Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Навіщо не тут? — засумнівався Гріф Ріфт. — Чи зрозуміють?

— Зрозуміють, — упевнено відказала Родіс, — я хочу лишити в палаці пам’ять про нас.

— Вони знищать!

— Можливо. Але до того її репродукції розійдуться по всій планеті.

— Щоразу виявляється, що ви сильніші за мене… — Ріфт, помовчавши, подивився на Родіс, немов перед розлукою.

Та схилилася до самого краю фокуса, заспокійливо й ніжно провела рукою.

— Мені стала снитись Амрія Мачен, найвища гора Азії. На гірському плато, де зарості гімалайських ялин межують із безлісим пагорбом, стоїть буддійський древній храм — притулок для подорожніх. У цьому храмі, місці відпочинку й роздумів, розташованому в підніжжі гір, що владно поривалися до неба, на світанку і в передзахідні години лунають величні гонги кольору чистого золота з танталово-мідного сплаву. Протяжні могутні звуки линуть у безмежну далину, і кожний удар довго дзвенить у навколишній тиші.

Таке ж відчуття викликають дзвіниці древніх російських храмів, відновлені й обладнані титановими дзвонами. Ці сріблясті дзвони відлунюють такими ж довгими звуками кришталево-чистого тону, який вабить здаля чарівним покликом. І нібито я пробираюся на цей поклик крізь рідкий вранішній туман сріблястого світанку… А тут світанок приносить похмуре нагадування незбутнього. І квапиться тільки час…

Родіс швидко попрощалась і вимкнула ТВФ.

У сусідній кімнаті Евіза Танет осудливо дивилася на Чеді й Вір Норіна, які вляглися, збираючись спуститися униз за межі садів Цоам, у гущавину життя столиці, як на землян, страшенно перенаселену.

— Так не годиться, Чеді, — рішуче мовила Евіза, — за кілометр буде видно земну жінку. Якщо тутешні мешканці справді погано виховані, то за вами рушить ціла юрба.

— А як же ви?

— Я не маю наміру бродити вулицями сама, як ви з Норі-ном, мене супроводжуватимуть місцеві колеги. Вони принесуть мені спеціальний одяг медика, канарково-жовтого кольору. Тому з мене досить штанів і блузки.

— Вихід єдиний, — сказав астронавігатор, — нехай Таель доставить нас, не привертаючи нічиєї уваги, до своїх друзів, і ті допоможуть нам вдягтися.

— Якщо йому дозволять, а нас відпустять, адже у палаці нічого не можна робити без спеціального дозволу. Це ми добре засвоїли, — Чеді засунула руки за поясок, відвела назад плечі й скорчила гримасу бундючної недоброзичливості, властиву усім “Змієносцям” Торманса. Вийшло так схоже, що Вір і Евіза усміхнулись, і невластивий для землян невимовний смуток, навіяний трагедією у Кін-Нан-Тені, трохи розсіявся.

Люди Ери Рук, які Зустрілися, не лякалися смерті й мужньо зустрічали неминучі незгоди життя, сповненого активної праці, веселих і сміливих розваг. Проте безглузда загибель трьох друзів на жорстокій планеті переживалась важче, ніж коли б це сталося на батьківщині.

Чи не надто мало їх на Тормансі? Ні, якщо подумати. Невеличкій групі простіше знайти спільну мову з людьми планети, легше відчути її психологічну атмосферу, визначити правильну манеру поведінки й глибше зрозуміти тормансіан. Велика експедиція відгородилася б од світу Ян-Ях своїм побутом і буттям. Знадобився б не один десяток років, поки два світи братів по крові, хоч і не схожих за своїми уявленнями й відчуттям світу, відкрились би один одному. Вони правильно чинять, коли кидаються в людське море Ян-Ях і розчиняються в потоці її життя.

Подібні думки примушували землян гартувати в собі особливо сувору концентрацію сил і почуттів.

Їх лишилося четверо, навіть троє, задля того, щоб здійснювати контакти з народом Торманса. Родіс із її великою душевною силою зостається полонянкою у палаці й не матиме зв’язку з людьми Ян-Ях. Очевидно, всього цього й бажає уникнути далекоглядний Чойо Чагас. Хтозна, чи дозволить він їм жити у місті?..

Про це говорили Чеді, Вір та Евіза, коли Родіс увійшла до них. Родіс зблідла від безсонних ночей біля картини, якою вона намагалася розрадити себе.

Евіза показала на крісло, але Родіс заперечливо похитала головою.

— Тут і так сидять надто багато, як бувало у нас на Землі, коли людина, рухлива від природи і небайдужа до подорожей, незрушно засіла за столи чи вмостилася в кріслах транспортних машин, обтяживши тіло й розум.

— Ай справді, — погодилась Евіза, думаючи про своє, і несподівано спитала: — Фай, вам не здається, що цю планету вже не вивести з інферно? Що хвороба вельми занедбана й люди отруєні зіпсованою спадковістю — дисгенікою? Що мешканці Торманса вже не здатні вірити ні в що і дбають лише про елементарні задоволення, заради яких вони готові на все? — Евіза запитально подивилася на Родіс, та підбадьорливо кивнула, й Евіза продовжувала: — Коли по планеті бродять здичавілі юрбища, коли насувають пустелі, знищуючи родючі землі, коли використані мінеральні багатства, коли деградує все, і особливо людські душі, то що, яка сила їх підведе? Коли жінкам Торманса три століття тому запропонували обмежити дітонародження, вони розцінили це як замах на найсвященніші права людини. Які ж це права? Не права, а звичайнісінькі інстинкти, властиві всім тваринам, інстинкти, що не збігаються з потребами суспільства. І досі тут не можуть збагнути, що свобода може бути лише завдяки великому розумінню й відповідальності. Ніякої іншої свободи в усьому всесвіті не існує. Тормансіанам зовсім не важливо знати, чи будуть їхні діти здорові, розумні, дужі, чи щасливим буде їхнє майбутнє життя. Вони підкоряються миттєвому бажанню, анітрохи не думаючи про наслідки, про те, що вони кидають в убогий, невлаштований світ нове створіння, віддаючи його у рабство, прирікаючи на передчасну смерть. Невже можна надіятися, що дитя народиться великою людиною, знаючи, що така імовірність жалюгідно мізерна? Хіба можна так легковажно ставитись до найважливішого, найсвятішого? Родіс поцілувала Евізу.

— Такі серйозні питання, Евізо, виникали й у нас вдома. У критичну епоху Ери Роз’єднаного Світу, коли руйнувалася капіталістична європейська цивілізація, антропологи звернули увагу на індіанців хопі, які мешкали в пустелі на південному сході Північної Америки. Вони жили в умовах набагато гірших, ніж на Тормансі, проте створили особливе суспільство, за багатьма ознаками близьке до комуністичного, хоча й із низьким матеріальним рівнем. Вчені ЕРС вбачали в них приклад для наслідування і надію: вільні жінки, колективна турбота про дітей, — виховання самостійної трудової діяльності з раннього дитинства привели хопі до високої інтелігентності й психічної сили. На подив і збентеженість учених-європейців, після п’ятнадцяти століть проживання у важких і суворих умовах здібності в дітей хопі виявилися більшими, ніж в обдарованих білих дітей. Вражала їхня висока інтелігентність, спостережливість, складне й абстрактне мислення. Звісно, з них виростали люди, схожі на сучасних землян, серйозні, вдумливі й дуже активні; вони керувалися не зовнішніми спокусами й наказами, а внутрішнім усвідомленням необхідності. Фізично хопі теж були досконаліші від сусідніх народів. Я пригадую фотознімок однієї дівчини, вона була дуже схожа на Чеді…

— Отже, злиденність Торманса не завадить сходженню? — пожвавившись, запитала Чеді.

— Я певна цього, — рішуче мовила Родіс. — Що ж до генетики, то порівняйте період псування генофонду з нагромадженням здорових генів під час становлення людини на нашій планеті: декілька тисяч років — і три мільйони. Відповідь зрозуміла.

— А що ж робити з безнадійно зіпсованою психологією? — запитала Евіза.

— Ви повторюєте помилку психологів ЕРС, серед них і знаменитого в той час Фрейда. Вони сприймали динаміку психічних процесів за статику, вважаючи постійними, раз і назавжди “відлитими” окремі сутності на зразок “лібідо” чи “ментальності”. Насправді ж реально існують лише імпульсні спалахи, які легко координувати вихованням і вправами. Коли зрозуміли цю просту річ, почався поворот від психології власника й егоїста капіталістичного суспільства до комуністичної свідомості. Тим часом виявилось, що високий рівень виховання творить у душах людей і у влаштуванні суспільства. Почалася тригерна реакція — злива добра, любові, самодисципліни й турботи, яка одразу ж підняла й виробничі сили. Люди могли б передбачити свій злет, якби замислились над тим, наскільки сильні невимовно прекрасні передчуття юності-доказ вродженої краси почуттів, яку ми носимо в собі, дуже мало реалізуючи її в попередні епохи.

60
{"b":"118663","o":1}