Так тривало кілька днів, поки Морелю не поталанило знайти міцні й тонкі виткі рослини, якими він туго зв’язав кістяк даху. Чи то мавпи пересвідчились, що людина добре впорується з роботою без їхньої допомоги, чи, може, їм набридла ця нова забава, але незабаром вони дали йому спокій. І Морель побудував своє тимчасове житло. Тепер він міг сховатись від дощу. Морель витягнув до себе на дерево навіть деякі запаси харчів: борошна з касови, горіхів та мушиного меду — своє нове надбання. В дорозі ці запаси стануть у великій пригоді. Та й не доведеться шукати їжу під час дощу.
В його новому житлі було щось схоже на ліжко, зроблене на гілках і встелене мохом та листям. Тепер він міг лежати з деяким комфортом, навіть простягнутися. Коли дощ заважав йому працювати на плоту, Морель лежав у своєму сховищі на дереві й линув думкою в Париж. Але той світ був такий далекий і не схожий на те, що оточувало вченого, що Морелю здавалося, ніби Париж — то давній сон.
У сонячні дні Морель наполегливо майстрував пліт. Без сокири працювати було важко. Морель знайшов кілька гострих кременів і спробував зробити кам’яну сокиру, перейшовши, таким чином, до вищого ступеня культури — у кам’яний вік.
Затиснувши кремінь у рогатині, Морель прив’язав його до топорища тонкими ліанами. Однак кремінь зіскочив з топорища при першому ж ударі. Тоді Морель вирішив зробити сокиру за всіма правилами мистецтва, пробивши дірку в кремені другим кременем. Ця єгипетська праця стомила його. Морель у відчаї кинув роботу.
“Ні, мабуть, я не годжуся в робінзони!”
Однак думка про сокиру не виходила з голови. Дерево легше піддається обробці. Треба почати з топорища. Морель знайшов підходящий корявий сук міцного залізного дерева й почав пропалювати вугіллям “вушко голки” — довгасту дірку. Це була теж єгипетська праця, але все-таки дерево обробляти було легше, ніж кремінь. Незабаром “вушко голки” було готове. Морель вставив у нього гострий плоский кремінь і закріпив рослинними волокнами, приготованими для цього. Сокира скоріше скидалася на шпильку з надзвичайно великою головкою — так багато було на ній намотано “вірьовок”, а проте це була сокира. Вона перерубувала, точніше, перебивала віти в палець завтовшки. Сокира могла бути хоч якимось захистом. Нею можна було навіть зрубати товсте дерево. Але, “прохронометрувавши”, Морель підрахував, що на кожне дерево треба було б згаяти не менше як місяць. А йому для плоту потрібно було щонайменше десять дерев. Морель засмутився. При таких темпах роботи йому раніше ніж через рік звідси не вибратись.
Тоді Морель вирішив використати для плоту бурелом та стовбури потрібної довжини, що лежали у пересохлих річищах. їх доводилось тягати звідусюди, часто й здалека. Морель знемагав від непосильної праці. Щоб знайти деревину потрібної довжини, він інколи забирався так далеко, що цілий день ішов назад, до свого житла. В цьому лісі, одноманітному, незважаючи на безліч порід дерев, дуже легко заблукати. І Морель, вирушаючи шукати стовбури, робив кремінною сокирою позначки на деревах.
Нарешті матеріал для плоту було зібрано. Морель поспішав. Проливні дощі йшли щодня, і пересохлі річища наповнювались водою. На щастя, вода прибувала не так швидко, як сподівався Морель: сухий грунт вбирав у себе величезну кількість вологи і, наситившись, пропускав воду далі.
Морель зв’язав пліт, зробив невеликий захисток від дощу для себе й запасів їжі, позаду прикріпив кермо з жердини з вилкоподібним кінцем, переплетеним рослинами, і став чекати, щодня поглядаючи на рівень води. Нарешті вода піднялась до плоту, що лежав на березі. В той день дощу не було.
“Цю ніч я ще можу провести на дереві, — подумав Морель. — Але це буде моя остання ніч. Через кілька днів з деревного мешканця я перетворюсь на людину двадцятого століття”.
І він видерся на своє дерево.
VI. Невдале відплиття
Ніч була тиха, але надзвичайно задушлива. Зрідка безгучно спалахували блискавки далекої грози. “А дощ усе-таки буде. Жодного комара, жодного москіта — поховались”, — думав Морель, засинаючи.
На світанку його розбудив страшенний удар грому. Гроза знялася раптово; кругом гриміло, наче хтось відчинив двері велетенської кузні. Ліс палав голубим миготливим полум’ям. Гуркіт грому, мов канонада гармат, що стріляли біля самого вуха, злився в нестерпний гул. Зловісне зеленкувато-біле світло спалахувало на небі. Вітер дужчав, проте дощу не було. Та раптом небо хлюпнуло на землю цілий океан водії. Це був не дощ, навіть не злива. Водяна стихія ринула суцільною масою.
— Пора! — вигукнув Морель, але не почув свого голосу. Нашвидку зібравши пожитки, Морель спустився до дереву, чіпляючись за сучки. Незважаючи на те, що його захищали навіс і густе листя, Морель за хвилину був мокрий, як хлющ. Водоспад з неба оглушав його, сліпив очі, давив на череп. Та Морель біг не зупиняючись. Ось він біля плоту. Безперервно спалахувала блискавка, і при її світлі Морель побачив, що затопило половину плоту. Морель збіг на пліт і заліз у шатро. На його подив, тут було майже сухо. Недаремно він попрацював, вистилаючи дах великим і товстим листям!
“Під час мандрівки у мене принаймні буде прісна вода”, — подумав він, охоплений нервовим піднесенням. Однак радість його швидко минула, бо Морель відчув, що вода з’явилась на поверхні плоту. Він підвівся, вода скоро досягла кісточок ніг і безперервно прибувала. Пліт рішуче не спливав. Може, він зачепився за щось? Повинен же піднятися хоча б один його край! Однак для розмірковувань не було часу. Вода вже сягала до пояса й загрожувала змити з плоту безталанного мандрівника разом з шатром і пожитками.
Морелю нічого не лишалось, як рятуватися втечею на берег. Однак і це було нелегко зробити. Навколо вирував потік, несучи в своїй шаленій течії вивернуті з корінням дерева. На щастя, Морель був непоганим плавцем. Лишивши напризволяще запаси продовольства, він вирішив рятувати тільки наукові інструменти, що були в мішку за спиною. Морель кинувся в потік. Його закрутило, як тріску, й понесло. З півгодини вчений боровся з течією, поки нарешті на крутому повороті його не прибило до берега.
Морель вибрався з води, весь укритий зеленою тванню й тонким довгим листям.
“Годинник безнадійно зіпсовано, — подумав він. — Доведеться жити за сонцем. Та це не біда. Головне — пліт. Чому він не поплив?”
Буря промчала так швидко, як це буває тільки в тропіках. Вітер зірвав сизу завісу з неба, відкривши другу, голубу запону. Визирнуло сонце, і ліс ураз ожив. Вилізли мавпи, стріпнули, як собаки, мокру шерсть і почали сушитися на сонці, гучно базікаючи і, мабуть, ділячись по-своєму враженнями про бурю, що пронеслася.
Дерева розквітли яскравими барвами пір’я папуг; бджоли й оси поспішали поповнити запаси їжі до нової зливи. Ліс жив повнокровним життям, усе живе раділо, поглинаючи одне одного…
Тільки Морель був байдужий до цих радощів. Понуро повертався він берегом розбурханої річки до свого покинутого житла.
Ось і місце, де він будував пліт. Але де ж він? Шатро зірване, а пліт, як і раніше, лежав на дні.
— У чому ж справа, хай його дідько вхопить? — роздратовано вигукнув Морель.
Він підібрав на березі кусок залізного дерева, з якого було зроблено пліт, кинув у воду і скрикнув:
— Мабуть, у світі більше нема такого віслюка, як я! Обрубок потонув, наче камінь. Залізне дерево було надто важке і не могло триматися на воді, Добра наука! Похиливши голову, Морель дивився на вируючу річку, у хвилях якої було поховано стільки праці.
Дощі йшли майже безперестанно. Тепер тіло Мореля, наче в земноводної істоти, майже не просихало. Він жив мовби у водяній стихії, тільки більш насиченій повітрям, ніж води океану. Температура майже не спала, проте вологість неймовірно підвищилась. Тільки-но вщухав дощ, як біла пелена туману застилала все навколо. Гарячий вологий туман вщерть наповнював легені, і Мореля часом душив кашель. Організм так наситився вологою, що Морель майже не пив води. Єдиною втіхою цієї пори року було те, що Морель відпочив від комарів і москітів. Кліщі, змиті з листя дерев, теж менше турбували його.