— Давайте звільнимо! Ви від мене цього чекаєте? Як же ви працюєте, коли не знаєте, що робити? Один директор запропонував безплатні сніданки в об’єднанні. Робітники перестали запізнюватися! Він знайшов вихід.
Юля впізнала голос Дудіна.
— То що ж, будемо годувати співробітників? — заперечив Батурін.
— Ну й дивак ви! Я розповів вам випадкову історію, а ви зразу ж берете її до виконання. Самі поміркуйте. Це ж управлінське неробство, коли очікують на рішення.
Дудін вийшов з Батуріним з кабінету і одразу побачив Юлю, яка чекала на нього.
Він пройшов з нею по коридору, озирнувся навсібіч і квапливо поцілував їй пальці.
— Який я радий, що ти приїхала. Хочеш зустрітися з Білобородьком — з двійником, звісно? Зараз ним Попова займається. Я залучив її до цієї роботи, бо часу лишилося зовсім мало. Не заперечуєш?
— Якщо ти вважаєш, що так краще.
— Тоді ходімо. Побачиш, чого ми вже досягли.
7
Ковальов вийшов на роботу і був украй здивований. Відділів не впізнав: легкі, красиві перебірки між столами, на робочих місцях — термінали, комп’ютери, великі екрани.
Він зупинився посеред коридора, розмірковуючи, куди йому йти. Зайти у “свій” кабінет побоявся. Колишнього місця не побачив… У “акваріумі” сидів Поліщук. Ковальов довго спостерігав, як розходилися співробітники по відділах. Зайшовши в лабораторію, почав перевіряти у всіх завдання на день. Поліщук ходив слідом. Зрештою не витримав:
— Вікторе, ну чого ти присікався? Хіба не знаєш, що завдання всім видає машина? Ми тут самі вже якось… Іди в свій кабінет.
Ковальов згадав, що повинен виконувати обов’язки заступника директора по науковій частині. Що ж робити? Піти до Білобородька і признатися в усьому? Легко сказати — “признатися”!
Він довго примушував себе зайти в свій кабінет. Відчинив двері до приймальні, побачив секретарку і нерішуче спинився. Він завжди знічувався перед цими суворими жінками у приймальнях.
— Вікторе Георгійовичу, здрастуйте. — Поліна Андріївна підвелася, приязно всміхаючись, і він, зрештою, здолав незриму перепону.
Прочинив двері до кабінету та так і закляк на порозі, почувши слова секретарки:
— З міськкому телефонують!
— Скажіть, що мене немає! — пробелькотів квапливо і вскочив у кабінет.
Увійшов Андрос.
— Вікторе Георгійовичу? Скільки літ, скільки зим! Ви що, хворіли?
— Чому? — спохопився Ковальов. — Я здоровий. Звідки ви взяли…
— Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три?..
— Що ви сказали?
— Я себе перевіряю. Ви якийсь розгублений.
— Я? Та ні! Чому ви так думаєте? — Ковальов покрутив у повітрі руками й попрямував до столу. — Роботи дуже багато. — І завмер: зліва пульт, дисплей, мікрофон, на стіні великий екран.
Підніс руку до пульта і затримався: не знав, що робити.
— Гаразд, я пізніше зайду, — усміхнувся Андрос. Ковальов з полегкістю зітхнув.
Задзвонив телефон.
— Вікторе, привіт! — кричав незнайомий голос у трубці: — Тут одна проблема, допоможи…
— Хто це говорить? — не розумів Ковальов.
— Що, друзів не пізнаєш? Василенко, з інституту!
— Не знаю такого.
Залунали уривчасті гудки.
— Вікторе Георгійовичу, — почувся в трубці жіночий голос, — ви мені обіцяли обчислити…
Ковальов кинув трубку.
— Скоріше б прийшов директор: здам повноваження і… до побачення.
Секретарка внесла склянку чаю.
— Дякую, — пробурмотів Віктор.
Огледівся. Кабінет йому сподобався: картини — фантастичні малюнки, гарні меблі, апаратура. Натиснув клавішу, побачив на екрані лабораторію і великим планом — Юлю. Швидко перемкнув і відсахнувся: на нього дивився директор. Квапливо натиснув пальцем іншу клавішу: на екрані виникло обличчя невідомої людини, яка заговорила:
— О дев’ятій тридцять — нарада у Білобородька.
— Вікторе Георгійовичу, — ввійшов до кабінету заводський водій, — машину просять на годинку. Коли ми в райком поїдемо?
— У райком? — здивувався Ковальов. — Ага, мало не забув! Зараз з’ясую.
Білобородько приходив на роботу заздалегідь. У приймальні його нерідко дожидали начальники цехів, навіть робітники. Цього ранку він несподівано побачив серед них і головного інженера Гаркушу.
— Левку Андрійовичу, дзвонив Сиченко, вимагав негайно вкласти угоду з фірмою, — одразу почав той.
Білобородько зціпив зуби, але змовчав. Хоча б на схилі літ дали пожити своїм розумом! Вони, бач, не вірять у модель Ковальова. Навіть висзарили, що включив до плану. Звичайно, можна купити ліцензію, але навіщо, коли вже розробку і своєї ось-ось закінчать?
Уголос він цього не сказав, але вирішив поговорити про це з Ковальовим.
Втім, на нього чекала ще одна неприємність. Начальник складального цеху доповів, що зривається виконання місячного плану.
— Може, дасте команду, щоб з інституту інженерів підкинули? — запропонував він.
— Думаєш, у нас інженери без діла сидять? — невдоволено відпарирував Гаркуша, і Білобородько здивувався: вперше головний захищав співробітників інституту.
— Я це до того, — зітхнув начальник цеху, — напружено зараз у нас: складання, ручна настройка. Обіцяли автоматизувати технологію, а все не виходить. Батурін так і не довів лінію до пуття.
— От відділ Батуріна хай і допоможе, — сказав Білобородько.
— Так йому й передати? — підморгнув Гаркуші начальник цеху. — Тут пішли чутки, що ви на південь відпочивати поїхали.
— Кому нема чого робити, той чутки збирає, — суворо відповів Гаркуша.
Після обходу цехів Білобородько викликав до себе Ковальова.
— Ось що, пошліть на два дні чоловік двадцять у складальний — план під загрозою. Візьміть під контроль відділ Батуріна, зриває лінію для цього цеху. І взагалі щось цей Батурін…
Він обернувся і вичікувально дивився на Ковальова, але той, здавалося, нічого не чув. Похмурий, розгублений, він був пойнятий сумнівом: признатися директорові чи ні…
— Левку Андрійовичу, — озвався нарешті Ковальов. — У нас теж план, і зривати його..;
— А ви не зривайте. Де ж ваша інженерна думка?
— Інженерна думка у нас є, але ж нову систему розробляємо, невідомо ще, де чорні дірки виявляться.
— Ви що мене чорними дірками лякаєте? — розсердився Білобородько. — Самі умовили. Я, дурень, погодився, а тепер — “чорні дірки”? А ви знаєте, що Сиченко рекомендував виділити людей для роботи з фірмою?
— Навіщо? Ви ж самі включили в план розробок мою модель, а тепер говорите про якусь фірму.
— “Мою модель”…
Білобородько криво всміхнувся, сів у крісло. Не подобалася йому ця розмова. Коли підійшли до найвідповідальнішого моменту в розробці, Ковальова ніби хто підмінив — якийсь він став невпевнений у собі, нерішучий.
І саме в цю незатишну для Білобородька мить до його кабінету ввалилася делегація.
— Левку Андрійовичу, вибачте, але ми за дорученням колективу.
Огрядний голова завкому прямував до столу директора так навально, що, здавалося, його не зупинить ніяка сила.
— Шановний наш Левку Андрійовичу, дозвольте привітати вас.
Ковальов скривився і, різко позернувшись, пішов до дверей.
…Як не склалось у нього зранку, так і пішло: посварився з начальником цеху, коли посилав йому на допомогу людей, нагримав на Поліщука. А коли Юля прийшла на роботу після десятої, оголосив їй догану.
— Я ж на лікарняному, — ображено вигукнула вона. — Заскочила, щоб дати завдання технікам, а ви…
По обіді до Ковальова зайшов секретар парткому:
— Вікторе Георгійовичу, ви вже привітали Білобородька? Я у райкомі затримався.
— З чим?
— Як з чим? Ви що, не знаєте? Йому шістдесят років! Ми годинник купили від колективу. Ходімо вручимо. Скажете кілька слів.
— А чому я?
— У вас це завжди виходило і зворушливо, й дотепно…
Білобородько сидів за столом і читав.
— Левку Андрійовичу, — почав Ковальов здавленим голосом. — Наш колектив, взагалі всі ми…
Парторг невдоволено слухав плутану мову і зрештою не витримав:
