Оглушливий свист і виття, ніби спалах атомного полум’я, здійнялися слідом, і музика обірвалась.

— Що це було? Звідкіля? — схвильовано запитала Чеді.

— “Прощання з планетою скорботи й гніву”, п’ятий період ЕРС. Вірші давніші, і я підозрюю, що поет колись вклав у них інший, ліричний, зміст. Бажання знищити дощенту лиховісне життя на планеті, яке успадкували його нащадки, реалізувалося, зокрема, у втечі предків тормансіан.

— І незважаючи на все це, наша Земля відродилася світлою і чистою.

— Так, але не все людство. Тут, на Тормансі, повторюється наша історія.

Чеді пригорнулась до Фай Родіс, немов дочка, яка шукає підтримки матері.

“Темне Полум’я” височів як дикий стрімчак у сухому п пустельному приморському степу. Вітер уже навіяв ребристий шар тонкого піску і пилу на острівець спеченого довкруги зорельота ґрунту. Жоден живий слід не перетинав гребінці брижів. Інколи крізь звуконепроникні повітряні фільтри до землян долинали схожі на вигуки розмови вартових, які патрулювали навколо, і гучний гуркіт двигунів транспортних машин.

Зорелітники розуміли, що варта стоїть тут для того, щоб перешкодити контакту з тормансіанами, і аж ніяк не для захисту гостей від міфічних злочинців. Одного разу вночі з боку держави була здійснена спроба нападу на “Темне Полум’я”. Зорелітників не вдалося захопити зненацька, і апарати нічної зйомки зафіксували подробиці “бою”. Битви, власне, не відбулося. “Лілові”, які несподівано обстріляли галерею і кинулися в її наземний пристрій, були зупинені захисним полем і поранені пострілами: за браком досвіду Нея Холлі перестаралась, увімкнувши поле раптово й на велику потужність. Відтоді ніхто не наближався до “Темного Полум’я”. Людині, яка сюди потрапила вперше, могло здатися, що зореліт полишений давно.

Екіпаж чекав повної акліматизації, коли можна буде влаштувати відкриту галерею і, економлячи запаси земного повітря, відчинити люки корабля. Дів Сімбел і Олла Дез мріяли здійснити екскурсію в море, а Гріф Ріфт і Соль Саїн планували насамперед встановити контакт з населенням Торманса. Насилу вони почали розбиратися в житті планети, яка, виявилося, була близькою людьми, але чужою історією, соціальним ладом, побутом і невідомими цілями. Терпляче очікування стало однією з основних якостей вихованого землянина, і тут його витримати було б легше, якби не постійна тривога за сімох товаришів, які занурилися в потік життя чужої планети і віддалися волі її невідомих законів. Отож будь-якої хвилини вони мають бути готовими допомогти товаришам.

Усі канали зв’язку зводилися до двох — сегмента 46 у хвостовій півкулі і подвійного каналу, спрямованого на місто Центр Мудрості. Вони піднімались над планетою до відбивного заатмосферного шару і звідти каскадом падали донизу, накриваючи віялом широку площу. Випромінювачі головного каналу були схожі на очі в куполі “Темного Полум’я”, які вдень мінилися скляною синявою, а вночі палали жовтим вогнем. Ці пильні очі вселяли в тормансіан страх. У надрах корабля всередині сфероїда пілотської кабіни сидів беззмінний черговий і стежив за сімома зеленими вогниками на горішній смузі похилої дошки пульта. Вночі, як повелося, чергували чоловіки за давньою звичкою, яка збереглася від тих прадавніх часів, коли з настанням темряви поблизу житла чи стоянки людини никали небезпечні хижаки.

Спливав тиждень за тижнем, і регулярні побачення з товаришами по ТВФ пом’якшували гостроту розлуки і побоювання. Дів Сімбел навіть запропонував перемкнути оптичні індикатори на звукову тривогу й відмовитись від чергування біля пульта, але Гріф Ріфт відхилив “удосконалення”.

— Ми не маємо права позбавляти товаришів нашої турботи, завдяки якій вони відчувають зв’язок з цією частинкою земного світу, — командир зорельота обвів корабель широким гордим жестом. — Там, на Землі, кожен з нас перебував у психічному полі взаємної чуйності і турботи. Тут же повсякчас відчувається чуже, розкидане і лихе. Ми ніколи ще не були такі самотні, а душевна самотина ще болючіша, ніж зреченість звичного світу. Нам випали важкі випробування.

Одного вечора Гріф Ріфт сидів перед пультом персональних сигналів, поставивши лікті на поліровану дошку й підперши кулаками важку голову. Позад нього зненацька і безшумно з’явився Соль Саїн.

— Що ви бродите, Соль? — не повертаючись, запитав Ріфт. — Неспокійно на душі?

— Я — мов бігун, що віддав усі сили ривку, а його задовго до фінішу раптом спинили. Важко витримати вимушене неробство.

— Ви займаєтесь упакуванням одержуваної інформації?

— Марна робота. Нам так мало вдається добути щось путнє. Біда в тому, що тормансіани не співробітничають з нами, а інколи й просто заважають.

— Зачекайте-но ще трохи. Ми налагодимо зв’язок насамперед з людьми, а не з установами влади.

— Коли б швидше! Так хочеться зробити для них щось добре. І встигнути якомога більше. А зараз — хоч починай курити якийсь легкий наркотик.

— Ой, що ви кажете, Соль!

Інженер Соль Саїн підняв голову, і зелені вогники надали нездорового відтінку його сухому обличчю, туго обтягнутому гладенькою шкірою.

— Може, це неминуче в наших умовах?

— Що ви маєте на увазі, Соль?

— Безсилля. Не можна пробити найміцнішу з усіх стін — стіну психологічну, якою оточили нас…

— Але чому не можна? Я б на вашому місці усі свої знання і талант конструктора використав, щоб виготовити найнеобхідніші інструменти для жителів Торманса. Вони їм дуже потрібні.

— І що, по-вашому, найнеобхідміше?

— Індикатор ворожості і зброя. І те й інше гранично мініатюризоване, до розміру ґудзика, виглядає як маленька пряжка чи жіноча сережка.

— І зброя?

— Авжеж. Від бомбочок УБТ до променевих пронизувачів.

— УБТ? Ви можете думати про таке і водночас вважати аморальним моє безневинне бажання закурити? Скільки життів забрав УБТ дві тисячі літ тому в нас, та й на інших планетах!

— А скільки врятував, розгромивши орди вбивць?

— Я не можу погодитися з вами. Це було необхідним у ті часи, і ми знаємо про те лише з книжок. Я не можу… — Соль Саїн замовк, бачачи, як несподівано випростався командир.

Ліве верхнє зелене вічко померкло, двічі блимнуло й знову засяяло рівним світлом. Зосереджене обличчя Гріф Ріфта проясніло, великі, інстинктивно стиснуті кулаки обм’якли. Соль Саїн з полегкістю зітхнув.

Обидва довго мовчали.

— Ви дуже любите її, Ріфт? — Соль Саїн доторкнувся руки Гріф Ріфта. — Я запитав не з цікавості, — твердо сказав він, — адже я теж…

— Хто? — видихнув Ріфт.

— Чеді! — відповів Соль Саїн, помітивши тінь здивування, яка промайнула в погляді командира, і додав: — Так, маленька Чеді, а не чарівна Евіза!

Ріфт дивився на лівий верхній вогник, обережно торкаючись пальцями зовнішнього ряду кнопок на пульті, ніби піддаючись спокусі викликати на зв’язок столицю Торманса.

— Приреченість Родіс віддаляє її від мене, а за моєю спиною теж тінь смерті. — Ріфт підвівся, пройшовся кілька разів по кабіні й наблизився до Соль Саїна з ледь помітним занепокоєнням.

— Є давня пісенька: “Я не знаю, що чекає в темноті попереду, і назад оглянутись боюсь!”

— I ви, дорікаючи мені в слабкості, робите таке зізнання?

— Так, тому що дорікаю собі теж, А ще й вибачаю.

— Але якщо вони посміють…

— Я сказав їй, що розрию всю планету на кілометр глибиною, а її внайду.

— I вона заборонила?

— Звичайно! “Ріфт, хіба ви зможете це зробити з людьми?” — командир намагався передати інтонацію Фай Родіс, докірливу й сумну. — “Ви не посмієте вдаватись навіть до найменшого насильства…”

— А прямий напад на “Темне Полум’я”? — запитав Соль.

— Інша річ. Третій закон Ньютона вони вже осягнули на досвіді. І шкода, що в цьому суспільстві він не здійснюється при індивідуальному насильстві. Все їхнє життя було б куди щасливішим і простішим…

— Так ось навіщо зброя!