— Ходіть сюди, Лі, — звелів Док хворому. — Покладіть сюди руку, вільніше, так її краще буде прив’язувати.

Том став наче випадково ззаду і зацікавлено дивився через плече Лі Байтові. Док ще раз обмацав і поторсав руку, знов похитав головою:

— Гм, гм.

Тієї миті Том потяг Лі назад, а Док тим часом схопив його за руку. Лі Вайт опинився ніби в лещатах. Щось хруснуло. Хворий так закричав, що аж люди в навкружніх наметах посхоплювалися з місць.

— Уже все, юначе, — спокійно мовив Док. — Пустіть його, Томе.

Док удруге зламав Лі Байтові кістку. Блідий як смерть, Лі хапав ротом повітря й збараніло дивився на руку. Тоді промурмотів:

— Я й сам би стояв тихо, якби мені сказали.

— Ми знаємо, юначе, — осміхнувся Док.

Усі засміялися. Поклавши руку в шини й забинтувавши її, невеличкий сивий лікар випростався й поплескав хворого по щоці.

— Тепер вона швидко загоїться. За чотири тижні ви вже зможете, голубе, трясти ситом, запевняю вас.

— А платня, докторе?

— Ага, платня. Ви, бачу, ще не знаєте мене. Ну добре, як буватимете в Доротеї, то часом пригостите мене чаркою. Приходьте, може, кістки швидше зростуться.

Док пробув у корктаунців до самого вечора. Він сидів поміж Голом та його дружиною, що теж зраділа, побачивши давнього знайомого. Відразу згадалась минувшина, вони оповідали одне одному шалені історії з колишнього свого життя.

Гол усе підливав Докові, аж Семюел Мур уже почав непокоїтись. Що він надумав? Одначе той добре знав Дока: ніхто ще не зміг похвалитися, що горілкою звалив його під стіл.

Помітивши Мурове занепокоєння, Гол засміявся й безцеремонно сказав:

— Він вижлуктить цього пійла ціле барильце, а тоді ще прудко виріже тобі сліпу кишку, навіть оком не змигнувши. За твоє здоров’я, Доку!

Той підморгнув йому і цокнувся чаркою. Голови обом трохи обважніли, але Док став ще бадьоріший.

— Ну, мені пора йти, — заявив нарешті він. — Дора відкриває салон, і я маю сказати кілька слів.

Гол, без шапки, трохи спотикаючись, провів Дока долиною. Повітря було тепле й пахуче, і вони вдихали його на повні груди. На небі замерехтіли перші зірки. Стояла тиша, атаки подеколи з горішнього краю долини чути було чиїсь невиразні голоси, а в горах ніби щось тихо співало й жебоніло.

Док зиркнув збоку на Гола, і обличчя йому осяяла усмішка.

— Ти довго був фермером, Голе, — повагом почав він, — і, певно, добрим чоловіком своїй дружині, але тобі весь час бракувало цієї атмосфери — так само, як і мені в Сіті. Правда ж? Принаймні я вдячний долі, що вона сподобила мене ще раз усе це пережити.

Гол Слейтер зітхнув, проте нічого не сказав. Серед тиші чути було тільки їхні кроки. Зненацька перед ними вдалині один за одним спалахнули в темряві барвисті ліхтарі й лампіони. Салон відкрито! Долиною відразу покотилася впереміш із глухим гомоном і вигуками тремтлива музика з металевої платівки.

— Далі йди сам, — сказав Гол, подаючи Докові руку.

Він вернувся назад. Над долиною зійшов місяць, прогнавши з неї тіні. Вони причаїлися ще тільки під кам’яною стіною, з якої випинався величезний ніс. Шемріт серед скель потонув у гучній музиці. Тихий смуток цього вечора вмить розвіявся.

Шериф Бренкер стояв перед своєю канцелярією і дивився на вулицю. Минуло три тижні, як він прибув у долину. За цей час бараків тут наросло, мов грибів після дощу. Перший був Доротеїн салон. Тоді всі їй помагали — вдень і вночі.

Бренкер оселився разом з Джонсоном в одній хаті, що більше скидалася на ятку. Джонсон щодня дякував богові, що від шерифа його відділяє тільки дощана стіна. Він повсякчасно боявся за свої гроші та виміняне золото, а ті дикі на вигляд люди, що раз у раз заходили до нього, тим паче не додавали йому відваги. Він був тут не на своєму місці, йому краще було б сидіти в місті. Шукачі теж не любили Джонсона і радніше міняли золото в Боєра, в Доротеї або в дрібних торговців.

Шериф Бренкер дивився на Доротеїн салон, де двоє негрів мили вікна. В шибках віддзеркалювалося ранкове сонце. Доротея любила чистоту. Метрів десять за нею був розташований Боєрів заклад з крамницею, а ще далі, на невеличкій відстані одне від одного, стояли їдальні, ятки й намети крамарів, будинки розваг, нічліжні бараки і приміщення всіляких інших дрібних гендлярів. Сюди вже напхалося повно різного торгового люду, і ціни на товари впали.

Через годину Бренкер сидів у канцелярії й чекав на свого помічника, що звичайно приходив о цій порі складати звіт. То був старий, трохи кульгавий, але ще дужий мисливець на хутрового звіра, змушений після нещасного випадку кинути своє важке ремесло. На нього можна було покластися. Починав він службу звечора і до самої півночі обходив долину, тоді заступала варта корктаунців. Так лишилося й надалі, і про це знали в таборі. За другого помічника Бренкерові довелося взяти одного молодика, довготелесого ірландця. Він умів добре битися, але до чогось іншого був ще непридатний. Бренкер весь час тримав його при собі, аби чогось навчити.

Старий Ларрі з’явився вчасно, Бренкер ще здалеку впізнав його ходу.

— Що нового, Ларрі? — як завжди, спитав він.

— Тільки різанина, шефе. Двоє заводіяк. Вилетіли з Доротеїного салону й билися далі надворі. Одного довелося втихомирювати руків’ям револьвера. Док його зразу перев’язав, хоч навряд чи варто було.

— То ми їх і не чіпатимемо, га?

Помічник знизав плечима й скривив уста. На цьому вони й стали. Скоро Ларрі пішов. Бренкер лишившись сам, трохи подрімав.

Дні спливали спокійно. Досі сталося лише кілька бійок та крадіжок. Один п’яний під час бійки вихопив револьвера й вистрілив, через що Доротеїн бармен позбувся вуха, а салон — двох люстр. Охочого до стрільби розбишаку, після того як він витверезився, роззброєно й вигнано з долини. Відсилати його до судді у Вест-Філд було надто клопітно.

Урядова комісія закінчила свої справи й поїхала. Час минав для шерифа аж надто спокійно, але Бренкер тим себе не тішив. Мабуть, уже не в одного шукача відібрано золото, переважно в Доротеїному і Боєровому салонах, хоч і хитро, проте цілком законно. Таке вже їхнє ремесло. Та великі грабіжники ще не показали себе, не в їхній натурі видзьобувати по зернині, вони чатують на велику здобич. А така здобич десь має трапитись, адже шукачі кожного дня добувають із землі все більше золота. Колись дійде до рішучої проби сил. Бренкер був насторожі, одначе доводилось вичікувати. Досі він не завважив тут жодного знайомого обличчя, крім кількох професійних картярів, але ті не візьмуть участі у великих грабунках. їх тільки треба не спускати з ока. Бренкер підвівся і почав готуватися в обхід.

Бралося вже до вечора, і руки в Маррі почали тремтіти. Маррі був п’ятдесятирічний чоловік, що ще кілька тижнів тому заробляв собі на хліб молотком, пилкою та рубанком. Як тільки пішла чутка про золото, він просто втік із своєї майстерні у Вест-Філді, покинувши серед стружок недокінчені меблі. Досі він не бачив ані прерій, ані гір, а все ж прибув у долину один із перших після корктаунців, обшарпаний, голодний, ледь живий.

Він так мало знався на добуванні золота, що навіть не вмів запаколити собі займанки і ходив дивитися, як інші це роблять. Усі його проганяли від себе, і нарешті він просто зупинився на тому клапті землі, де тепер копирсався.

Спочатку Маррі харчувався м’ясом диких кроликів, швидко навчившись ловити їх у сильце. Тоді в нього була тільки лопата й казанок, а тепер, по кількох тижнях, він на своє золото міг би вже придбати невеличку ферму чи готель. Але його багатство поки що годі було завважити. Він носив такий одяг, який добрі люди хіба що чіпляють на опудало — лякати горобців.

Маррі саме стояв навколішки в своїй ямі і порпався руками в піску, щось виколупуючи. Нарешті схопив його і, стогнучи, випростався. То був самородок з добрий палець завтовшки і такий завдовжки, як черевик. Маррі трапив на нього лопатою. Досі він тільки виполіскував пісок і висівав дрібні зернини. Старому забракло повітря, і раптом стало тісно в ямі. Стискаючи самородок у правій руці, а лівою спершись на лопату, він на ліктях вибрався з ями, Сусід, один із тих, що проганяли Маррі, побачив, як він заточується й витирає рукою піт з чола, відклав сито й підійшов до нього.