— Це, Юрген, справді царський подарунок. Спасибі. Ти чесно виконав свій обов'язок під час чергування. І в нагороду ти побачиш сьогодні надзвичайно повчальне видовище. Багато віків різні філософи намагалися визначити сутність життя, вели безкінечні суперечки про добро, зло, справедливість, рівність, гуманізм, братерство. Всі ті розмови і суперечки нічого не варті. Є лише одна незаперечна істина — сила! їй скоряється все живе! Чим скоріше ти, Юрген, збагнеш цю просту істину, тим скоріше станеш повноцінною людиною.

Маєр одягнув чорний плащ, вийшов на подвір я, сів у машину поряд з водієм, показав Юрку на заднє сидіння.

Чорний лімузин помчав на Олефіренкову леваду. Навколо неї росли старі розлогі верби, далі починалося поле, помережане перелісками і лісосмугами. «Опель» виїхав на пагорб і зупинився. Маєр вийшов з машини, наказав водієві та Юркові:

— Лишатися на місці! Спостерігати за акцією крізь вітрове скло!

Водій протер ганчіркою вітрове скло і, позіхнувши, сказав:

— Сідай, Юрген, до мене, звідси краще видно.

Юрко оглянув леваду. Посередині виднілася купа піску. Поряд білів чотирикутний дощаний поміст, на якому стояла тринога з продовгуватим ящиком. Біля триноги — есесівець заглядав у ящик, примірявся, крутив якусь коробочку. Вся левада була оточена есесівцями. На неї в'їхало п'ять лімузинів. З них виходили офіцери, віталися з Маєром — і він, як заведений, раз у раз викидав поперед себе праву руку. Водій глянув на офіцерів, здивовано свиснув:

— На акцію прибули високопоставлені особи! Ти бачиш офіцера в чорному шкіряному реглані? Це бригаденфюрер фон Фогель! Прибув і бригаденфюрер фон Шредер! І пан Лау, і пан Шварц, і штандартенфюрер фон Ріхтер! Буде захоплююче видовище. Через десять хвилин почнеться трагедійна вистава. І ми маємо безплатні квитки.

— А що то за тринога? — запитав Юрко.

— Кіноапарат. На помості пан оператор Рудольф Фіхте! Він набив руку на подібних фільмах. Хоча мушу сказати, Юрген, все це мені страшенно набридло! Надто багато вереску і голосіння. І нічого нового. Просто ще раз пересвідчуєшся, що людське життя нічого не варте. Звісно, краще сидіти тут і слухати цей вереск, ніж гарматну музику на Східному фронті.

На леваду в'їхали чотири критих фургони, Юрко їх впізнав. Це ті, що майже щодня проїздили вулицями села, прямували на Митрик і увечері поверталися до палацу. Брезентові запони на фургонах піднялися, і з них на леваду висипали солдати в сірому обмундируванні. Їх було дуже багато, а можливо, так здалося, бо зелена левада зразу ж посіріла і нагадувала мурашник. Юрко прикипів поглядом до солдатів. Так ось кого возили фургони на Митрикове поле — «чорних кентаврів».

Нарешті пощастило побачити цих таємних вихованців пана Маєра. Сірі постаті вишикувалися, за ними виднілася шеренга есесівців. Оператор заметушився, спрямував апарат на «чорних кентаврів». Фашисти вирішили, догадався Юрко, зняти на кінострічку випускників школи «Вольф» у присутності високопоставлених есесівських офіцерів. Фашистські генерали стояли на пагорбі в оточенні офіцерів-есесівців. Трохи осторонь Юрко побачив Маєра, він повагом пройшов перед строєм «чорних кентаврів» і знову зійшов на пагорб, спинився біля фашиста в чорному реглані, показав рукою на солдатів у сірому, улесливо кивнув. Серед офіцерів Юрко впізнав Зіферта. На його забинтованій голові незграбно сидів кашкет з високою тулією. Генерали та офіцери поглядали на годинники, чогось чекали.

Натужно ревучи, до левади під'їхали криті вантажні машини. До машин підбігли есесівці, відкрили борти, і на землю падали, зіскакували чоловіки, жінки, діти. Карателі накинулися на людей, били їх чобітьми, підганяли до піщаної купи. Фашист на дерев'яному помості повернув на людей апарат, почав крутити корбочку.

Зіферт став поряд з генералом, замахав своїми довгими, як батоги, руками і щось пояснював, показуючи пальцем на молоду жінку, яка тримала на руках немовля, а більше дитинча вела за руку. Маєр стояв на пагорбі, заклавши за спину руки, і байдуже спостерігав, як «чорні кентаври», озброєні карабінами, підганяли людей.

— Зараз почнеться! — сказав водій, подаючи Юркові баклагу. — Випий! Так буде краще! Це гарний шнапс, нам завжди дають під час проведення акцій!

— Я не п'ю, Франц, — відповів Юрко, придивляючись до людей, впізнаючи своїх односельців. Попереду натовпу із зв'язаними руками — колишній балтійський матрос Іван Вакуленко. За ним — Люда Щербань, Юркова однокласниця, її мати, тітка Домаха, менша сестра Валя. Трохи збоку вчителька Оксана Юр'ївна та її син Олег. Він тримає матір під руку, і обоє поволі підходять до піску.

— Даремно не п'єш, Юрген, — озвався водій, — ковтни, бо ця вистава тобі буде довго снитися. Жаль, що постріляють таких молоденьких дівчаток!

— Постріляють? Там же діти, жінки… — не втримався Юрко.

— Це родини тих, хто виручав парашутистів, активісти, комсомольці! Ваше село має бути очищене від всіх підозрілих та ненадійних, воно на особливому режимі!

Юрко, не тямлячи себе, відчинив дверці машини, хоти вийти з неї і тікати з левади. Водій схопив його за руку, штовхнув на сидіння:

— Не роби дурниць, Юрген! Все одно нікуди не втечеш! Місцевість оточена солдатами! І пан Маєр не любить, коли хтось порушує його наказ! Хочеш не хочеш, мусиш дивитися! Звикай! Я теж тікав світ за очі під час першої акції. А потім звик! Треба лише випити шнапсу. Він заспокоює нерви!

Юрко заперечливо похитав головою.

Приречених вишикували над краєм ями. Попереду, гордо піднявши голову, стояв Іван Вакуленко. Він з презирством дивився в очі високому, тонкому, як очеретина, солдату в сірому. Матрос щось гукнув йому, ступив крок вперед, і той почав цілитися. Карабін тремтів у руках випускника школи «Вольф». Підбіг опецькуватий есесівець з автоматом у руках, люто закричав на розгубленого випускника: мабуть, наказував йому швидше стріляти в приречених. І тут трапилося несподіване. Солдат з силою ударив есесівця чоботом в живіт, вихопив автомат і довгою чергою провів по пагорбу, де стояв гурт набундючених офіцерів. Юрко побачив, як упав на землю Маєр. А генерал Фокс, змахнувши руками, покотився з вершини пагорба. Зігнувся, ніби переламаний навпіл, Зіферт теж упав поряд з Маєром. Фашисти, як сполохані горобці, сипонули врозтіч, падали, намагалися сховатися від нещадного автоматника. Все це тривало кілька секунд.

В солдата застрочили з автоматів есесівці. Солдати в сірому, як ті овечки, купчилися в гурт.

Фашисти накинулися на людей, звели автомати…

Юрко, щоб не бачити, опустив голову на спинку сидіння і ніби провалився в прірву. Опам'ятався він лише тоді, як водій розтер йому скроні хусточкою, змоченою в горілці.

— Можна дивитися! — сказав водій. — Усім капут! Даремно ти не випив шнапсу. Звикай! Тобі ще не раз доведеться бачити таке. Пан Маєр задумав зробити з тебе справжнього солдата охоронного батальйону дивізії «Вікінг».

Юрко глянув. На пагорбі, де стояли офіцери-есесівці, нікого не було.

— Юрген, — допитувався водій, — ти не бачив полковника Маєра? Він стояв поряд з генералом Шредером! Пан Зіферт упав… це я бачив… І генерал Фокс упав… Потім генерала понесли в автобус… А де ж пан Маєр? Невже він загинув! Який жах! Якщо загинув — мене чекає Східний фронт! Пан Лау і дня не буде мене тримати в батальйоні! — Солдат сумно посміхнувся. — Так, людське життя нічого не варте! Де ж пан Зіферт? Не пощастило йому цього разу. Навіжена дівчина вдарила його пляшкою по голові. Тепер цей фанатик, можливо, прошив його автоматною чергою! Що тепер буде? На мене може звалитися велике лихо! Але на війні завжди хтось гине! Найчастіше гинуть солдати. Часом дістається й генералам.

До «опеля» підбіг спітнілий замурзаний Маєр. Він важко плюхнувся на заднє сидіння, проказав розпачливо:

— Який жах! Загинув бригаденфюрер фон Шредер! Поліг фон Ріхтер! Герой Парижа, улюбленець фюрера, сталевий Ріхтер гине в цій глушині, стає жертвою якогось божевільного… Такий трагічний і несподіваний кінець операції «Юберашунг».