— Який же ти боєць, коли думаєш кінчати поєдинок з ворогом самогубством? — спитала Леся. — Ти ж сам недавно переконував мене, що треба бути мужнім, мати силу волі, витримку. Заспокойся! Треба все продумати, а потім робити висновки. Я певна, що парашутист — провокатор!

— Ти так вважаєш?

— А ти хіба ні? Тебе прислав Маєр, ти фольксдойч! А він довіряє тобі отаку таємницю!

— У нього не було виходу! Їх мають всіх стратити! І він це розуміє! Він і тата мого знає, казав, що Береговий — чесна і справедлива людина! І довірив мені таємницю! І так можна думати…

— І все одно він провокатор! — стояла на своєму Леся.

— Чому ти так вважаєш?

— Якби він був наш, він би не назвав прізвища двох підпільників — Саченка і Потужної. Навіщо обох ставити під удар? Він мусив був би назвати лише одне прізвище! Просто фашисти вирішили перевірити тебе і організували цю комедію! Правда?

— Не знаю! Як не міркую, а все одно нічого не можу збагнути!

— Треба переконатися, хто виграв цей поєдинок. Не переживай, Юрку, заспокойся!

Коли стемніло, до хати зібралася вся родина. Завісили вікна ковдрами, засвітили каганець.

— На майдані поставили шибениці,— почала журливо мати, — фашисти хочуть повісити полонених парашутистів. Страту призначили на післязавтра. Уже й оголошення є біля старостату. Всім жителям села наказано бути на майдані.

Юрко перевертався з боку на бік, довго лежав непорушно і ніяк не міг заснути. В уяві поставала камера, сірі запліснявілі стіни, заґратоване вікно і неголене обличчя парашутиста, його пронизливі очі, чувся шепіт: «Води… води…»

Якби десантники були гестапівськими агентами, то навіщо ставити шибениці? Отже, вони наші, бійці Червоної Армії! Та й командир парашутистів поводився сміливо, не задавав ніяких провокаційних запитань, не намагався загнати на слизьке. Правда, він розповів таємницю, назвав прізвища підпільників, повідомив пароль… Але що він міг зробити інше? Знав, що його стратять. А вантаж потрібен партизанам. Там, під Руднею, мабуть, схована рація, яка так потрібна для боротьби з фашистами. Хоча б швидше вияснити, хто той парашутист, і знати, як бути далі!

Перед світанням Юрко заснув, і приснилася йому Леся, береги Дніпра. Вони, взявшись за руки, йдуть навстріч вранішньому сонцю.

Прокинувся від басовитого голосу старости.

— Я оце прибіг, Маріє, попередити, — збентежено говорив Щупак, — прийдуть до вас сьогодні жандарми в майстерню, будуть питати за комсомольців. У район приїхали карателі. СД — служба безпеки! Що тобі порадити — не знаю! Прибіг до мене Скрипаль, просить: «Піди до Берегової, попередь, і хай вона Ольки, сестри моєї, в список не вносить, я ж їхню Галю обминув». Підошва дуже підпортив. Напосівся на твоїх комсомольців, як той коршак на курчат. І все через Марину Чернегу… Її батько розкуркулював Підошву. Я, Маріє, не упир, крові людської не прагну, але совітую тобі подати списки на комсомольців до старостату. Сестру Скрипалеву не чіпай, а всіх інших пиши! Складай список не сьогоднішнім днем, а днів три, а то й чотири бери назад. Я скажу: забув здати своєчасно в жандармерію.

— Повірте, Юхиме Мартиновичу, — заговорила мати, — нема в вишивальній майстерні жодної комсомолки! На кого ж мені подавати список? І Ольга Скрипалева не була в комсомолі, то брат її, Іван Олексійович, сплутав комсомол з профспілками! Не було в нашій артілі до війни комсомольської організації.

— Тобі, Маріє, видніше, я прийшов попередити, щоб ти знала… Юрко ще спить?

— Спить!

— Розбуди його, треба поговорити.

Юрко ввійшов на кухню, привітався, сів на лаву. Щупак похитав головою:

— Перевівся ти, хлопче. Одні очі лишилися! А що зробиш? Скачи, враже, як пан каже! Слухай, Юрку, не завтра-післязавтра почнуть забирати комсомольців, а вони сидять дома і чогось чекають! Хай до них ваша Галя піде, попередить! Треба їм зійти на тиждень-другий з села. І піди до отого гуркала, до Івана Гончара, і скажи, хай скоріше тікає світ за очі! Він у німця на приміті, має цей парубок довгого язика! Я з його батьком колись всю Галіцію своїми ногами переміряв. Під Перемишлем Максим Гончар, батько Івана, виніс мене з вогню, життя врятував… — Староста дістав з кишені хусточку, витер спітніле обличчя, жалісно сказав матері: — Потрапив я на оце старостування все одно як чортові в зуби! Думав, стану старостою — хутір мені повернуть, господарем буду! За вірну службу, думав, німець ще гектариків десять наріже. І буду я пан на всю губу! А тут зовсім інше вийшло. Ні хутора, ні до хутора… Лише дивися, щоб горлянку не перерізали. І партизани на мене зубами скрегочуть, і німець сичить! Давай, давай і давай! Пригнали сьогодні сто корів. У сусідніх селах позабирали, нам віддали. Треба кожен день возити молоко на Татарський острів.

Староста сторожко озирнувся навколо, хоча в хаті нікого й не було чужого, сказав:

— Там, на Татарському, німець таку чудасію вибудував, що й уві сні не побачиш, — завод під землею зварганив. Все підземелля електрикою залите, і видно в тих печерах, як вдень. Думає німець на тому острові щось виготовляти, а що — не знаю! Та воно мені й ні до чого про те знати! А от годувати німчиків — накладно! Давай їм яйце, масло, мед, м'ясо! Де ж я маю набрати стільки продукту? Мовчи й не переч! Мусиш слухати і виконувати! — Староста глянув на матір, немов шукав у неї співчуття — Ти, Маріє, сама подумай! Давай людей в Німеччину! На наше село рознарядка — сто чоловік. Давай і не гомони! Кого краще послати в Німеччину? Молодь! У неї сила, вона до будь-якої роботи здатна. От бери молодих і вези на роботи. Ні, спершу німець вирішив комсомольців постріляти, а тоді, пане Щупак, визначай робітників до Німеччини!

— Як це постріляти? — жахнулася мати. — Що ви кажете, Юхиме Мартиновичу? Не може такого бути!

— Не хотів казати, а саме вискочило. Стріляти будуть комсомольців, активістів, всіх, хто на підозрі в німця. Це вже я напевне знаю. Навіщо стріляти людей, які до роботи здатні? Ти їх присилуй працювати! І будеш зиск мати! А що я можу вдіяти? Я німцю свій розум не вставлю! Їде Юхим Щупак на Маєровому возі, то мусить і пісеньку Маєрову співати. І про свою шкуру думати. І про тебе, Маріє, думаю! Не пожаліє вас німець, як не подаси списки! — Староста взяв з лави картуз: — Бережися, Маріє, Підошви!

Мати подякувала старості за попередження, запитала:

— Може, чарку вип'єте, Юхиме Мартиновичу?

— Не до чарки, Маріє, і так голова обертом іде! Треба бути мені в старостаті. Є наказ приготувати обід карателям. Мушу виконувати свої обов'язки, бо й мені німець на шию зашморг може накинути. І хай тобі, Маріє, бог помагає, бо нелегкий день чекає на тебе.

Староста пішов. Мати збудила Галю, веліла їй піти до дівчат.

— Так я вже їх попереджала, — промовила Галя, — а дівчата все одно лишилися дома, нема їм куди подітися…

— Ще раз попередь, — наполягала мати, — хай тікають у ліс, на болота. І вам треба піти до діда Захарка. Як мене арештують, тікайте вночі на Васильківські Дачі до діда Федора.

Юрко пішов до діда Захарка.

Дід в чистій полотняній сорочці сидів на призьбі і вигрівався на сонці.

— Чи не можна, Захаре Овсійовичу, переховатися у вас нашій родині? — спитав хлопець.

— А що таке? — звів кошлаті брови дід. — Чого це ви задумали ховатися?

— Мають приїхати в село карателі, треба нашим кілька днів пересидіти.

— Приходьте! У гурті й нам старим веселіше буде.

— Дозвольте, діду, і Наді Цимбаловій у вас трохи пожити.

— Це котра Надя? Дочка вчителя, Степана Якимовича?

— Авжеж. Фашисти комсомольців задумали постріляти. От і мусять хлопці та дівчата рятуватися.

— Він що, — обурився дід, — дурману наївся, той Гітлер? Задумав дітей стріляти?! Це вже він перед своєю смертю таке витворяє. Хай приходять, всім місце знайдеться, хата в нас велика. Я й у підземній світлиці сховати можу. Там їх уже ніякий німець не знайде.