Цього разу він віддав шану Арману Сабатьє, багатому французові з Бордо, натуралісту-любителю й завзятому мисливцеві.

По Амазонці вони прибули на океанському пароплаві до Манауса, пересіли на плоскодонний річковий пароплав, по Ріу-Негру піднялися до Сан-Педро, потім пішки рушили на північ. За два дні вони минули низинний басейн ріки і вийшли на височину, порослу густим лісом. На думку Джона, в цьому місці не водилися червоні ібіси.

— Ну що ж, — сказав Сабатьє, — нема червоних, будемо полювати на білих. Тут чудово, Джоне! Яка рослинність! Тс…

Діана, собака Сабатьє, зробила стойку.

Арман Сабатьє обережно розсунув кущі.

Біля струмка він побачив якусь дивну істоту — напівзвіра, напівлюдину, що сиділа на землі. Довге сиве волосся дикуна — якщо це була людина — спадало на плечі. Надзвичайно худі, але жилаві руки й ноги були голі, а тулуб невідомого прикривало лахміття з сірої тканини, наче він намотав на себе павутиння. Дикун сидів спиною до Сабатьє і, мабуть, щось спостерігав.

Та хоч як тихо Сабатьє розсунув кущі, дикун почув людей. Він повернув голову, з-за його плеча виткнулась довга скуйовджена борода, що сягала зігнутих колін. Дідуган зненацька стрибнув і притьмом кинувся в кущі, немов побачив не людей, а ягуара. Діана заскавчала і, відчайдушно гавкаючи, погналась за “дичиною”. Сабатьє і Джон поспішили за собакою. Звичайно, Діана швидко наздогнала б втікача, якби на його боці не було значної переваги: він, очевидно, добре знав місцевість і дуже спритно пробирався крізь ліани й папороть, а собака з розгону часто попадала в ліанові зашморги й вузли і змушена була спинятися, щоб звільнитись. Вона давно вже втратила з очей двоногого звіра, але йшла по сліду, керуючись нюхом й інстинктом. Сабатьє й Джон простували за нею, прислухаючись до її гавкоту, що швидко віддалявся. Нарешті вони догнали собаку біля великого дерева. Задерши морду, Діана люто гавкала. Джон подивився на верхівку дерева.

— Ось де він! Сидить на вітах, бачите?

Сабатьє не відразу помітив у густих гілках дерева діда, що мовчки й вороже позирав на них згори.

— Злазьте! — гукнув Сабатьє по-французькому.

— Злазьте, ми нічого лихого вам не заподіємо! — в свою чергу крикнув Джон по-англійському, а тоді по-португальському. Проте дідуган сидів нерухомо, мовби й не чув чи не розумів їх.

— От диявол! — вилаявся Джон. — Він глухий чи німий. А що як я вилізу на дерево і скину звідти цього лісовика?

— Ні, краще почекаємо його тут, — відповів Сабатьє. — Коли він упевниться, що ми твердо вирішили познайомитися з ним, то, мабуть, і сам спуститься до нас.

Мисливці розташувались біля дерева. Джон дістав з рюкзака чайник, консерви й сухарі, розклав багаття й закип’ятив воду. Сабатьє, приготувавши смачні бутерброди, високо підняв руку і показав бутерброди дідові, прицмокуючи губами, наче запрошував попоїсти кота чи собаку. Дикун заворушився. Вигляд їжі, певно, збуджував у нього апетит. Запрошення до столу свідчило про мирні наміри незнайомих людей, що так несподівано порушили його самотність. Однак дід ще довго не міг побороти в собі неприязні й недовір’я. Він тихо замугикав, мов німий, і спустився нижче.

— Клює, — весело сказав Сабатьє, розкладаючи на траві харч, що був у рюкзаку.

Минуло ще з годину, поки дід, спускаючись з гілки на гілку, опинився над самими головами мисливців. Діана знову шалено загавкала, та Сабатьє змусив її замовкнути, і вона невдоволено вклалась біля ніг хазяїна.

Дикун скочив на траву, не кажучи й слова, підійшов до мисливців, схопив кілька шматків в’яленого м’яса і стоячи почав жадібно їсти його, майже не розжовуючи й давлячись.

— Мабуть, у нього в роті давно не було м’яса. Дивіться, як уминає, — схвально сказав Джон, даючи старому ще шматок.

Наївшись, старий пильно подивився на Сабатьє й Джона, немов вивчаючи їх, і кивнув головою. Цей простий жест свідчив про те, що мисливці мають справу з істотою свідомою, хоча й зовсім дикою. Сабатьє з свого боку уважно вивчав зовнішність старого. Це обличчя, безумовно, належало європейцеві, хоча тропічне сонце і надало шкірі темно-бронзового відтінку. А головне, дід носив окуляри. Отже, колись він був близький до цивілізації. Крізь скельця окулярів на Сабатьє позирали дивні очі. В цих вицвілих голубих очах палав вогник дикунства чи божевілля, але водночас погляд старого відзначався зосередженістю думки, яка свідчила про складний інтелект.

Невідомий, не перестаючи розглядати Сабатьє, немов напружено розв’язував якесь важливе питання. Брови його насупились, майже прикривши уважні, пильні очі. Потім він підійшов до Сабатьє і, торкнувши його за руку, відійшов, немов запрошуючи йти за собою.

Дуже зацікавлені, Сабатьє й Джон швидко склали свої речі й пішли за старим. Вони вийшли на велику галявину, посеред якої височіла купа дерев, а на них серед сучків та зелені виднілось повітряне житло лісовика.

Дід обернувся, ще раз кивнув головою і почав видиратися по грубій саморобній драбині на дерево.

— Одначе, як на свій вік, він непогано лазить! — сказав Джон, дивуючись, що старий так спритно піднімається нагору.

Невідомий майже вповз у невеликі двері.

Коли Сабатьє й Джон увійшли в його житло, господар запросив їх у сусідню кімнату, бо спальня, де ледве вміщалось ліжко, була надто мала для трьох людей. Сабатьє не без побоювання ступав по підлозі, зробленій з бамбукових палиць на висоті сотні футів. Увійшовши в другу кімнату і оглядівшись, Сабатьє й Джон завмерли на місці від подиву… На столі акуратно були розкладені інструменти для препарування комах та виготовлення колекцій — ланцети, пінцети, гачки, шпильки, шприци. На полицях, стелі й підлозі були розкладені колекції комах, зразки волокон якихось тканин, фарби в дерев’яних посудинах. Вражений Сабатьє, прикинувши в думці, дійшов висновку, що за таку колекцію будь-який університет не пошкодував би сотень тисяч франків. Один куток кімнати був заснований павутинням. Маленькі павучки, працьовиті робітники, сновигали туди-сюди, натягуючи павутину на невеликі дерев’яні рами.

Поки гості роздивлялися кімнату, дід розкладав здобич свою трудового дня. Потім він узяв із столу пташине перо і вмочив його в чорнило, приготоване, мабуть, з якихось зернят чи стеблин у дерев’яній “чорнильниці”.

Сабатьє зацікавився цими приготуваннями. Старий збирався писати, але на чому? Ага! “Папір” лежав тут же на столі — це було висушене листя дикої кукурудзи.

Дід написав кілька слів і подав листок Сабатьє.

Напис було зроблено латинською мовою, якої Сабатьє не знав.

— Латинь мені не далася, — сказав він, звертаючись до Джона. — Може, ви прочитаєте?

Джон подивився на жовтий листок з чорними ієрогліфами.

— Якби тут було написано навіть по-португальському, я не розібрав би цього почерку, — сказав він, кладучи листок на стіл.

Сабатьє подивився на господаря й розвів руками:

— Не розуміємо!

Старий засмутився. Він намагався щось сказати, та, крім мугикання, у нього нічого не виходило.

— Зрозуміло, він німий, — сказав Джон.

— Схоже на те, що він розучився говорити, — зауважив Сабатьє.

— Що ж, спробуємо навчити його. Цікаво, якою мовою він говорив, перш ніж його язик заіржавів, — сказав Джон.

І вони заходилися “чистити” від “іржі” мову старого. По черзі називали по-французькому, по-англійському і по-португальському різні предмети, показуючи на них: стіл, рука, голова, ніж, дерево.

Господар зрозумів їх намір і, здавалося, дуже зацікавився. Англійські й португальські слова, мабуть, не доходили до свідомості старика. Він і не чув їх. Але коли Сабатьє вимовляв французьке слово, воно, як іскрою, запалювало якусь клітину в мозкові старого, пробуджуючи заснулу пам’ять. У діда з’являвся на обличчі більш свідомий вираз, очі його спалахували, і він енергійно кивав головою.

Та як тільки справа торкалась вимови, майже страдницькі зморшки вкривали його лоб, язик і губи не слухались, і з рота вилітало незрозуміле мурмотіння, дуже схоже на ті звуки, що їх видавали папуги, повторюючи його лекції.