці роки були для тебе тільки перервою між важливішими справами, справами в ім'я науки!… — Я підвівся. — Подякуй Джіммі за те, що він так опікується нами…
Турбер теж підвівся. Секунду-дві ми міряли один одного очима. Він буй нижчий, але цього не відчувалося.
його ріст не мав значення. Турбер дивився на мене абсолютно спокійно.
— Ти даси мені слово, чи мене вже засуджено? — спитав він.
Я буркнув щось незрозуміле.
— То сідай, — сказав він і, не чекаючи мене, сам важко опустився в крісло. Я сів.
— Ти, одначе, дещо робив, — сказав він таким тоном, немов досі ми розмовляли про погоду. — Ти прочитав Старка, повірив йому, вважаєш себе обдуреним і тепер шукаєш винних. Якби це тобі допомогло, я б узяв цю провину на себе. Але йдеться не про те. Старк переконав тебе — після тих десяти років? Брег, я знав, що ти навіжений, але не думав, що ти дурень.
Він замовк на мить, а я, дивна річ, одразу ж відчув полегшення, це було немовби передчуття визволення. Я не мав часу розібратись у своїх думках, бо він знову заговорив.
— Контакт галактичних цивілізацій? Хто тобі про нього говорив? Жоден з нас і ніхто з класиків — ані Мерк'є, ані Сімоніаді, ані Пар Нгам'єлі — ніхто, жодна експедиція не розраховувала на контакт, і тому вся ця балаканина про копалини, що мандрують у порожнечі, про цю галактичну пошту, що вічно запізнюється, є спростуванням тез, яких ніхто не висунув. Що можна знайти на зірках? А хіба ж принесли якусь практичну користь експедиції Амундсена? Чи Андре? Єдина безпосередня користь: доведено, що це можна зробити. А точніше кажучи — що досягнуто найважчої мети даної епохи. Не знаю, чи ми зробили хоч це, Брег. Справді не знаю. Але ми там були!
Я мовчав. Турбер уже не дивився на мене. Він сперся кулаками об край столу.
— Що тобі довів Старк — марність космонавтики? А полюси Землі? Що було на полюсах? Хіба ті, що їх підкоряли, не знали, що там нічого немає? А Місяць? Чого шукала група Росса в кратері Ератосфена? Діамантів? А з якою метою Бант і Єгорін пройшли центр диску Меркурія — щоб засмагнути? А Келлеіі і Оффшаг? Єдине, що вони знали напевно, коли летіли до холодної хмари Цербера, — це те, що там можна загинути. Чи ти розумієш справжній зміст положень Старка? Людина повинна їсти, пити й одягатися; все інше — безумство. Ось що він каже: у кожного є свій Старк, Брег. Кожна епоха його мала. Навіщо Джімма послав тебе й Ардера? Щоб ви узяли проби корони. Хто послав Джімму? Наука. Це було страшенно потрібно з практичного боку, хіба ні? Досліджувати зірки. Чи, може, ти гадаєш, що ми не полетіли б, якби їх не було взагалі? Я думаю, полетіли б. Ми прагнул.и б пізнати порожнечу, а щоб це якось обгрунтувати, Геонідес або хтось інший сказав би нам, які цінні вимірювання і експерименти можна буде здійснити по дорозі. Зрозумій мене добре. Я не кажу, що зірки — то лише привід. Адже й полюси не були тільки приводом, але Нансен і Андре не могли без них жити… Еверест був потрібен Меллорі й Ірвінгові більше, ніж повітря. Ти кажеш, що я наказував вам… в ім.'я науки? Та ти ж і сам знаєш, що це неправда. Ти випробував мою пам'ять. Може, я випробую твою? Ти пам'ятаєш планетоїду Томаса? Я здригнувся.
