— Панове, хіба не бачите, що зі мною? Чого ви прийшли до вмираючого з питаннями, на які він не може й не хоче відповідати? Питайте в арештованого.

— Він каже, що не відкривав портфеля, а передав далі.

— Я теж не відкривав. То не моя особиста річ, і я не мав права туди заглядати.

— В це важко повірити. Сам же писав…

— Ви були б дурнями, якби повірили. Просто не хочу вам нічого розповідати. Все вже померло в моїй пам'яті. Листа я написав у хвилини слабості. Пекельний біль примусив написати. Тепер відмовляюсь говорити. Що ви мені зробите?

— Мова не про це…

— Ні, саме про це. Я радію з вашого безсилля. Мене стереже смерть, а вона сильніша за вас.

— Слухай, Клауснер, ти народився в цій країні і замолоду став чинити їй зло. Скільки горя ти їй завдав за всі минулі роки, займаючись своїм огидним ремеслом.

— Не перебільшуй, юначе! Я можу назвати десяток ремесел більш огидних, ніж те, яке я собі колись обрав, чуєш — колись! При вашому режимі я стояв осторонь і ні в що не вмішувався.

— Це не міняє справи. Хоча б тепер, на порозі смерті, ти усвідомив, наскільки підла була твоя діяльність по відношенню до країни, де ти вперше побачив світ?

— Мені подобалось моє заняття, і я був ним задоволений. При вашому режимі не мав для кого працювати. Того, хто мені платив, давно закопали в землю, та й мені набридло вже бавитись такими речами. Отже, каятись за своє минуле мені нічого. Воно не так огидне, як декому здасться.

Тим часом за дверима щось зашаруділо. Раду підвівся, смикнув за двері — і на порозі несподівано з'явилася дівчина, яка підслуховувала розмову в кімнаті. Вона зовсім не збентежилась.

— Отак мене впіймали, — засміялась вона.

— Це Міка.[5] Ти чого ж підслуховуєш під дверима? Дурненька, чи що?

Міка зовсім не виглядала малою, це була дебела дівчина, вродлива, і Богдан ледве стримався, щоб не сказати їй якийсь комплімент.

— Хто вона? — спитав Раду в старого.

— Донька пані Ледунке.

Потім звернувся до дівчини:

— Йди геть! Чого тобі тут треба? Пани можуть подумати, що ти невихована.

Міка задріботіла вниз по сходах.

— Цікава дівчина… Думаєш, прийде ще підслуховувати? — спитав Раду.

— Більше не прийде.

— Це в неї така звичка, підслуховувати під дверима?

— Та де там! Мабуть, бачила, як ви сюди зайшли. В мене ніхто не буває, і вона прийшла поцікавитись, хто це мене відвідав.

— Міка часто сюди приходить?

— Щодня. Носить мені їсти, прибирає. Я домовився з її матір'ю, віддаючи за це свою пенсію.

— Чому саме вона, а не її мати?

— В матері немає часу. Йде зранку і повертається дуже пізно.

— Де вона працює?

— По людях.

— А Міка? Хіба ніде не працює?

— Працювати? — усміхнувся шпигун. — Хіба не гріх, щоб така дівчина працювала? Не сьогодні-завтра зустріне багатого жениха, вийде заміж, і він її на руках носитиме.

— Облишмо про дівчину та продовжимо розмову. Клауснер знизав плечима й потер долонею груди, скривившись від болю.

— Ми, здається, про щось сперечались? — кинув він крізь зуби.

— Давай говорити відверто, — гримнув Богдан, дратуючись.

— Ні лаятись, ні відверто говорити не будемо, юначе. Ви хочете добути в мене відомості, а я захищаюсь. Так буде й далі. А це мені наче мед по губах. — Він хотів усміхнутись, але натомість з ошкіреного рота вирвався стогін. Шпигун швидко зашкріб руками по грудях, а на обличчя вже лягли смертельні тіні.

— Скажи, Клауснер, що було в портфелі?

— Документи.

— Дуже важливі, так?

— Не для вас.

— А для кого?

— Для інших. А у вас нема почуття такту, ви не знаєте міри…

— Кому ж цікаві ті документи? — перепитав майор.

— Ви знаєте, я німець.

— Ти нам про це писав. Хіба це стосується справи?

— Звичайно… — Його побілілі пальці впивалися в груди, наче хворий хотів погасити ними вогонь, який спалював його життя.

— Я німець… Мене цікавить все, що стосується долі Німеччини, — стогнав старий.

— Якої? Існує дві Німеччини.

— Я сказав: Німеччини.

— Все-таки для якої Німеччини цікавий портфель майора СС Вайсенфельса?

— Для Німеччини…

Клауснер важко дихав і раз у раз повторював слова «Німеччина… Справжня Німеччина… Велика Німеччина з кордонами на весь світ… Для інтересів Німеччини не треба, щоб портфель потрапив у ваші руки… дасть бог, так і буде!..»

— Помирає…— прошепотів Богдан.

— Вмираю, але тримався до останнього… Від мене ви нічого не дізнались. Шампіньйон, привітай мене! Це моя заслуга… Хіба ні? — хрипів старий.

— Хто такий Шампіньйон? — насторожився Раду. — Де його знайти?

— Шукай!.. А знайдеш — не згадуй мого імені… Він вириє мене з могили і… спалить. Буде думати, що я тебе послав до нього.

Обличчя Клауснера скривила судорога, очі зажмурились, а губи ще ворушились, ніби хотів щось сказати. Раду прислухався.

— Бернхардт… Гіммлер!..

Це були останні слова шпигуна.

— Готовий, — насупився Богдан.

Рейнхард Клауснер помер, забравши з собою таємницю портфеля.

Треба було шукати Ківу Бораша, коли він був дійсно тим, кому шпигун передав портфеля. Варто було знайти й Аспасію, і того таємничого Шампіньйона, який міг навіть спалити труп Клауснера. Залишився й не менш таємничий Бернхардт, ім'я якого шпигун в останню мить пов'язав з Гіммлером — шефом гестапо.

Так думав Раду після смерті Клауснера.

— Я спущусь униз і зателефоную, — підвівся Богдан, — хай прийде лікар Раціу і кілька хлопців.

— Не спіши. Чи не краще повідомити в міліцію?

— Я сам ще добре не розібрався. Може, через цю дівчину… Вона в мене не викликає довір'я.

— Що ж ти пропонуєш?

— По-перше, не треба щоб нам перешкоджали поритись у справах цього негідника, а потім…

Тут почувся стукіт у двері, й, не дочекавшись запрошення, на порозі з'явилася Міка.

— Я прийшла, бо дядькові Флоріці час приймати ліки.

— На жаль, твій дядько вже…

— Помер? Бідний дядько Флоріка. Добре, що бог його покликав до себе. Коли б ви знали, як він страждав…

Повіки в Клауснера були напіввідкриті. Міка підійшла й затулила їх, потім дістала рожеву стрічку й підв'язала мертвому нижню щелепу. І, наче нічого не трапилось, сіла в ногах мертвого й безсоромно зиркала на гостей.

— Ви до цього ніколи не бували в дядька Флоріки? Давно з ним знайомі?

— Скільки тобі років? — замість відповіді спитав Раду.

— Вісімнадцять.

— Ти його доглядала?

— А чому ти мені тикаєш, навіть не познайомившись?

— Ви його доглядали?

— Так.

— Давно?

— Коло двох років. Перестеляла, мила його, голила. Я бритвою володію не гірше цирульника. Як не вірите, можу довести хоч зараз. У вас теж чимала борода.

— Дякую, не треба…

— Що ж, поголю дядька Флоріку.

—І не бридко тобі, дівчино?

— Чому? Я бачила багато мерців…

— Не може бути! Де?

— Моя мати обмиває покійників. Це її професія. Коли я була мала, вона боялась лишати мене саму й брала з собою. Я звикла.

Розмовляючи, дівчина почала правити бритву.

— Хочеш голити його саме зараз?

— Хіба не треба? Помер самотній… А може, кудись треба повідомити про його смерть? Не знаю куди. Може б, ви це зробили.

— Нам не слід у це втручатися, — відмахнувся Богдан.

Не бажаючи, щоб у дівчини виникло будь-яке підозріння, Раду примирливо сказав:

— Якщо все-таки потрібно… Твоя мати знає краще, як це зробити.

— Якось буде. Жаль мені дядька Флоріку. Яке гірке життя він прожив!.. Ні дружини, ні діток, ні друзів…

— Невже він не мав у житті нікого?

— Дуже самотньо жив сердешний.

— Одного-двох друзів, мабуть, все-таки мав?

— Кажу, що ніхто не переступав порога його кімнати.

— Аж не віриться…

— Поки параліч не прикував його до ліжка, навідувались учителі. Грали в шахи, в доміно, а я їм готувала каву. Я це добре роблю, — засміявшись, крутнулась на одній нозі.