— Погляньте, які красиві ноги! — вигукнула Сю-Те.

Астронавігатор покосився на маленькі ступні своєї супутниці, взуті в сандалії-підошви з двома ремінцями, які сходилися між великим і другим пальцями. Рівні, як у дітей, ноги Сю-Те здавалися босими і беззахисними. Вона заховала їх під стіл і повторила:

— Погляньте, яка вона зажурена. Це доля всіх вродливих дівчат. Можливо, її треба втішити, як і мене?

Астронавігатор змовчав, подумавши, що Сю-Те не просто так звернула увагу саме на цю дівчину. І та й друга вирізнялися своєю серйозністю серед інших молодих жінок з їхньою нервовою крикливістю і кривлянням, що вважалося модним у столиці Торманса.

— Я відчуваю, ти зовсім незвичайна людина. Може, — в очах Сю-Те промайнув переляк, — перевдягнений “Змієносець”?

— Ви коли-небудь чули, щоб бодай один “Змієносець” допомагав першим зустрічним? — усміхнувся Вір Норін.

— Ніколи! — зраділа дівчина. — Але чому ти не говориш мені “ти”, як у нас заведено? Чому?

— Потім поясню.

Кінець обіду проминув у мовчанні. Притихла Сю-Те пішла за Вір Норіном у пошуках будинку з обіцяним житлом. Вони заблукали в старій частині міста з тісними, кривими вуличками. Вір Норін зупинив перехожого “кжи”.

— Піднімайся праворуч, — сказав той, — побачиш квартали сірих будинків ніби з цегли. Як загавкають собаки, вважай, що прийшов.

У кварталах будинків “джи” Вір Норін і раніше бачив немало собак, яких на повідках прогулювали жінки. В інших місцях міста він не помітив ніяких домашніх тварин. Для землянина не було сумніву, що собаки завезені сюди з рідної планети, їхня дивовижна схожість із земними не могла бути випадковою.

— Тут занадто багато собак! — здивувалася Сю-Те. — Навіщо вони?

— Мабуть, довгоживучі мають час, щоб приділяти його тваринам. Мені завжди собаки здавалися бранцями тісних будинків і кімнат, придатних хіба що для котів…

— І для людини, — докинула Сю-Те.

— Так, на жаль. Найпалкішими любителями собак іноді бувають самотні, неврастеніки або чимось ображені люди. Для них прив’язаність собаки служить опорою, ніби запевняючи їх, що й вони для когось вищі істоти. Дивовижно, наскільки багатолике це прагнення бути вищою істотою! Небезпека, недооцінена психологами давнини!

— Нашими психологами у давнину? Ти знаєш історію?

— Трохи.

— Як би мені хотілося знати її більше! Історія була для мене найцікавішим предметом у школі…

Господар квартири був удома. Високий, похилого віку “джи” низько вклонився астронавігаторові, обережно потис руку Сю-Те. У темному вузькому передпокої Вір Норін звернув увагу на масивні вхідні двері з кількома складними замками.

— Це не від злодюг, — пояснив господар, — вони, коли схочуть, все одно влізуть.

— Невже?

— Звичайно. Я гадаю, небагато з нас усвідомлюють, наскільки ми, “джи”, безпомічні перед хуліганами й злодіями. Боронитися нам не можна. Навіть коли б ми мали зброю! Доводиться відповідати за завдані каліцтва, якби на тебе навіть напали з ножем. Мене дивує, що так мало “кжи” використовують надані їм державою можливості: вдиратися до квартир, бити, ображати.

— Навіщо ж державі заохочувати неподобства?

— Дуже просто. Це дає розрядку тим, хто невдоволений життям, видимістю свободи. Злодії не такі страшні, вони обмежаться тими чи іншими речами. Набагато небезпечніші “очі володаря”! Вони підбирають ключі, нишпорять по квартирах, сподіваючись знайти заборонені книжки, пісні, особисті щоденники, листи.

— І все це заборонено?

— Ви з неба впали?! Ой, вибачте, й справді!.. — Господар зніяковів.

Вір Норін попросив провести їх до кімнат.

Квадратні, завішані килимами й шторами, вони видалися Сю-Те дуже затишними. Вибравши на пораду господаря кімнату, що виступала — у вигляді ліхтаря — на вулицю, вона ледве стримувала сльози вдячності.

— Я знаю, молоді дівчата люблять мріяти, спостерігаючи життя, яке йде повз них, — несподівано лагідно проказав професор.

— Ви маєте доньок? — запитала Сю-Те.

— Була… Померла в Палаці Ніжної Смерті: виявилася “кжи” за здібностями і не захотіла скористатися моїм правом.

— Яким? — тихо спитав Вір Норін.

— Правом зберегти одну людину з моєї сім’ї, навіть коли вона “кжи”. Для догляду за майбутнім старим, який ще потрібен державі. І ось не лишилось нікого…

Вір Норін змінив тему розмови, попрохавши дозволу пізніше привести СДФ, щоб не привертати уваги. Господар схвалив цю обачливість.

— А вас, Сю-Те, — сказав Вір Норін, — я попрошу нікуди не ходити, доки не отримаєте картку для повноправного проживання в столиці.

— Не турбуйтесь! Я попильную її і нікуди не відпущу вашу пташку. Правда, вона схожа на гітау?

Вір Норін зізнався, що уявлення не має про таке створіння.

— Маленька, з чорно-лопелястою голівкою і хвостом, груди у неї вишневі, спина й крила яскраво-сині, лазурові. Невже не бачили?

— Ні.

— Даруйте старому! Я все забуваю, що ви не наш. Вір Норін помітив, як здригнулася Сю-Те.

До інституту Вір Норін дістався вже в сутінках. “Майстерня” тількн-но зібралась. Як завжди, прихід землянина викликав неприховану цікавість, серед учених вона була особливо гострою.

Вір Норін пам’ятав попередження Таеля. На кожному зібранні, крім таємних агентів Ради Чотирьох, могли бути встановлені прилади для запису виступів і підслуховування розмов. Нестача ресурсів не дозволяла проробляти це на кожному зібранні, але там, де був присутній земний гість, звукозапис проводився напевне. І він вирішив не викликати розмов, небезпечних для співбесідників.

На подив астронавігатора, присутні поводились невимушено і висловлювались досить різко. Наслухавшись про самочинство олігархії, Вір Норін навіть стривожився. За такі промови вчених повинні були негайно посадити у в’язницю. Тільки згодом до нього дійшли психологічні тонкощі політики Чойо Чагаса: нехай виговорюються — все одно вони не можуть не думати про становище суспільства, — нехай вибухають пустопорожніми промовами, зате не будуть створювати конспіративних організацій, боротьба з якими призвела б до небажаних вилучень із середовища цінних для держави інтелігентів.

Першим виступив молодий, аскетичного вигляду вчений з гнівним вогнем в очах і випнутим підборіддям. Він говорив про марність подальшого розвитку науки: чим ширшим ставав її фронт і глибше проникнення в таємниці природи, тим більших зусиль і матеріальних витрат потребував кожен її крок. Швидкі просування окремих осіб неможливі. Пізнання виявилося надто багатогранним, дедалі складніші експерименти уповільнюють хід досліджень і, крім того, нагромаджують гори невикористаної інформації. При малій витраті коштів на науку немає ніякої надії, що вона зможе вирішити завдання, що стоять перед нею, проникнути в глибокі протиріччя біологічних механізмів і соціального розвитку.

Виходить, вони, вчені, отримують від держави привілеї за те, чого зробити не можуть, тобто є паразитами, які живуть на ренту одержаних знань. Роздрібнені знання заглиблюються у питання, практично вже непотрібні, тому що резерви планети вичерпані. Вчений скінчив закликом відмовитись від жрецької амбіції і скерувати свої погляди до неба, звідки з’являються зорельоти могутніх цивілізацій, які зуміли не знівечити природу, що їм дісталась, і насамперед — землян, братереьки схожих на людей Ян-Ях.

Заступник директора, що сидів біля Вір Норіна, похитав головою і прошепотів:

— Небезпечна промова, дуже небезпечна.

— Йому щось загрожує?

— Серйозні наслідки.

— Він буде покараний державою?

— Не думаю. Але колеги не подарують йому такого само-розвінчення.

Перед столом, де засідала рада “майстерні”, встав інший учений; блідий і похмурий, він карбував слова з уїдливою посмішкою:

— Не можна закликати на допомогу чужі цивілізації космосу. Вони з’являться завойовниками, і ми станемо їхніми рабами. Це передбачив великий Іно-Кау ще у Вік Мудрої Відмози, тобто в момент першого контакту з інопланетними культурами. Нехай пробачить земний гість, але такий погляд реаліста, а не романтичного мрійника.