— Дивно, що рухається у звичному просторі. Його швидкість невелика. На весь шлях йому знадобиться понад сто тисяч земних років, — голосно відгукнувся з палацу володаря Вір Норін.

Від несподіванки Чойо Чагас і кілька присутніх сановників рвучко обернулись у його бік.

— А чи живі ті, що на кораблі? — Мента Кор запитала про те, що мучило всіх зорелітників.

— І зореліт ітиме невпинно? — запитав Чойо Чагас, звертаючись до Фай Родіс.

За неї відповіла Мента Кор:

— Поки не вичерпається запас енергії для автоматів, які виправляють курс, зореліт невразливий. Але й потому, в розрідженій зоні четвертого рівня, шанси на зустріч із скупченням матерії настільки незначні, що він промчить усю Галактику й летітиме ще не один мільйон років.

— Мільйон років, — повільно мовив Чойо Чагас і, спохопившись, насупився.

— Хіба заведено на Землі відповідати, коли не питають? — грізно промовив він, дивлячись тільки на Родіс. — Та ще в присутності старших?

— Заведено, — відказала Родіс. — Коли розмовляють декілька чоловік, відповідає той, хто раніше сформулював відповідь. Старшинство не береться до уваги. Я маю на увазі вік.

— А звання теж не береться до уваги?

— В обговоренні питання — ні.

— Анархісти! — буркнув Чойо Чагас, підводячись.

Родіс зробила знак, і Олла Дез вимкнула зв’язок. Затихло м’яке гудіння проекторів СДФ.

Завішана яскравими тканинами зала палацу набрала звичного вигляду, ніби й не було похмурого приводу корабля, що промайнув повз планету, посилаючи у простір незрозумілий стогін-поклик.

Землян приголомшила зустріч з міжзоряним мандрівником. Щось безвихідне, інфернальне було в миготінні світла поміж гостро перехрещених металевих площин безлюдної зали корабля.

Гнітюча туга заволоділа, очевидно, не лише землянами. Чойо Чагас, не говорячи ні слова, рушив до своїх покоїв не властивою йому втомленою ходою. Позаду нечутно йшли двоє “лілових”, зневажливо озираючись на купку наближених, що супроводжували їх.

Фай Родіс даремно побоювалася, що її супутників затримають іще на декілька днів. Інженер Таель вручив Чеді, Евізі та Вір Норіну шматочки гнучкого пластику, вкриті позначками й запаяні в прозору плівку. Картки давали право з’являтися в усіх установах, зібраннях та інститутах міста Центру Мудрості. На превеликий подив землян, виявилось, що таким правом володіли лише деякі мешканці столиці. Більшість мали картки іншого роду, які обмежували їхніх власників у правах. Особа без картки вважалася поза законом. Її могли схопити й після дізнання або висилали до іншої області планети, де вимагалась фізична праця, або коли цієї потреби не було, прирікали на “легку смерть”.

Таель провів трьох землян разом з їхнім СДФ за межі забороненої зони садів Цоам і, передавши провідникам, повернувся. Він знайшов Фай Родіс біля прозорої стіни ходу, до якого виходили двері спорожнілих кімнат. Без скафандра, в коротенькій широкій спідничці з корсажем, вона стала ближчою, домашньою.

Родіс вдивлялася в сад, де здригалися гілки дерев, що жадібно простягали їх до неба. Таель раптом подумав, наскільки милі його серцю рослини мають здаватися землянам чужими. І самітня Родіс у її легковажно юнацькому, за мірками Ян-Ях, вбранні Уявлялась йому полонянкою, засмученою і беззахисною.

Інженер забув про все. Довго стримуване почуття вихопилось назовні з несподіваною для нього самого силою. Він припав на коліно, уподібнюючись, сам того не усвідомлюючи, древнім лицарям Землі. Схопивши опущену руку Фай Родіс, він почав палко, голосно й квапливо освідчуватись у своєму коханні.

Родіс слухала його, не рухаючись і не дивуючись, ніби все, що казав тормансіанин, давно їй відоме.

Таель дивився в її очі, намагаючись прочитати чи бодай вгадати відповідь. Сяючі, як в усіх землян, казкові зелені очі жительки Землі під зовнішньою лагідністю приховували непохитну відвагу й пильність, стояли на сторожі її внутрішнього світу. І, розбиваючись об цю невидиму стіну, згасали мрії й слова кохання, які підняли інженера на один рівень з Фай Родіс. Таель похилив голову і вмовк, усе ще стоячи біля ніг Родіс у позі, яка вже здавалася йому безглуздою.

Фай Родіс стиснула його з’єднані долоні й легко підняла. Вона намагалася покласти руки на плечі Таелеві, проте він, знаючи їхню заспокійливу силу, відсахнувся, майже обурений. За відомим людським законом, однаковим для Землі й Торманса, чоловік, який благає про кохання, міг легше пережити відмову, аніж дружнє співчуття. Не жаль, ні, жалю до себе не відчув тормансіанин, і за це був удячний своїй обраниці, яка не відштовхнула його, бувши водночас такою недосяжно далекою.

— Пробачте мені, — з достоїнством промовив Таель, — замріявся, і мені здалося… словом, я забув, що у вас не може бути любові до нас, нижчих істот занедбаної планети.

— Може, Таель, — тихо відповіла Родіс.

Інженер до болю стиснув пальці закладених за спину рук. Знову, ламаючи волю і стискаючи груди, захопила його небезпечна сила земної жінки.

— Тоді… — пробурмотів він, знову підбадьорений.

— Погляньте очима Землі, Таель. Ви бачили наше життя. Знайдіть мені місце у вашому, бо кохання в нас лише у спільному шляху. Інакше це тільки фізична пристрасть, яка реалізується і минає, виконавши своє призначення. Спалахи її бувають нечасто, тому що вимагають такого піднесення почуттів і напруження сил, що для нерівного партнера являють смертельну небезпеку.

Для інженера менторське забарвлення, якого набуло його освідчення, ставало нестерпним і образливим, хоча він чудово розумів, що Фай Родіс говорить з ним довірливо, прямо, і, головне, як з рівнею.

Інженер Таель попрощався й побрів до виходу, намагаючись триматися з незалежністю й гідністю землянина.

Фай Родіс скрушно подивилась услід і раптом гукнула:

— Верніться, я маю сказати вам щось важливе.

Родіс провела його до своєї кімнати й міцно причинила двері. Застугонів СДФ. Ввімкнувши захисне поле, Родіс розповіла про розмову з Чойо Чагасом.

Тормансіанин слухав її з легкою посмішкою, якою мешканці планети Ян-Ях приховували гіркоту безсилля.

— Ви казали, що я зобов’язаний доносити? — запитав він. Родіс кивнула.

— Так, це правильно! І я доносив увесь цей час, інакше мені не можна.

— Чому?

— День без донесення — і я не зміг би бачити вас. Ніколи більше.

— Що ж ви доносили?

— О, це небезпечна гра. Розповісти правду, яка не пошкодить вам, промовчати про важливе, вигадати напівправду. Маєш справу з розумними ворогами, але напівправда, винайдена для політичного обману, годиться як зброя проти них самих.

— Навіщо ж ви граєте в такі ігри?

— Як навіщо? А десятки тисяч людей Ян-Ях, що бачили комуністичну Землю? А знання, якими ви озброїли нас? А радість

спілкування з вами? Мені випало таке щастя! Побачити інше життя, казково прекрасне, стояти на межі двох світів! Зрозуміти, повірити, впевнитись у можливості спасіння народу Ян-Ях!

— Пробачте мені, Таель, — шанобливо, як старшому, мовила Фай Родіс, — я ще так мало знаю і роблю прикрі помилки…

— Що ви, зоре моя! — вигукнув вражений Таель, задкуючи до дверей.

Родіс сильно потягла його за руку її посадила на великому дивані — на ньому не раз сиділи земляни.

Інженера охопило дивне почуття байдужості. Немовби все це відбувалося з кимось іншим, а сам він був стороннім свідком розмови мешканців різних світів.

Фай Родіс вмостилася на дивані, підібгавши ноги і обхопивши руками оголені коліна. Вона дивилася тепер на тормансіанського інженера інакше, розуміючи, звідки ці глибокі зморшки, які поорали йому лоба, чому страдницьки й назавжди невблаганно нахмурилися брови над світлими й проникливими очима мислителя, чому пролягли глибокі складки, що збігали від крил носа далеко на щоки, минаючи кутики повних, завжди стиснутих губів, чому рання ріденька сивина прозирала у бороді й вусах.

За своїм звичаєм, Фай Родіс поклала пальці на руку інженера, встановлюючи тілесний контакт, який допомагав відчувати людину, далеку за своїми поглядами й близьку у своїх прагненнях.