На сімнадцятому році життя Біл утік від своїх батьків-пуритан. Ще дитиною він ненавидів усякий примус, його вабила синя далечінь і вимріяні пригоди. Минуло вже чотирнадцять років, як він подався на Захід, і за цей час він не здобув нічого, крім лихої слави: його ім’я в кожного будило ляк. Він був дужий, як пантера, але сили стати господарем свого життя йому бракувало — воно завжди йшло йому криво. Глибоко в серці Біл плекав образ батьківського дому, вже збляклий і притьмарений. Коли його посідали тяжкі, болісні думки, коли душу ятрили якісь незбагненні жадання, тоді він шукав рятунку в єдиному — в горілці, але натомість у душу йому вселявся диявол. І щоразу все тонуло в якомусь непроглядному тумані. То була його лиха доля — так вважав він сам.
Біл нерішуче підвівся. Йому не хотілося йти вниз. Адже він був у небезпечному місці, і то сам-один. Та врешті віг притлумив застережливий голос, що озвався був у його серці. Треба ж попоїсти і подбати про харч на дорогу, бо в горах подорожувати тяжко. Він засвітив свічку, розібрав револьвера, почистив і змастив його, тоді спустився до шинку.
Там була вже зовсім інша картина. У Булвера, господаря заїзду, побільшало роботи. Світлиця була повна. У Новому Тендерні рідко траплялася якась розвага, і всі щовечора збиралися в шинку обмінятися скупими новинами; одні приходили, інші виходили. Булверів шинок був як довідкове бюро для тутешніх мешканців.
Біл став на порозі й роззирнувся, шукаючи вільного місця. Лиш декілька гостей скинули на нього оком. Повітря в шинку було задушливе, насичене тютюновим димом, запахом страв і пива. Біл спритно скрутив цигарку. Двері позад нього відчинилися, і з’явився один техасець. Його довгі ноги, взуті в чоботи, вже нетвердо трималися землі: він спіткнувся через поріг і, гойднувшись, повалився Білові на спину.
З несподіванки Біл поточився й випустив цигарку, але миттю обернувся і спокійно, з опущеними руками, став перед техасцем. Тієї миті Біл, здавалося, був цілком сумирний. Це була його велика перевага в таких випадках: він своїм виглядом вводив в оману супротивника. Очі в нього були примружені й тільки поблискували. Він їх широко розплющував аж тоді, як кидався на ворога.
Техасець був високий, мов смерека, на цілу голову вищий за Біла, а це щось та важило. Якусь мить вони стояли один проти одного.
Булвер, закусивши губу, скоса позирав на них з-за прилавка. Рука з пляшкою завмерла над чарками, тільки совиний його ніс нервово смикався. З свого багатого досвіду, здобутого за час шинкарювання тут, на Заході, Булвер знав, що звичайно буває з таких начебто незначних сутичок. Якби це були тутешні люди, він би втрутився й кількома словами помирив їх. Але зіткнулися чужинці, люди дикого норову.
Техасець ще хвилю погойдувався на ногах, поки знайшов рівновагу. Аж тепер він, мабуть, збагнув, що сталося. Він змахнув з лоба жовтого, як солома, чуба й підступив ще ближче до Біла. Той стояв наче вкопаний.
Булвер поволі поставив пляшку й глибоко відітхнув. По ньому видно було, що він напружено міркував, чи йому втрутитись, чи ні. Гості коло прилавка замовкли.
Нарешті техасець озвався до Біла, спроквола вимовляючи: слова:
— Перепрошую, чоловіче добрий, господар цієї кадильні продає такий трунок, що хоч від нього голова мені й не туманіє, та ноги стають як гумові. А я й без того на землі почуваюся не так певно, як у сідлі. Отже, не май гніву на мене, га?
Біл усміхнувся. Техасець йому сподобався. Той ухопив Біла під руку й потяг до прилавка. Булверові полегшало. Він довгими руками розсунув людей перед прилавком, щоб звільнити місце. Гачкуватий ніс його вже не смикався. Шинкар хутенько налив новим приятелям горілки.
Однак техасець не заспокоївся і потяг Біла до свого столу. Біл залюбки пішов з ним, бо відчув, що ці техасці чимось йому близькі.
Булвер дивився, як вони йшли межи ослонами до столу під вікном. Він налив собі півчарки горілки й випив одним духом, щоб пригасити неприємну млість, що піднялася була під грудьми. Ті гості біля столу — добрі розбишаки, але при біді з ними якось можна впоратися; зрештою, меблі в шинку дебелі, а лампи горять високо. Це той народ, що розраховується другого дня, як протверезиться. А от новий гість йому зовсім не сподобався — звинний, мов кіт, а як зиркне, то мов наскрізь тебе очима пронизує. Господар знав: такі з усякої нагоди хапаються за пістолет, а тоді маєш клопоту по самі вуха.
Булвер пережив тисяча вісімсот шістдесят дев’ятого року велику золоту лихоманку в пониззі Біггорн-Рівер і знав своїх людей. їх тоді налізло туди, мов сарани, наче всі зійшлись на побачення. Господи боже! Два роки тривало таке. Але ті часи давно минулися, таких знахідок, як на Біггорн-Рівер, напевне вдруге не трапиться, а по людях, що здобули собі в ті роки криваву славу, й слід давно запався. Коли ці двоє стояли один проти одного, Булвер немов побачив тодішніх своїх знайомих. Тієї хвилини Булвер ладен був усім гостям поставити по кухлю пива, аби тільки взнати ім’я чужинця. Хто б це міг бути? Він налив собі ще одну чарку, бо перша не помогла. Обслуговуючи далі своїх гостей, він не спускав з ока тих, що сиділи біля вікна. Добре, що хоч помічник шерифа був у шинку. Булвер непогано з ним ладнав.
Підійшовши до столу, Біл коротко привітався. Техасцеві товариші позирнули на нього каламутними очима й урвали розмову. Біл на мить пожалкував, що прийшов сюди: вони вже були такі п’яні, що тверезий серед них почувався кепсько. Та було пізно.
— Це наш новий приятель Біл, — відрекомендував його техасець і легенько штовхнув під ребра. Тоді притяг стільця і ткнув йому під коліна. Цим, на його думку, він зробив усе, що належало.
— Наш? — муркнув другий техасець. — Кого ти приволік до нашого столу, Гаю?
Біл приглянувся до нього і вмент здогадався, з ким має справу. Напевне, Берт. Відповідь Гая підтвердила його здогад.
— Будь джентльменом, Берте, коли я приводжу гостя до столу, — напучував Гай свого брата. — Чи ти хочеш мене образити?
Брат гикнув і примирливо махнув рукою. Булвер приніс чарку, і Берт власноручно налив новому гостеві горілки. Тим самим інцидент був вичерпаний.
Біл, що вже встиг випити з Гаєм по чарці коло прилавка, замовив у Булвера ще пляшку — хотів, щоб нові знайомі якнайшвидше прийняли його в своє коло.
Він багато чув за братів Берта і Гая Джілбертів, хоч ніколи не бачив їх. Вони були всім у тямку своїм розбишацтвом і жовтими, як солома, чупринами. Тепер Біл знав, що попав у товариство лицарів легкої поживи. Одного з компанії прозивали Кудланем; він, либонь, і не мав іншого наймення. Його чуприна була наче вирізана з ведмежого хутра.
Усім чотирьом уже язик плутався від горілки.
За добру годину Біл і собі наздогнав їх. І тоді напрочуд швидко настав кінець учті. Біл, хоч який був п’яний, а добре бачив, що Берт Джілберт тільки вдавав, ніби послухався брата. Він усе намагався зачепити Біла. Решта троє так упилися, що нічого не завважували. Зате Біл відчував, як закипає в ньому кров, і знав: ще трохи, ще якесь слово, і він посатаніє.
Довготелесий Берт саме хвалькувато розповідав якусь заплутану історійку. А оповідаючи, розгойдувався на стільці і раптом перекинувся назад на якогось гостя коло сусіднього столу. Той обурено відштовхнув його і вилаявся. Берт Джілберт, не довго думаючи, обернувся і ляснув супротивника навідліг в обличчя. Трапила коса на камінь! Супротивник зірвався на ноги і одним ударом збив розбишаку додолу. Все сталося швидко й несподівано.
Берт Джілберт хутенько підвівся і став на рівні ноги якраз перед Білом. З п’яного розуму йому все переплуталося: він побачив перед собою обличчя Біла, до якого з самого початку відчував неприязнь, і без жодного приводу, мов той бугай, кинувся на нього, нестямно вимахуючи руками на всі боки.
Біл щиро втішився. Він підскочив, спритно ухилився від удару й зацідив Бертові кулаком межи очі. Розлягся такий луск, наче хтось торохнув деревом об дерево. Біл тінню метнувся вбік і став спиною до стіни. Берт Джілберт повалився навзнак, перекинувши кілька стільців та ослонів.
