Полковник Жолдіш призначив зустріч на восьму вечора. О сьомій Раду з Богданом у своїй кімнаті обмірковували останні події.

— Гадаєш, що в цій шпигунській сітці і Нає Войку? — спитав Богдан.

— Для цього мало підстав.

— Мені теж здається… Все ж, коли витівка з транспортом не вдалась, щоб заховати кінці у воду, вони можуть його знищити.

— Вважаю, в них нема причин вбивати Войку. Він вдало обміняв ящик і привіз каміння на текстильну фабрику. Коли б ми не були свідками, хто б його міг запідозрити в шахрайстві?

— А подумаймо про іншого шофера.

— Про Коруза?

— Ні, про шофера, в якого Коруз позичив машину. Оскільки Коруз її вчасно не повернув, шофер хвилюватиметься.

— Що ж він робитиме?.

— Мабуть, постарається зникнути.

— Зайва обережність, бо на машині номер фальшивий.

Задзвонив телефон. Раду взяв трубку. Доповідав старший лейтенант Доробанц:

— Товаришу майор, Нає Войку добровільно з'явився в міліцію, хоче про щось повідомити.

— Де він?

— На площі Перемоги.

— Гаразд, через десять хвилин там буде капітан Тудорашку.

Сказавши Богданові, про що потрібно довідатись від Войку, майор направив його в головне управління міліції. Там Богдана вже чекали.

— Про що ти хотів розповісти, Войку?

— Товаришу капітан, я вчинив дурницю. Зазіхнув на гроші, а тепер каюсь…

— Розказуй, як було.

— Я чоловік простий, сумирний. Маю хатину, дружину й синка. Весь заробіток завжди віддаю дружині, випиваю, але не часто. Чотири дні тому випив і в одній корчмі познайомився з німим, який і запропонував мені п'ять тисяч леїв за операцію з ящиками. Сума спокусила, хоч я знаю, що то злочин. Коли я довідався, що в ящику каміння, обурився і вирішив про все повідомити в міліцію й просити помилування.

— Гаразд… Але як ти порозумівся з німим?

— Мімікою. Я вісім років працював шофером у школі глухонімих і добре вивчив їхню мову.

Точно о восьмій годині Раду й Богдан увійшли до кабінету полковника Жолдіша. Прийнявши короткий рапорт, полковник поклав перед ними аркуш паперу, густо списаний дрібним нерозбірливим почерком.

— Читай вголос, Менеїле.

В ту мить задзвонив телефон, і полковник узяв трубку. Між бровами у нього залягла різка зморшка:

— Ні, поки що ні! Не спускайте з нього очей! — категорично наказав він по телефону. Потім спокійно мовив до підлеглих — Пічоруш натрапив на слід шофера, який позичав машину Корузові.

— Його заарештовано, товаришу полковник? — спитав Богдан.

— Я наказав поки що не чіпати. Мабуть, буде краще, коли він вважатиме, що ми про нього нічого не знаємо. Поки прийде Пічоруш, читай-но Менеїле, того листа.

Раду став читати:

— «Шановні пани з органів державної безпеки. По документах я Флореа Бомбоніке, за фахом учитель. Тепер на пенсії. Вже шість років розбитий паралічем, прикутий до ліжка. Близько року якась хвороба гризе мої нутрощі. Стою однією ногою в могилі. Навіть лікарі дивуються, як я живу досі. Вчора підслухав їхню розмову. Кажуть, що більше двох-трьох днів не протягну. Правда, смерть мене не лякає, навпаки, прошу бога найшвидше звільнити мене від страждань. Оце пишу вам листа, а несамовитий біль пронизує моє тіло, нутрощі пожирає пекельне полум'я. А я пишу, знаючи, що помру і ви вже мені нічого не зробите. Хочу повідомити про те, що пов'язане з подіями, які сталися 24 серпня 1944 року. Тоді я був в одному місті на березі Дунаю. Вранці того дня один німецький загін намагався пробитися до порту, сподіваючись знайти якийсь пароплав, але дорогу перекривала румунська піхота й група озброєних робітників. Діставши відсіч, командир німецького загону наказав своїм відійти й забарикадуватись у будинку лікарні інфекційних захворювань. Вулиця була встелена трупами. Біля спалених легкових автомашин лежало шість офіцерів СС. Найстарший з них — майор. Він затискав у руці чорного портфеля. На видовжене смертю обличчя спадала сива чуприна. Командир загону патріотів був електрозварник Маноле Краюц. З пункту спостереження він дивився на труп майора СС. Я подумав: мабуть, хоче дістати того портфеля, але не може вирішити, кого за ним послати, бо вулицю прострілювали німецькі автоматники. «Дозвольте мені піти за портфелем», — сказав я, маючи на думці наміри, про які ви довідаєтесь пізніше. «Йди, якщо хочеш, тільки бережись». Залишивши прикриття, де повзком, де рачки попід парканами я пробрався до трупа. Взявши портфель, замість того щоб повернутись на пункт спостереження, де мене чекав Маноле Краюц, я шмигнув у якесь подвір'я, переліз через огорожу на іншу вулицю й зник. Чого мене так зацікавив портфель битого майора? Я насправді не Флореа Бомбоніке, а Рейнхард Клауснер. Народився в селі Крістіанул Маре 1900 року. Вісімнадцять років я був шпигуном, спершу німецької розвідки, а з 1940 року співробітничав у гестапо. Шефом «відділу «П» для нижньої течії Дунаю був якийсь Гораче Ріхтер, відомий торговець зерном. Після того як я перейшов працювати в гестапо, всі накази й розпорядження отримував від майора СС Ніколаоса Штуммеля — формально шефа відділу постачання німецької місії, а насправді шефа гестапо зони «П», тобто зони портів. Конспіративна кличка в мене була «Вінтер», а за фальшивим паспортом я був Іон Заган, що буцім народився в Тімішоарі — вчитель, викладач фізики в торговельному училищі. Вбитого майора СС звали Арнольд Вайсенфельс, він прибув у Румунію із спеціальною місією. Тепер ви розумієте, чому я був зацікавлений, щоб той портфель потрапив у мої руки, а не якогось Краюца. Переглянувши знайдені в портфелі папери, я негайно махнув до столиці. В моїй кишені був уже інший паспорт на ім'я Флореа Бомбоніке та фальшиве свідоцтво про народження на ім'я Иосифа Мюллера, що народився в Мюнхені, Швіндштрассе, № 6. Усі ті документи мені вручив майор Вайсенфельс, коли отримав наказ повернутися до Німеччини. На жаль, події 23 серпня були такі несподівані, що я не отримав жодного розпорядження, а саме не мав права виїхати до Німеччини. Вас мабуть, цікавить, що я зробив з тими паперами? Спершу вирішив їх знищити, потім дістав наказ зберігати. Наказ передав незнайомий, який, назвавши пароль, вручив мені коробку сірників з подвійним дном. Там був наказ берегти портфель, поки за ним когось не пришлють. Мала була надія па посланця, а в мене душа тліла від страху. Я ввіпхнув той портфель у металеву посудину й закопав у потаємному місці. Минули роки, коли це якось приходить незнайома людина й називає мене конспіративною кличкою тих далеких часів, просить віддати портфель. Я сказав, що нездужаю, а портфель він сам знайде. Побажавши одужання, незнайомий залишив мені п'ять тисяч леїв, які дістав з чорної валізки. Через кілька днів мене вже відвідала жінка, що її я бачив років двадцять сім тому, — це спритна шпигунка Канаріса. 1937 року та шпигунка вийшла заміж за добре відомого пройдисвіта в одному з міст на березі Дунаю. Він також працював на абвер[4] і був арештований таємною поліцією. В тюрмі я з ним і познайомився і допоміг йому втекти. Отже, до мене прийшла за портфелем колишня шпигунка Канаріса. Коли я сказав, що віддав його комусь іншому, вона була в розпачі й попросила описати того незнайомця, потім пішла, навіть не попрощавшись.

Не можу тримати ручки, важкий біль доконав мене. Хотілось би написати свою думку про тих обох, які з'являлись за портфелем, та й про вміст портфеля, що важливий не так для вас, як для них… Та не можу більше писати… Не можу…

Рейнхард Клауснер, він же Флореа Бомбоніке».

— Товаришу полковник, лист сенсаційний, — мимоволі вихопилося в Богдана.

— Повчальний лист, — поправив його шеф, а потім до Раду: — А як ти гадаєш?

— Мені здається, що лист трохи заплутаний. Не все в ньому дописане до кінця. Мабуть, той, що приходив за портфелем, був Ківу Бораш.

— Ти маєш рацію, але не поспішай з висновками, поки не поговоримо з самим Клауснером. Необхідно дізнатися про все те, що він не встиг дописати.