Перекладено за виданням: Theodor Constantin, Căpitanul de cursă lungă. Bucureşti, 1965.

Під іменем Ніколає Стамате він знайшов притулок у свого «брата» Петре Стамате — інженера, якого відрядили на тривалий час в одну із корабелень Олтенії.

Якось після обіду в небі замервились брудні, наче шпитальні простирадла, хмари. Вулиці потонули в болоті, аж не вірилось, що вони бруковані. Похмурий навколишній пейзаж гнітив душу, розбуркував невдоволення самим собою. До того ж справа останніми днями не зрушила з місця. Лучіан Фіуреску поводився так, наче в усій країні не було громадянина, чемнішого за нього. Коли б не деякі відомості про нього, то цьому можна було б повірити. Все ж працівники оперативної групи не спускали з нього очей. Лучіан служив в одній з торговельних організацій і, завдяки своїм здібностям, користувався повагою в начальства і серед товаришів по службі, його часто хвалили в місцевій газетці, ніколи не забували при розподілі премій. Він умів розібратися в будь-якій ситуації, в той час як інші безнадійно блукали в туманних хащах канцелярщини. Коли виникала потреба звести кінці з кінцями в якійсь заплутаній справі з постачальниками, її завжди доручали Лучіану Фіуреску, і щоразу йому вдавалося швидко владнати все в інтересах своєї контори. Ним був задоволений не лише начальник, а й керуючий фірмою.

Похвала приємно лоскотала його честолюбство. Йому всі симпатизували, особливо жінки. Незважаючи на свої п'ятдесят років, він здавався елегантним, увічливим, адже багато молодих людей не розуміли, як цінують жінки вишукані манери. Його поважали товариші по службі, бо він завжди допомагав їм у скруті.

Високий на зріст, широкоплечий, міцний, з голубуватими очима та дужим голосом, він справляв на кожного приємне враження. Ходив завжди охайно вдягнений — у недорогих, але пристойних костюмах, пошитих за останньою модою. Навіть молоденькі жінки при зустрічі на вулиці проводжали його зацікавленими поглядами. Отже, немолоді роки не заважали Лучіанові задавати тон у моді. Працівники контори вважали, що він перший почав носити штани без манжетів та краватки темного кольору, яких у нього було безліч. Фіуреску дивував усіх не лише фантастичними краватками, але й запонками, хоч вони були найдешевші, проте модні й красиві. Здавалося, наче сонячне проміння вигравало в них всіма кольорами райдуги. Багатьох дивувало те, звідки він дізнавався про останні новини моди.

Проте у Фіуреску була єдина річ, котру він завжди носив, не дивлячись на моду, — золотий перстень на мізинці лівої руки. В перстень було вставлено шестигранний рубін. Певне, то був родинний сувенір, що давно вийшов з моди. Все ж Фіуреску не думав з ним розлучатись. Похилившись над складними справами, він задумливо смоктав той камінчик на персні що своїм кольором скидався на краплину крові. Товариші по службі жартували, ніби той кривавий камінчик приносить Лучіанові натхнення, бо його доповіді, як і всі інші справи, були завжди ясні, чіткі й переконливі. Та, незважаючи на відверте загравання жінок і симпатії співробітників, ніхто не завоював ні його довір'я, ні дружби. Хоч Лучіан не мав ні щирого друга, ні подруги, завжди оптимістично дивився на життя, умів зі всіма підтримати приємну розмову, пожартувати. Тому за короткий час і зарекомендував себе надзвичайно товариською людиною.

Мешкав Лучіан Фіуреску у невеличкій кімнатці на Голубій вулиці. Дружини в нього не було. Правда, якось випадково він проговорився, що колись був одружений з вродливою кравчихою, але вона загинула у війну під час першого бомбардування столиці, й відтоді він більше не шукав собі пари. В своїй кімнаті ніяких жінок теж не приймав. Однак він мав подругу — вродливу жінку років сорока, привабливу, з майже дівочою стрункою поставою і двічі на тиждень зустрічався з нею. Час від часу цю сентиментальну пару можна було бачити в театрі, в ресторані. Обоє майже однакові на зріст. На них всюди заглядалися. Подруга Фіуреску Ана Андрієску працювала аптекарем, була переконаною холостячкою, хоч на своєму віку знала чимало чоловіків. Та й тепер, крім зв'язку з Лучіаном, зустрічалася ще з двома коханцями. Один з них — молодий журналіст, другий — ще молодший інженер. У всякому разі, за винятком легковажності, нічого іншого не можна було поставити на карб Ані Андрієску.

У вільний від роботи час Фіуреску досить своєрідно розважався — ходив по зоопарку. Правда, це траплялось не щодня, але останнім часом, він найчастіше прогулювався саме там.

Після роботи він обідав у громадській їдальні, а звідти не поспішаючи повертався додому. Відпочивши годину-дві, сідав у автобус і їхав до зоопарку. Там поспішав до кліток з мавпами. Мабуть, інші мешканці зоопарку його зовсім не цікавили. Ні тигри, ні леви, ні ведмеді, ні навіть сонливий пітон. Коли ж перед клітками, де жили мавпи, збирався чималий натовп, Лучіан сердито працював ліктями, поки не проштовхувався до самого бар'єру. Там простоював годинами, забавлявся мавпячими витівками, аж поки зачиняли зоопарк. Спостерігаючі не виявили, щоб він з кимсь там зустрічався або промовив до кого-небудь хоч слово. Створювалось враження, наче він дійсно по-дитячому захоплюється мавпами. Надивившись, Фіуреску іноді завертав до ресторану, посмоктуючи терпке пиво, нишком спостерігав за відвідувачами, потім байдуже йшов вулицями. Однак частіше він вечеряв десь у місті й завжди вчасно приходив додому. Жив самотньо, скромно. І разом з тим…

Мабуть, пора ознайомити читача, чому органи державної безпеки взяли під нагляд Лучіана Фіуреску.

Минуло одинадцять днів відтоді, як хтось вкинув у потаємну схованку донесення, де було написано: «Хутра не знайшов, покладіть калоші». Тайник було взято під нагляд, але в пастку не потрапив ніхто.

Капітан Богдан стверджував, що той, кому адресоване послання, пронюхав, що за схованкою стежать, а його друг Раду вважав, ніби він виїхав з міста.

Нарешті якийсь суб'єкт наблизився до схованки і вже було простяг руку за запискою, але в останню мить передумав. Боязко озираючись, попростував далі. Не виявивши нічого підозрілого, він повернувся до центра міста, раз по раз міняючи трамваї й тролейбуси. О п'ятій годині його бачили в кав'ярні. Там було багато людей, тільки біля одного столика було двоє-троє місць. Якийсь час суб'єкт, схожий на зляканого зайця, вибирав, де б сісти. Потім рішуче зупинився поруч з чоловіком, який, розсівшись у кріслі, так зачитався газетою, що нічого не бачив довкола. Коли «заєць» попросив дозволу сісти, той лише кивнув, не одриваючись від газети.

«Заєць» замовив каву. Коли офіціантка принесла, дістав чотири листівки й став щось швидко писати на них. Потім вийняв з кишені багато поштових марок і ліпив по три на кожну листівку, а мізинцем правої руки непомітно підсунув одну марку під газету сусідові. Відтак розрахувався і вийшов.

Хвилин за десять, сховавши до кишені марку, його сусід теж залишив кав'ярню. То був Лучіан Фіуреску.

На жаль, молодший лейтенант Пічоруш, який до того ні на мить не спускав очей із «зайця», швидко загубив його слід. Той скочив у трамвай і щез. Певне, відчув переслідувача і постарався зникнути. А може, плутав сліди інстинктивно, за звичкою.

І в наступні дні оперативній групі не вдалося натрапити на слід таємничого «зайця», наче той провалився крізь землю.

Про всі ці події схвильовано думав майор Менеїле, що стояв біля вікна й задумливо дивився вниз, на порожню вулицю. Там на розі самотньо гралася маленька дівчинка. Трохи ближче до будинку когось чекала чорна машина давнього випуску. Майор машинально відмітив її номер — 83–79. Потім задивився на дівчинку, яка жваво підстрибувала, всміхалася. Майор сумно зітхнув і відвернувся од вікна. Дівчинка нагадала йому про Інгрід, якої він не бачив уже майже місяць. «Треба буде зателефонувати їй увечері», — подумав майор, беручи зі стола фотографію Інгрід. Ось вона, улюблена таткова доня. Трохи пізніше, готуючи собі традиційну каву, майор побачив себе у великому трюмо. Кожного разу, як тільки він бачив себе в дзеркалі, на нього напливав якийсь тихий внутрішній сум і обличчя нервово смикалося. Це з'явилось ще тоді, коли він п'ятнадцятирічним хлопчиною побачив чиєсь відображення у вітрині магазину іграшок. Той хлопчина був дуже схожий на нього самого, тільки в нього — зовсім сива чуприна. Потім він зрозумів, що посивів у ті важкі хвилини, коли його мучила думка, що він сам убив рідного батька.[1]