— Чого став, як сновида? Робота водія тебе не влаштовує, чи що, он який здоровий бугай! Проходь, не затримуй! — закричали вони, легенько підштовхуючи астронавігатора.

Вір Норін хотів був сказати їм, що така характеристика не відповідає його уявленню про себе, проте зрозумів, що пояснювати щось немає сенсу, і відійшов у майже безлюдну частину зали, де продавались книжки й газети.

Зрештою, він швидко зрозумів позірну безглуздість висновків автомата. Машина запрограмована відповідно до норм Торманса, вона не здатна зрозуміти показники, які вийшли за межі вищого рівня, і неминуче вважала б їх за межами нижчого рівня. Те саме сталося б і з тормансіанином видатних здібностей — закономірність капіталістичного суспільства, яка веде до Стріли Арімана. У тутешній літературі пишуть набагато більше про погане, ніж про добре. Слово про зле і темне несе більше інформації, ніж про добре й світле, тому що повсякденний досвід кількісно вбирає більше поганого. З тієї ж причини легше вірять поганому і злому: зло переконливіше, зриміше, більше діє на уяву. Фільми, книжки й вірші Торманса набагато більше говорять про жорстокість, убивства, наругу, ніж про добро й красу, які до того ж важче змальовувати, бо ж ті слова, що стосуються любові й прекрасного, вельми бідні.

Зіткнення і насильство стали основою, змістом будь-якого витвору тутешнього мистецтва. Без цього мешканці Торманса не проявляють цікавості до книжки, фільму чи картини. Щоправда, є одна неодмінна умова. Усе жахливе, кров і страждання, повинні або стосуватися минулого, або зображати зіткнення з ворогами, які вдерлися з космосу. Нинішнє належало зображати спокійним і невимовно щасливим царством під мудрою владою володарів. Тільки так, і не інакше! Для тормансіанина мистецтво, яке має відношення до сьогодення, позбавлене будь-якого інтересу. “Глуха нудьга від цього мистецтва розповзається по всій планеті”, — якось влучно сказала Чеді.

Причиною всіх цих явищ було одне: поганого у цьому світі завжди більше, ніж доброго. Кількість труднощів, нещасть, нудьги й горя, за приблизними підрахунками земної Академії Горя і Радості для ЕРС, перевершувала щастя, любов і радість у п’ятнадцять — вісімнадцять разів за косим зрізом середнього рівня духовних потреб. Очевидно, на Тормансі зараз те саме. Досвід поколінь, який накопичувався у підсвідомості, стає переважно негативним. У цьому полягає сила зла, могутність Сатани, як говорили в давнину релігійні люди. Чим стародавнішим був народ, тим більше у ньому накопичувалось, на зразок ентропії, цього негативного досвіду. Тормансіани — нащадки і брати землян — проіснували зайвих два тисячоліття у невлаштованості, під ударами Стріли Арімана, і в запереченні добра вони набагато стародавніші від земного людства…

Засмучено зітхнувши, Вір Норін огледівся і зустрівся поглядом з дівчиною, що обіперлася об виступ стіни недалеко від книжкового кіоска: великі очі, по-дитячому тоненька шия і дуже маленькі руки, які нервово перегортали аркуші жовтого паперу, очевидно, листи. Норіну передалося її відчуття тривожного смутку. Поодинокі краплі сліз одна за одною скочувалися з-під довгих вій дівчини. Гостре, досі не знане співчуття різонуло астронавігатора. Не зважуючись отак зразу заговорити з незнайомкою, він роздумував, як би зарадити її горю. Смаглявіша, ніж у столичних мешканців, шкіра виказувала жительку хвостової пізкулх Коротка й легка сукня відкривала стрункі, міцні ноги. Дивний колір волосся — чорний з попелястим відтінком — вирізнявся серед звичних чорних з червонуватим відливом голів тормансіан і гармоніював із сірими очима дівчини. Навколо снували відвідувачі поштамту. Чоловіки зрідка кидали на неї нахабні погляди. Дівчина відверталася або опускала голову, прикидаючись заглибленою у листа.

Що довше спостерігав Вір Норін незнайомку, то сильніше відчував у ній душевну глибину, яку він рідко зустрічав у Тормансіанках, здебільшого позбавлених самовиховання і психічної культури. Він зрозумів, що вона на грані великої біди.

Вір Норін знав, що підійти так просто до людини, яка тобі сподобалась, і заговорити з нею тут не можна. Душевна ніжність, така природна на Землі, викликала на Тормансі тільки настороженість і відштовхування. Старші люди, з “джи”, боялися, що людина, яка з ними заговорила, виявиться таємним шпигуном держави, провокатором, який вишукує уявних антит державних змовників з тих, кого обійшли випробування “Зустрів чі із Змієм”. Молодші жінки боялися чоловіків. Роздумуючи, Вір Норін знову зустрівся поглядом з незнайомкою і усміхнувся їй, вклавши в цю усмішку всю симпатію, яка так раптово народилась, і готовність прийти на допомогу.

Дівчина здригнулася, на секунду її обличчя закам’яніло, і на очі впала непроникна завіса. Але сила доброти, якою світились очі землянина, перемогла. Вона сумовито й слабо усміхнулась у відповідь, нагадавши Вір Норіну персонаж історичних фресок у музеї Останньої Еллади на острові Хіос. Тормансіанка дивилася тепер на нього уважно й здивовано.

Вір Норін підійшов до неї так швидко, що дівчина відступила злякано й простягла руку, ніби наміряючись відштовхнути його.

— Хто ти? Зовсім інший. — Тормансіанка знову подивилась на астронавігатора й повторила: — Зовсім інший.

— Нічого дивного, — усміхнувся Вір Норін, — я приїхав здалеку. Дуже! Але я тут у безпеці, а що загрожує вам? Яка біда трапилася з вами? — і він показав на сторінку листа.

— Як смішно ти говориш, я ж не з високих людей столиці, — усміхнулась дівчина і, борючись із непроханими сльозами, додала: — Все пропало. Я мушу вертатися назад, а для цього… — Вона замовкла й відвернулась, піднявши голову до литого чавунного фриза і вдаючи, що розглядає складну в’язь ієрогліфів і змій.

Вір Норін узяв маленьку обвітрену руку. Тормансіанка подивилась на власну долоню, ніби дивуючись, чому вона опинилась у такій великій руді.

Невдовзі Вір Норін знав усе. Сю Ан-Те, чи Сю-Те, приїхала з хвостової пізкулі, з невідомого астронавігатору міста, де з якихось важливих причин (він не став розпитувати) їй не можна більше лишатися, приїхала до столиці, до брата, що працює на ливарному заводі. Брат — єдиний, хто був у Сю-Те на світі, він мріяв влаштувати її в столиці, навчити співів і танців. Якби пощастило, вона могла б зробитися “джи”. Це було одвічною мрією брата, який самовіддано любив сестру, — явище рідкісне у сім’ях тормансіан. Чомусь братові над усе в світі хотілося, щоб Сю-Те жила довго, хоч сам він виявився нездатним здобути необхідну освіту для того, щоб стати “джи”.

Доки Сю-Те добиралася до столиці, брат отримав травму на виробництві, і його передчасно відіслали до Палацу Ніжної Смерті. Вбоге майно і, головне, заощадження, які він робив, очікуючи на приїзд Сю-Те, розтягли сусіди. Перед смертю він надіслав Сю-Те прощального листа, знаючи, що по приїзді вона піде на поштамт отримувати інструкцію, як його знайти в столиці. І ось… Сю-Те простягла жовті аркушики.

— Що ви тепер думаєте робити? — запитав Вір Норін.

— Не знаю. Першою думкою було піти до Палацу Ніжної Смерті, але там скажуть, що я надто молода й здорова, і відішлють кудись, де буде гірше, ніж там, звідки я приїхала. Якщо ще зважити на те… — Вона завагалась.

— Що ви вродлива?

— Скажіть краще: викликаю бажання.

— Невже важко знайти добру людину в такому великому місті і попросити у неї допомоги?

Сю-Те подивилася на землянина з неприхованим співчуттям.

— Ти справді здалеку, можливо, з лісів, які, кажуть, ще ростуть на хребтах Червоних Гір і Поперечного кряжа.

Вір Норін здивовано звів брови, і Сю-Те пояснила:

— Чоловіки залюбки дали б мені гроші, які довелося б одразу відпрацювати.

— Відпрацювати?

— Авжеж! Чи ти не розумієш! — нетерпляче вигукнула дівчина.

— Так, так… А жінки?

— Жінки тільки образили б мене й порадили б іти працювати. Наші жінки не люблять молодих, привабливіших для чоловіків, ніж вони самі. Жінка жінці завжди ворог, доки не постаріє.