Земляни з сумом згадували радісний зелений відтінок Тібету, яким вони запам’ятали його востаннє з такої висоти.
Паралельні ребра розсічених невисоких гребенів, низки пірамід, які наче наповзали одна на одну, лабіринти суходолу,їа неозорих плоскогір’ях Ян-Ях здавалися світло-коричневими з фіолетовим відтінком. Місцями тонкий рослинний покрив накидав на зритий і неродючий ґрунт шоколадний серпанок. Колосальні виливи брижуватих темно-сірих лав позначали зону екваторіальних розломів. Довкруж цих похмурих зон гручт набув цеглянистого кольору, а чим далі від лавових гір, ставав жовтішим. Симетричні борозни піщаних дюн брижили пустельне узбережжя, і планета здавалася безлюдною.
Лише придивившись, земляни побачили, що вздовж великих річок та в низьких улоговинах, де ґрунт голубів від вологи випарів, чималі площі були розбиті на правильні квадрати. Відтак проступили дороги, зелені острови міст і величезні бурі плями підводних заростей на морських мілководдях. Хмари не дробилися пухнастими клубочками, пір’їстими смугами чи пошматованими сліпучо-білими полями, як на Землі. Тут воли громадилися лускатими, зернистими масами, скупчуючись н.;д морями хвостової і головної півкуль.
Зореліт струснула вібрація. Гріф Ріфт увімкнув охолоджувачі. Огорнутий сірою хмарою, корабель ринув униз. Екіпаж цього разу зустрів перевантаження гальмування не в магн;т-них камерах, а в амортизаційних кріслах і на канапах. І знову, несвідомо дотримуючись незримої грані, семеро вдягнених у металевий панцир зібралися на канапі окремо від решти зорс-літників.
Місце й час посадки “Темного Полум’я”, як потім дізналися земляни, трималося в таємниці. Тому лише деякі мешканці планети Ян-Ях бачили, як громаддя корабля, раптово вихопившись із глибини неба, нависло над пустельним мисом. Гарячий стовп гальмівної енергії вдарив у пухкий ґрунт, здійнявши курний, димний смерч. Колона шалено крутилась і довго не піддавалася натиску морського вітру. Її гаряче дихання поширилося далеко по морю і суші, навстріч довгим, переповненим тормансіанами в однакових лілових шатах, вервечком машин, що, гуркочучи, поспішали сюди. Люди були озброєні — у кожного на грудях висіли коробки з короткими трубками, що стирчали вперед. Захоплені спечним диханням смерчу, машини зупинилися на безпечній відстані. Тормансіани вдивлялися в пилову завісу, намагаючись зрозуміти, що це — вдалий спуск чи катастрофа? Поступово крізь сірувато-коричневу імлу почав проступати темний купол зорельота, який стояв так рівно, неначе він спустився на раніше вимощений підмурівок. На подив тормансіан, навіть зарості високого чагарника навколо корабля виявилися непошкодженими. Довелося прорубати шлях, щоб пропустити призначені для прибульців машини з емблемою чотирьох змій.
Безпосередньо біля самого зорельота рослинність була знищена, і ґрунт розплавився, утворивши рівний кільцевий майданчик.
Зненацька основа зорельота потонула в срібній хмарі. На тормансіан повіяло холодом. За кілька хвилин ґрунт захолов. У кораблі відчинилися два круглі люки, що нагадували широко поставлені величезні очі. Опуклі поліровані поверхні їх загорілися зловісним відблиском червоного світила, промені якого пробилися крізь клуби пилу. Тормансіани в ліловому, що кільцем пробиралися через чагарник, зупинилися, оглядаючись на машини, які застряли позаду. Звідти по ланцюжку передали розпорядження ближче не підходити. Могутнє зітхання пролунало над мисом. Спіральний рух повітря закрутив листя, уламки обвугленого гілля і пилюку, підносячи їх високо до фіолетового небозводу. Вітер підхопив і відніс сміття в пустельне море. Не гаючись, над кільцеподібним виступом основи купола корабля розповзлися навсебіч товсті панцерні плити. Висунулася масивна труба діаметром понад людський зріст. На кінці її безшумно розгорнулося віяло з металевих балок, під яким опустилася на ґрунт прозора клітка підіймача. Затамувавши подих, жителі Торманса дивилися на цю блискучу, як кришталь, коробку.
Фай Родіс, ідучи попереду по трубчастій галереї, поглядом прощалася з членами екіпажу, які залишилися. Вишикувавшись у ряд і стараючись приховати тривогу, вони проводжали друзів усмішками й міцними потисками рук.
Біля важелів підіймача стояв Гріф Ріфт. Він затримав металевий лікоть Родіс, шепнувши з незвичною для нього м’якістю:
— Фай, пам’ятайте, я готовий усе взяги на себе! Я зітру їхнє місто з лиця планети і розрию його на глибину кілометра, щоб виручити вас!
Фай Родіс обняла командира за шию, притягла до себе й поцілувала.
— Ні, Гріф, ви ніколи не зробите цього!
У тому “ніколи” було стільки сили, що суворий зорелітник покірно схилив голову…
Перед жителями планети Ян-Ях з’явилася жінка в костюмі чорного кольору, схожому на ті, які були дозволені лише вищим вельможам міста Центру Мудрості. Металеві стойки на комірі тримали перед обличчям гості прозорий щиток. На плечах у такт ході здригалися змієподібні трубки й сліпуче блищали трикутні дзеркальця, немов священні символи влади. Поруч, виблискуючи воронованою накривкою, хутко дріботів дев’ятьма стовпцями-ніжками якийсь механізм, що невідступно супроводжував жінку Землі…
Один за одним виходили її супутники — три жінки й тфе чоловіків, кожен у супроводі такої ж механічної дев’ятиніжки.
Над усе господарів планети вразили ноги прибульців, оголені до колін. Вони блищали різноколірним металом, а на п’ятах виступали зубці на зразок коротких острогів. Метал блищав і в розрізах чоловічих сорочок, і в широких рукавах жіночих блуз. Жителі Ян-Ях із здивуванням помітили, що обличчя землян, гладенькі, вкриті рівною засмагою, по суті, нічим не відрізнялися од “білозоряних людей”, як тормансіани називали себе. Вони зрозуміли, що метал на прибульцях — лише дуже тоненький одяг, який щільно облягає тіло.
Двоє статечних тормансіан зійшли з високого й довгого повоза, що вигнувся в заростях, неначе члениста комаха. Вони зупинилися перед Фай Родіс і рвучко вклонились.
Жінка Землі заговорила чистою мовою Ян-Ях. Але її голос, дзвінкий і високий, металевого тембру, зазвучав з циліндра на спині супроводжуючого механізму.
— Родичам, які розлучилися на двадцять століть, настав час знову зустрітися.
Тормансіани відгукнулися незграйним гомоном, перезираючись із виглядом надзвичайного подиву. Прикрашені емблемами змій сановники поспіхом наблизились і запросили гостей до великого екіпажу. Старший за віком вельможа дістав із нагрудної сумки аркуш жовтого паперу, списаний красивими знаками Ян-Ях. Схиливши голову, він почав вигукувати слова так, що його почули й люди в зорельоті, і тормансіани, котрі стояли віддалік за кущами. При перших же словах сановника тормансіани шанобливо витягнулись і як один схилили голови.
— Говорить великий і мудрий Чойо Чагас. Його слова до прибульців: “Ви явилися сюди, на планету щастя, легкого життя і легкої смерті. У великій доброті своїй народ Ян-Ях не відмовляє вам у гостинності. Поживіть з нами, повчіться і розкажіть про нашу мудрість, благополуччя і справедливий устрій життя в тих невідомих безоднях неба, звідки ви так несподівано прийшли!”
Оратор замовк. Земляни чекали продовження промови, але сановник сховав папір, випростався і змахнув рукою. Тормансіани відповіли голосним ревінням.
Фай Родіс оглянулась на супутників, і Чеді могла поручитися, що зелені очі на незворушному обличчі її керівниці сміялись, як у пустотливої школярки.
Двері в борту машини розчинились, і Родіс ступила на опущену підніжку. Робот-дев’ятиніжка, тобто вірний СДФ, рушив слідом. Старший сановник застережливо підняв руку. Миттю з-за його спини вихопився дебелий, одягнений у лілове чоловік з нашивкою у вигляді ока на лівому боці грудей. Фай Родіс уже піднялася в машину, а СДФ учепився передніми кінцівками за край підніжки, коли чоловік у ліловому енергійно штовхнув робота ногою просто в ковпак з воронованого металу. Застережливий крик Родіс, що обернулася надто пізно, завмер на її губах. Тормансіанин злетів у повітря і, описавши дугу, впав у гущавину колючого чагарника. Обличчя охоронників спотворились від люті. Вони ладні були кинутися до СДФ, спрямовуючи на нього розтруби нагрудних апаратів. Фай Родіс простягла руку над своїм роботом, опустила захисний щиток на обличчя, і вперше сильний голос жінки Землі пролунав на планеті Ян-Ях без передавального пристрою:
