Гол Слейтер підняв руки й похитав головою.

— З мене годі, Бренкере, я більше не хочу лізти в самісінький вир.

— Ви й так уже в тому вирі, Голе. Спершу вислухайте мене до кінця. Ми не будемо розголошувати, що й до чого. Служби ви не відбуватимете, але як дійде до сутички, все виглядатиме інакше. І ваші люди не будуть уже комітетом добровільної охорони. Зірку ви носитимете в кишені.

Мур тихо свиснув. Бренкер подобався йому дедалі дужче, і над тим, що він запропонував, варто було подумати. Одначе старому не хотілося впливати на Гола Слейтера.

А той сидів і напружено міркував. Це, може, був би якийсь рятунок… Та він усе не міг зважитись.

— Я чув, — спритно змінив тему Бренкер, — що долиною вночі їздить патруль?

— Від учора, шерифе, — відповів Мур. — По дві душі, і щочотири години змінюється.

— Добре. Робитимемо так і надалі.

Вони довго сиділи й розмовляли. Десь аж опівночі Бренкер попрощався.

— То ви завтра прийдете до мене, Голе? — запитав він, подаючи Слейтерові руку.

Той хвильку помовчав, тоді відповів.

— Прийду, Бренкере.

Мур зрозумів з відповіді Гола, що вони з Бренкером дійшли якоїсь особливої угоди, і зрадів. Надто за Слейтера.

Після розмови з Бренкером він став спокійнішим за майбутнє долини. Знов їм пощастило. На це місце саме такого шерифа й треба.

Бренкер теж вертався до свого намету вдоволений. Помалу всі нитки будуть у його руках. А як Гол складе присягу, то вже не знічев’я — він робитиме все, що зможе.

Навколо було тихо. Вітер високо в горах ущух, у безмежній високості блищали зорі, місяць, якого не видно було з долини, заливав землю сріблястим сяйвом. Від кам’яного носа падала величезна тінь.

Бренкер уже засинав на матраці, коли почув цокіт копит і зразу визначив, що верхівців було двоє. Вони їхали клусом. Шериф устав, надів штани і вийшов з намету. Патрульні були вже метрів за двадцять від нього — мовчазні, закутані в чорні хустки. Бренкер знов пішов спати…

Другого дня долину оббігла інша новина, що стала куди більшою сенсацією, ніж прибуття шерифа: приїжджала Доротея.

Про шерифа вже й не згадували. Ніхто не знав, від кого пішла чутка про Доротею; але вона миттю полетіла від займанки до займанки. Спершу небагато людей знали, хто ж така Доротея, але вже саме жіноче наймення розпалювало цікавість. Шукачі юрмами збиралися навколо тих, хто міг щось розповісти про неї. А наслухавшись тих оповідей, не могли вже дочекатися Доротеї. їм аж долоні свербіли і лоскотало в горлі. Боєрів крам вони розкупили до нитки за кілька годин. Продавав Берт, Боєр тільки важив золото. Для Джонсона, що вийшов з намету пізно по сніданню, це була перша наука.

Джонсона зацікавив галасливий натовп коло Боєрового намету. Банкір мало не зомлів, побачивши, як щире золото, що його він думав виміняти на шелесткі долари й чеки, потекло Боєрові до кишені. Що цей чоловік заробляє вже на самій тільки різниці між золотом і грошима! А ціни на товари схвильовані шукачі ще й самі піднімали! За те золото, яке вони платили за пляшку поганого віскі, вдома вони купили б такого питва цілу бочку.

Збуджений, не тямлячи себе, Джонсон прибіг до Бренкера й накричав йому повні вуха.

— Хіба так можна, шерифе? Хіба таке дозволено? За два клапті полотна, на очах у всіх відірваних від мішка й подраних на онучі, люди платять більше, ніж коштує цілий костюм! Пан Боєр за свою першу підводу краму вторгував цілий маєток! Де ж таке видано?

Він схвильовано крутив у руках окуляри в крицевій оправі. Нарешті надів їх, щоб краще бачити Бренкерове обличчя.

Шериф спокійно вислухав його, чистячи револьвера. Тоді сказав:

— Ви, пане Джонсоне, мабуть, дуже добре розумієтесь на балансах і дивідендах, але тут, на золотих копальнях, ви новачок. Хіба є в нас такий закон, що забороняв би людям платити ціну, яку вони самі хочуть? Відкривайте швидше свою обмінну контору: хоч і дивно, а грошима шукачі не так розкидаються, як золотим піском. Або самі торгуйте горілкою та онучами, вам цього ніхто не може заборонити, якщо ви чесна людина.

Боєрову горілку розпродано за півгодини, але більшість шукачів вернулися з порожніми руками. Вони лютували й лаялись. І ось новина: приїжджає Доротея!

Навколо Жаби теж з’юрмилися цікаві. О, він міг про неї дещо розказати! Слухачі раз у раз захоплено вигукували, і на той галас збиралося все більше людей.

— Отепер тут настане рай! — просторікував Шаба. — Ми вже геть отупіли, бо одно працюємо та спимо. А тепер у нас буде весело. О, побачите, яка в Доротеї танцювальна зала! Тільки що сама вона вже, мабуть, посивіла…

Чоловіки слухали його, пороззявлявши роти, і тієї хвилини навіть забули про своє золото. А тоді ще завзятіше взялися до роботи, бо ж за золото в Доротеї, певне, багато чого можна буде придбати! Та чимало шукачів спокійно працювали далі — переважно ті, кому пощастило з займанкою; вони повільно, торбинка за торбинкою, назбирували коштовного золотого піску. їм нелегко було втриматися від спокуси, а тут ще й інший клопіт: де зберігати золото? Коли вже той Джонсон відкриє свою контору! Папірець з відповідною цифрою легше сховати при собі, та й грабіжники на нього не такі ласі. їм важко одержати за нього гроші, можна попастися.

Після обіду, тільки-но сонце звернуло з полудня, в долині все заворушилось. О цій порі сюди завжди прибували нові люди, бо звичайно всі ставали на ніч востаннє під лісом, щоб завидна переїхати смугу пісків. Через годину троє нетерплячих осідлали коней і подалися на розвідини. Від долини до підгір’я вже проліг майже битий шлях: сюди щодня їздили підводи з дровами. Дорогою розвідники здибали Доротеїну валку й лишилися при ній, геть забувши про свою обіцянку негайно принести звістку до табору.

Та й хто годен був устояти перед Доротеєю? Вона обняла кожного з них, навіть старого з кошлатою бородою, почастувала всіх коло своєї підводи.

— О, ви щасливі на руку! — вигукнула вона. — Я частуватиму вас до самої долини!

Доротея, хоч і дама, теж їхала на підводі, запряженій волами. Вона знала прерії змалку, ще відтоді, як її самої не видно було з трави. Казали, що батько її був якийсь англійський лорд, а мати — вбога емігрантка з італійців. Ох, чого тільки не розповідали про Доротею! Хто свого часу не побував у її танцювальній залі на каліфорнійських золотих копальнях, той дарма прожив своє життя! Чоловіки билися за неї, як олені, та вона ні до кого з них не зласкавилась. Вона жила тільки для шукачів золота. Табірне життя, його гармидер і колотнеча були її стихією, там вона розквітла, ніби чудова квітка на болоті. Красуня з жагучими очима, з високою чорною зачіскою, обвішана коштовностями, вона ніч у ніч вистоювала за своїм прилавком, оббитим дзеркалами, кружляла в танці то з одним, то з другим шукачем, поводилася як королева серед відчайдушних пияків і перед націленими в неї пістолетами. І хоч у її салоні бували грабіжники поштових карет і шулери, вбивці і фальшивомонетники, ніхто ніколи не пограбував її ані на гріш, ніхто школи не зачепив навіть волосинки в неї на голові! Коли б її хто скривдив, весь табір обернувся б на вулкан, що дихає полум’ям! Отака була Доротея.

Тепер вона постаріла, поогряднішала, коси її посивіли, а слава поблякла, проте золото і метушня круг нього ще раз привабили її до себе. Вона в’їжджала в Долину Гнівного потоку, як і личило Доротеї. Шукачі, зачаровані ореолом, що оточував цю жінку, пойняті нетерплячкою, задоволені, що зможуть нарешті розважити душу, п’яні з радощів, що мають уже в руках ключ до багатства — повні золота гаманці, кинулись їй назустріч. Сотні людей обступили віз, на якому сиділа Доротея з трьома своїми танцюристками. Шукачі горлали, сміялися, вимахували руками, співали й притупували в лад мелодії.

Доротея, вбрана в мусянжового кольору сукню, в парчевій хустці, накинутій на плечі, з оздобленим блискучими камінцями черепаховим гребінцем у косах, сиділа, мов на троні, у жовтому, підфарбованому під слонову кістку кріслі, що стояло на широкій скрині. їй видно було всіх, і всім видно було її. Безресорний віз підстрибував на кам’янистій дорозі, і Доротеїні прив’ялі, нарум’янені щоки безперестанку двигтіли. Вова була зворушена зустріччю, в її чорних, як ніч, і досі блискучих очах виступили сльози. Обличчя її пломеніло радістю, сама вона була немов п’яна.