— Поясніть, що я вирішив їх відпустити. За них поручився Юрген Берг. Але вони мусять працювати в цій майстерні. Я приїду і перевірю, як вони виконали мій наказ.

Карателі сіли в машину. Мульде виглянув з кабіни, привітно махнув рукою:

— До зустрічі, Юрген!

Під парканом, як побитий пес, стояв знічений Підошва. Він підступився до Юрка, процідив крізь зуби:

— Сьогодні, хлопче, твоє зверху, а завтра під мою дудку танцюватимеш! Я не забуду нічого.

Машина давно зникла за рогом вулиці, а в майстерні ніхто не озвався жодним словом. Дівчата мовчки вишивали, тримали шовк на відстані, щоб на нього не впала сльоза, яка може залишити пляму. Вишиванки повинні бути чисті, узори на них — веселі, привабливі.

Мати підійшла до дівчат:

— Комендант дав мені десять аусвайсів, я вас оформлю на роботу. Скоріше б тільки поїхали карателі. Як ви до них потрапили? — запитала Любу Янко. — Хіба ж ви були в списках?

— Підошва водив карателів по хатах, — схлипуючи, розповідала Люба, — показував, де живуть комсомольці. Він сам і списки склав. Німці повну машину людей набрали. А нас посадили окремо, хотіли на Татарський острів вивезти. На Олефіренковій леваді вже могилу копають. Майже весь наш клас забрали. І Ярема Салтан водить карателів по селу, він разом з ними приїхав.

— Звідки той Ярема, — недовірливо запитала мати, — він як пішов з петлюрівцями, то не було про нього ні слуху ні духу. Ти знаєш Салтана?

— Мати впізнала, — відповіла Люба, — і він матір впізнав, нахвалявся, що тепер за все з усіма зведе давні рахунки: і за хутір, і за відібрану хату.

Мати поклала коробку з документами в шафу, замкнула:

— Піду, дівчата, додому, бо серце так заболіло, що ледве не розірветься, а я забула взяти з собою ліки. І треба подивитися, що дома робиться.

Мати підійшла до дівчат, яких відпустив Мульде, порадила:

— А ви, дівчатка, поки що перебудьте в родичів, знайомих, щоб, бува, Підошва знову не привів до вас карателів.

Під вечір всі зійшлися додому. Мати стомлено розповідала про прихід карателів до майстерні, про донос Підошви, про дівчат, яких фашисти хотіли вивезти на Татарський острів.

Галина Іванівна запитала схвильовано:

— Що це за Татарський острів? Я чула, як дівчата з жахом розповідають про нього. Узяли туди з села п'ять дівчат — і зникли вони безслідно.

— Пустельне місце, — відповіла мати, — чималий шмат землі, оточений старицею, колишнім руслом Прип'яті. І болота навколо. А сам острів на узвишші. Колись там камінь добували. У нас тут чимало каменоломень. Є й такі, що ще з часів Київської Русі лишилися. І на острові — каменоломні. До революції пан обладнував там горілчані склади. А ще раніше, років триста тому, на острові часто зупинялися татари, як набігали на Україну. Вони там табором стояли. Місце безпечне, навколо вода, — ніхто непоміченим не підійде. І татари на острові тримали невільників, заганяли їх у каменоломні, чекали, поки наберуть побільше, а вже потім гнали бранців у Крим, на продаж. З тих часів люди й прозвали острів Татарським.

Місцевий учитель Олександр Васильович Заворицький років десять тому організував екскурсію на цей острів, поїхала й Марія Федорівна, оглянула давні каменоломні. По дорозі завернула й до Дівочої печери. Напали якось татари на навколишні села, брали ясир, лишали після себе одні попелища. Зібрали люди свої пожитки і сховалися в печері, бо тікати до лісу вже не було часу, надто близько були нападники. Зібралося там півсела, чекали, коли відійдуть вороги, поведуть невільників на продаж. Набридло одній дівчині сидіти в печері, вийшла вона з неї і пішла у степ. Почала волошки збирати, думала вінок собі звити. У цей час татари мимо їхали, гнали бранців на острів. Побачили дівчину, кинулися за нею. Дівча почуло тупіт коней, підвело голову — татари! Оточили її півколом, відрізали шлях до лісу. Кинулася дівчина тікати, добігла до печери і сховалася в ній. Татари за нею. Поткнулися до схованки, а навстріч їм селяни з шаблями та списами, ще й пострілами з мушкетів пригостили людоловів. Прохід в підземелля вузький, два чоловіки в нього разом не протиснуться, — можна довго тут оборонятися. Трималися люди. Татари наносили в підземелля сухого бур'яну, підпалили його, — дим і шугонув у печеру. І всі, хто рятувався, загинули.

Мати поправила гніт каганця, що почав чадіти, вогник вирівнявся, перестав хилитатися з боку на бік, і по стінах більше не бігали потворні кудлаті тіні.

— Була я в тій печері. Стіни в ній чорні, закіптюжеці, а на підлозі кістки біліють. І назвали люди ту печеру Дівочою. Страшне місце. Тепер фашисти чомусь облюбували острів, кубляться там, щось затівають. Знову людолови прийшли на нашу землю. Тепер є чутка, що комсомольців хочуть постріляти фашисти.

Серед ночі в селі почалася стрілянина. Спершу пролунали постріли з гвинтівок, потім затріскотіли автомати. Уранці по селу рознеслася чутка: на поліцію напали партизани, зняли варту біля льоху, виламали двері, вирятували полонених парашутистів і почали відходити до лісу. Лише тоді прочумалася поліція, зчинила стрілянину, кинулася доганяти. Довго переслідували партизан, але ті відійшли до Шляхетського болота і таємними стежками пробралися в пущі. Пізніше стало відомо, що не партизани виручали парашутистів, а підпільники, очолені головою громадського господарства Саченком. І вже в Чорному лісі підпільників та десантників оточили есесівці і всіх перебили. Саченко відстрілювався до останнього патрона, а потім підірвав себе та кількох карателів гранатою.

Юрко зібрався піти до Кравця. Йшов і боявся наступної розмови. По шляху, перевалюючись з боку на бік, їхали два незграбних фургони, за ними повзла танкетка.

Кравець стояв на ґанку, прислухався до гуркоту на шляху, а побачивши Юрка, запитав:

— Як мати? Не приходили фашисти у майстерню?

— Приходили… Спасибі вам, Павле Павловичу, врятували ви всіх. І нас, і дівчат.

В хаті Юрко розповів Кравцеві про доручення Маєра, про білявого парашутиста, про його прохання попередити Саченка або Потужну про закопаний вантаж.

Кравець, слухаючи, схвально кивав, зітхав, обурливо хмикав. Коли мова зайшла про Саченка та Потужну, насторожено спитав:

— Ти доповів про все Маєру?

— Доповів.

— І вірно зробив! Цей десант — підла і підступна провокація! У мене зразу виникла підозра! Тепер нема ніяких сумнівів.

— Так, значить, я нікого не видав?

— Ти все зробив так, як вимагали обставини. Лейтенант буде радий за тебе! А підпільна бойова група загинула! І я нічого не можу збагнути — Саченко був попереджений про можливу провокацію, хоча він і сумнівався в правдивості моїх слів.

— Виходить, що парашутисти — гестапівці?

— Саме так. Жаль Саченка…

— Якби ви не попередили, пропав би і я. Я ніколи і не подумав би, що той десант — провокація і всі ці парашутисти — вороги.

Кравець важко зітхнув:

— Тепер ще й родини підпільників арештували. От тобі, Юрку, й операція «Юберашунг» — несподіванка. Ніяк не можу второпати, як трапилося, що Саченко підняв бойову групу. Пожалів парашутистів…

Повертаючись додому, Юрко зустрів «опель» Маєра. Водій висунувся з кабіни, гукнув:

— Юрген, пан Маєр наказав тобі завтра о восьмій годині ранку прийти до палацу!

Юрко сказав матері про наказ Маєра, просив раніше його розбудити.

— Щось замишляє фашист, і ти йому потрібний. Будь обережним. Золото не дає йому спокою — скарбниця пана Хоткевича. От і сподівається на твою допомогу.

Уранці Юрко одягнув приношений, злинялий на сонці костюм, полатані черевики, натяг на голову тіснувату кепку. А мати сказала:

— Вирішила я віддати Маєру медаль. Передай її, може, більше не влаштовуватиме тобі перевірки. Бач, дала тому Мульде блузу, а він дівчат відпустив.

О восьмій годині ранку Юрко прибув до Маєра:

— Мати подарувала для вашої колекції рідкісну медаль. Колись вона належала пану Хоткевичу, а моя мати виміняла її у його лакея Федора Пампушки.

Маєр взяв медаль, підніс її до світла, його очі радісно зблиснули.