Останні слова Освальдо підкреслив виразним жестом і, перетнувши вулицю, попрямував до припаркованого неподалік «кадилака».

Якийсь час Данієль не зводив з нього очей. Потім роззирнувся довкола і, прибравши незалежного вигляду, пішов до друкарні.

Через кілька хвилин «кадилак» зупинився біля телефонної будки. Освальдо зайшов усередину, набрав номер. Після третього гудка почувся глухий пропитий голос:

— Хімчистка.

Освальдо змінив голос.

— Це гієна.

Пропитий голос прохрипів:

— Яка тут у біса гієна!

І трубку повісили.

Лице Освальдо спалахнуло. Глянув навколо, наче боявся, що хтось почув, тоді знову набрав номер.

— Хімчистка…

— Слухай, старий, це я, Освальдо.

— Ага, це ти. Що скоїлося?

— Хіба я не казав тобі, чоловіче, про пароль?

— Ні, ні, ні… Кинь молоти язиком. Яка в дідька гієна. Чого хочеш?

Освальдо клацнув язиком, злісно відповів:

— Замовлення… Ти знаєш що. Треба два. Один такий, як на мене, другий твого розміру, тільки ширший.

— Коли?

— На сьогодні, на вечір.

— Гаразд. Приїзди до мене додому після шостої і забереш. Ціна така сама, як і минулого разу. Чуєш?

— Що за розмова, — згодився Освальдо. Ви ж знаєте, за мною не буде.

— Добре, умовилися.

— До побачення.

Прохолодний вітерець гуляв по місту, нагадуючи, що зима ще не скінчилася. Бруківка на вузьких вулицях старої Гавани, мури, стіни старих будівель, чорні від часу, — живий спомин не дуже далеких колоніальних часів, — здавалося, стомилися від потоку людей. У повітрі висів монотонний гул автобусів, автомобілів, вантажних машин.

Освальдо насилу протиснувся серед машин на стоянку проти маленької механічної майстерні Управління борошномельної промисловості. Механік, худий чоловічок, який мив деталі у мисці з бензином, побачив «кадилак» і впізнав водія. Він витяг шматину із задньої кишені комбінезона і, йдучи назустріч «кадилаку», став витирати руки. Освальдо чекав на нього, обіпершись об передок, поставивши ногу на колесо машини.

— Як справи? — запитав механік, наблизившись.

— Нічого, друже. А ти як ся маєш?

Чоловік здвигнув плечима:

— Добре. Чого сюди завітав?

Освальдо нахилив голову і сказав:

— Приніс тобі добру новину.

Обличчя механіка засяяло.

— Якийсь бізнес?

— Ні, приятелю! Те, про що я тобі казав уже кілька разів.

Механік огледівся:

— Тесе! Тут стукачі, вуха, як локатори. — І додав, усміхаючись: — Я знав, що ви мені друг, не забудете мене. Так яка у вас справа?

— Поки що нам треба, щоб ти зробив одну штуку.

— Що саме?

— Поглянь.

Освальдо відчинив дверцята, взяв із сидіння жовтий конверт і витяг з нього папір.

— Подивись і скажи, що ти про це думаєш.

Механік пильно розглянув креслення: на ньому було зображено циліндричний бачок.

— Кришка обтягнута гумовою стрічкою, щоб закривалася герметичне, чи не так?

— Так. Це основне.

— І коли мусить бути готове?

— На сьогоднішній вечір.

— Ти з глузду з'їхав!

— Чому?

— Бо таке не змайструєш в одну мить, та й робити його тут я не можу. Тільки вдома, а кінчаю роботу я дуже пізно. Та й деякі матеріали треба ще поцупити, вдати, що їду на місце якоїсь аварії, накидати до ремонтної машини всього необхідного і завезти додому.

— І багато тобі треба? Хіба не можна відвезти на твоїй машині?

— Де там! В мене кінчився ацетилен, а де його дістанеш? Єдиний вихід — замінити мій балон на той, що в ремонтній машині.

— Гаразд, — згодився Освальдо і додав: — З чого ти робитимеш бачок?

— З нікелевої сталі, це найкраще з усього, що тут є.

— І коли закінчиш?

— Десь о десятій, може — об одинадцятій годині.

— Біля одинадцятої я буду.

Освальдо сів у «кадилак» і рушив вулицею О'Рейлі до Монсеррате. Там він звернув праворуч і, проїжджаючи повз Управління пожежної охорони, посміхнувся. «Знали б вони, що їх чекає», — подумав він і натиснув на газ, щоб швидше потрапити до тунелю, який вів до Бока Сієга. Стрілки годинника показували дев'яту годину двадцять хвилин ранку.

Як і на світанку, небо було сіре.

Хоч було вже нерано, вулиці цього маленького пляжного куточка були безлюдні. Бляклий зелений колір, глухо зачинені вікна і двері надавали будинку № 15 вигляду врочистого, тихого. Лише квіти в палісадничку якось оживляли цю картину.

Освальдо зупинив машину якраз навпроти будинку. Вийшов, не заглушивши мотора, відчинив гараж, тоді сів за кермо і заїхав усередину. Коли виходив, увагу його привернув слід покришки на залитій мастилом підлозі. Нахилився, пильно обстежив гуму коліс. Так, на задньому лівому колесі, певно, якийсь камінчик вибив на протекторі щербинку. Освальдо насторожився. «Краще промовчати, адже слід видно лише на маслянистій долівці. Проте на всяк випадок треба замінити покришку».

Він уже збирався діставати покришку з багажника, коли з дверей, що вели до будинку, висунувся Кіт.

— Освальдо! Я ж казав тобі, щоб ти не користувався «кадилаком» при виконанні завдання! Ідіотство користуватись машиною, яка «так різко виділяється серед інших.

— Шефе, я обіцяю…

— Нема чого обіцяти! Далі користуватимешся «понтіаком». Хай ця машина стоїть у гаражі. Зрозуміло?

Освальдо ствердно кивнув головою. Кіт пильно глянув йому у вічі — м'язи лиця напружені від злості.

— Старайся більше не робити помилок, — промовив хрипко. І зачинив двері.

«Якби я сказав йому про слід протектора, він убив би мене», — подумав Освальдо. І прудко заходився міняти покришку,

Було вже поночі, коли Освальдо, зупинивши «понтіак» біля тротуару, підійшов до дверей обшарпаного дерев'яного будиночка в Реглі, передмісті Гавани. Озирнувся навколо, постукав. Два різких удари. Пауза. Знову два різких удари.

— Хто там? — почувся з-за дверей хрипкий голос.

Освальдо— стукнув знову. Два різких удари. Пауза. Знову два різких.

— Я ж питаю, хто там! — криком зайшовся хрипкий голос.

— Я.

— Хто «я»?

— Освальдо, старий. Хто ж іще?

— Ага, хвилинку. Зараз вийду.

Освальдо глянув на годинника. Він і так затримався з виїздом, а тепер ще цей марудиться там. Він уже хотів постукати знову, коли відсунувся засув, двері відчинилися — рівно настільки, аби тільки можна було протиснутись.

— Проходь.

Освальдо зайшов до кімнати. Високий худий чолов'яга з довгими бачками зачинив двері. Це був чистильник з хімчистки. Він зразу ж попрямував до брудного обламаного ліжка, порився за ним і витяг набиту чимось паперову торбу.

— Давай швидше. Комітет захисту революції насторожі, і я зовсім не хочу, щоб бачили, як хтось виходить від мене з торбою.

— Не хвилюйся, мені це теж ні до чого.

— Візьми, — чолов'яга простягнув йому торбу, — і пам'ятай, що повернути мені маєш у понеділок. Згода?

Освальдо витяг кілька банкнот з кишені, помахав ними перед носом чистильника, відповів:

— Гей, куме, не турбуйся. Ось твої грошики.

Чистильник швидко перерахував гроші і сховав до кишені.

— Порядок.

— Ну, я зникаю.

Через кілька хвилин він уже натискав кнопку дзвінка в одному з будинків району Де Бече, в Гуанабакоа.

Двері відчинила гарна жінка непевного віку. Глянула спокійно:

— Кого вам?

(«А Данієль каже — стара. Ну й тип!»)

— Данієль вдома? — запитав якомога привітніше.

— Так, заходьте, сідайте. Він у своїй кімнаті, я покличу його.

Освальдо пройшов до вітальні, сів на диван. Кімната була приємна, чисто прибрана. Праворуч на піаніно стояла фотографія дівчинки з блакитними очима. Вона ніби всміхалася йому.

Двері відчинилися, зайшов Данієль.

— Проходь.

Вони пройшли їдальню і кухню, вийшли до дворика. Данієль дістав ключі, відімкнув маленький сарайчик у глибині дворика.

— Це твоя схованка? — зіронізував Освальдо.

Данієль коротко усміхнувся.

— Ні, це комора для усякого непотребу. Ну і також тримаю тут дещо з того, що приношу і не хочу, щоб вдома бачили.