Остаточно повернувся на Кубу в квітні 1959 року. Працював помічником інженера в секції «С» нафтоперегінного заводу «Стандард ойл» у Гавані (Белот).
Кажуть, що Альберто Альварес у цей час належав до однієї з революційних організацій, але чутки ці не підтверджені, можливо, вони виникли в зв'язку з тим, що в минулому він брав участь у студентських заворушеннях і дружив зі студентськими лідерами.
Після націоналізації в квітні 1960 року американських нафтоперегінних заводів урядом Кастро Альберто Альварес залишився працювати в Кубинському інституті нафти. Містер Девід Гамільтон, його безпосередній начальник, признався нам при зустрічі, що рішення Альвареса було для нього несподіванкою, бо він вважав Альберто одним із найдовіреніших співробітників.
Від Гамільтона дізналися ми також, що через два місяці по тому Альберто відхилив пропозицію «Стандард ойл» обійняти високу посаду в філіалі компанії у Венесуелі з зарплатою, яка багато перевищувала ту, що він отримував на Кубі.
В кінці 1960 року батьки Альберто покинули Кубу в зв'язку з скороченням торгівлі з США, що значно погіршило справи батька. Через рік батько помер. Мати так і не зрозуміла, як казала вона друзям Альвареса в еміграції, чому син залишився на Кубі, вона все приписувала його дивному характеру, бо син ніколи не говорив з нею про свої політичні переконання.
Після розриву Сполученими Штатами відносин з Кубою Альберто перестав писати своїй матері.
В 1965 році Альберто перейшов на роботу в Міністерство зовнішньої торгівлі. В січні наступного року його посилають торговим представником Куби в Терпсікоре. З цього часу ми пробували завербувати його, але марно, можливо, саме через його дивний характер.
В березні 1966 року після провалу нашої операції «Блакитна черепаха», на Кубі відбувся суд над колишнім майором Орландо Медіною. Альберто Альварес був тоді щиро засмучений, бо з агентом Медіною його зв'язувала близька дружба. Використовуючи цю обставину, ми знову спробували завербувати Альвареса, проте скоро його перевели до Тауро — це країна східного блоку, здійснити вербування нам не вдалося.
Нам стало відомо, що Альварес уклав важливі угоди на поставку нового нафтового обладнання комуністичного виробництва для заміни одного з блоків добре відомого Альваресу сектора «С» на нафтоперегінному заводі Белот. Блок вийшов з ладу, а відремонтувати його неможливо через нестачу запчастин, які не можна придбати в США в умовах економічної блокади.
З 1967 року до травня 1970-го Альварес керував монтажем нового обладнання на Кубі, а після завершення роботи був знову посланий за кордон, на цей раз в Амебу-5, де пробув до липня 1971 року, звідки був посланий в Капрікорніо, де він і зараз.
Центральний архів оперативного бюро».
Витрішкуваті очі під чорними окулярами востаннє пробігли папір; нарешті товстун відклав його вбік.
— Добре, — сказав. — Підходить, саме те, що нам треба. Є ще щось?
— Так, — відповів Джеймс і додав: — Я знав, що ви не схибите у виборі, і підготував дані для обробки цього кандидата.
Він порився в портфелі, добув широкий запечатаний жовтий конверт з написом вгорі «З Капрікорніо для О.Б.», розпечатав його і витяг кілька паперів.
— Це повідомлення нашого центру.
— Тільки коротко, — буркнув шеф.
Джеймс прочитав:
…«Відповідно до ваших інструкцій три місяці тому ми розпочали роботу з Альберто Альваресом. Поки що не вдалося встановити нічого нового, він обережний. Проте поводиться Альварес інакше, ніж інші кубинські службовці, які твердолобо захищають уряд Кастро. Це дозволяє нам сподіватися на успіх вербування або, в крайнім разі, на отримання від нього потрібної інформації».
Джеймс, не зводячи голови, повів очима на шефа і посміхнувся. Відразу витяг інший папір.
— Помічено, — Джеймс набрав у груди повітря і швидко задріботів: — вівторками й четвергами відвідує посольство…
— Годі! — перебив його шеф, тяжко опустивши руки на стіл. — Я вже це знаю, — вказав недбало на папери. — Давайте основне.
— Т-так, — став заїкатися Джеймс, риючись у паперах. Нарешті добув якийсь, кахикнув несміливо і зачитав:
— «Ми повністю тримаємо під контролем лікарню, де госпіталізований його син. Там кілька наших агентів. Від часу, як захворів хлопчик, дружина Альберто покидає дім лише для того, щоб відвідати його. Дозволяється щоденне одногодинне відвідування. Спостереження за колом його друзів та за його переміщеннями ведеться постійно».
Товстун відкинувся на спинку крісла, заплющив очі, схрестив руки на череві, в задумі став крутити пальцями.
— Думка психологів?
— Ось інформація, — витяг папір Джеймс. Але оскільки шеф і не ворухнувся, став читати сам:
— «Придатний для методу «В».
— О'кей, — сказав товстун і недбало махнув рукою на стіл свого помічника.
— Записуйте: «Оперативне бюро в Капрікорніо. Завтра, 20 березня, вступити в контакт з Альберто Альваресом Мартінесом. Вжити метод «В». Постійно інформувати про хід операції по каналах спецзв'язку. Слід прискорити отримання позитивних результатів». Підпис: «Начальник О.Б.».
— Все? — насмілився запитати Джеймс.
Товстун скинув окуляри, звів густі брови і вп'явся сірими холодними очима в помічника.
— Хіба не досить?
— Т-так, — проковтнув той слину. Всміхнувся: — Певна річ.
Середа, 20 березня.
12-та година 30 хвилин.
Раптова злива змила перехожих. Одні сховалися під дашком кінотеатру «Кабаре Лізи Мінеллі». Жінка з дітьми і ще чоловік із п'ятнадцять-двадцять забігли до універмагу «Амерікен супермаркет», дехто сховався від дощу в китайському ресторані «Ліфун Шоп Суей», інші — в агентстві по продажу автомобілів «Мерседес Бенц. Фольксваген» і в численних крамничках обабіч широкого проспекту. На місто впав присмерк, замерехтіли зеленуватими променями ліхтарі, спалахнули розмаїттям барв сотні реклам, відбилися, переплетені, наче райдужні гілки гігантських дерев, на мокрому асфальті. Автомобілі помітно скинули швидкість — вогні світлофорів губилися в морі вогнів. Там, де кілька хвилин тому кишів людський мурашник, пролягла асфальтована пустеля-Лише троє не зважали на зливу: два патлаті парубки в обшарпаних строкатих пуловерах, обвішані намистом роблено-байдуже чалапали босі по калюжах, та віддалік чоловік років сорока в плащі йшов, як мана, з відстороненим виглядом…
Дійшовши до спустілої автобусної зупинки, став. Синій «форд», що їхав помалу позаду, різко загальмував. Розчахнулися задні дверцята, з передніх вистромилося порізане зморшками обличчя.
— Сідай, — наказав зморшкуватий.
Чоловік у плащі вражено сіпнувся назад, бо тут не почуєш Іспанського слова, та наткнувся на здорованя з розплющеним носом боксера і розсіченою бровою. Той тримав руку в кишені. З дверцят прямо в лице дивилося дуло пістолета з глушником.
— Сідай, — повів рукою з затиснутою в кишені зброєю боксер. Не встиг Альберто (а це був він) і оком моргнути, як його штовхнули на заднє сидіння. Він ткнувся лицем у чиєсь стегно, в чоло вперлося дуло ще одного пістолета. Грюкнули дверцята, машина рвонулася з місця.
— В чому річ? — запитав Альберто, хоч добре тямив, у чому річ.
Йому ніхто не відповів. Боксер витяг сигару, запалив.
— Я кубинський громадянин! — запротестував Альберто. — Я співробітник посольства Куби, ви будете відповідати. Запевняю, це вам так не минеться.
Боксер пирснув неждано тоненько, прикрившись рукою, сигара одклеїлася від губ.
Другий чоловік, що сидів поруч з Альберто, простягнув йому чорну хустку і показав на очі.
Дощ уперто періщив по вітровому склу.
За спиною Альберто грюкнули дверцята ліфта. Він опинився в гарно мебльованій кімнаті.
— Проходьте, — промовив зморшкуватий і вказав на зручну софу. Потім підійшов до стіни, натис кнопку. Боксер тим часом плюхнув у велике крісло біля дверей, витяг з пальта бульварний журнальчик, став перегортати.
Штори на вікнах були щільно запнуті. Альберто уявлення не мав, де він. Вони кружляли по місту, і з зав'язаними очима важко було зорієнтуватися. Це дратувало, бо Альберто добре знав, у чиїх він руках.
