— Мені погано видно, капітане, їх весь час затуляють… Хвилиночку! Так-так, це ППО, капітане.

— Я так і думав! — сказав Велосо, звертаючись до Бланко, що стояв поруч. — Саме для цього й потрібні були їм посвідчення. Ці люди прийдуть сюди.

— А якщо вони намагатимуться відразу пройти в який-небудь цех? — запитав Бланко.

— Навряд, їм відомо напевне, що будь-яку делегацію чи інспекцію завжди хто-небудь супроводить. Інакше заборонено. Безперечно, вони прийдуть сюди і навіть попросять, щоб їх хто-небудь супроводжував.

— Хто ж піде з ними? — спитав Бланко.

— Ти, — вирішив Велосо. — Ти ж у формі. Коли спитають начальника пожежної охорони, ти відрекомендуєшся і підеш з ними. Іди швидше до кабінету Родольфо. З цієї миті ти — лейтенант Родольфо дель Корраль. Селектор лиши увімкненим, щоб ми могли чути вашу розмову. О'кей?

У відділі «F» двоє співробітників Департаменту державної безпеки витягли з вогнегасника бомби з пластику, встановлені Вільямом Лейвою, коли той разом з Аренсібією під виглядом інспектора протипожежної охорони йшов заводським цехом. Усі бомби за яких три хвилини після їх установки знешкоджувалися.

На командному пункті капітан Велосо отримав донесення, що диверсанти прямують до виходу з території заводу.

— Розпочинається другий етап операції, — промовив Велосо. — Його слід провести також без помилок. Зв'яжіть мене з постами охорони, вони не повинні пропустити цих типів.

Доки охоронники другого поста розмовляли з Аренсібією і Лейвою про гадані військові навчання, вдалині з'явився локомотив.

Поїзд загальмував, і двоє диверсантів скочили на підніжку.

— Потрібно негайно повідомити капітана, що вони сіли на поїзд, — сказав Евхеніо.

— Тепер я розумію, чому шофер молоковоза кілька разів згадував про навчання, які вони нібито бачили, — здогадався його товариш. — Це для того, щоб виправдати появу тут двох агентів. Якби вони тільки знали, що кожного разу, коли проводяться навчання, заздалегідь повідомляють пости!

Капітан роздивлявся план міста, коли задзвонив телефон. Лейтенант Бланко зняв трубку.

— Слухаю вас, — сказав він. — Так, так, він тут, — і передав трубку капітанові Велосо.

— Слухаю, Фундоро. Так. Що? Повтори повільніше, я хочу записати. Так. Ми будемо… двадцять П-25. Так. А як ти гадаєш? Це дуже цікаво. Гаразд. Бланко, — повернувся Велосо до свого товариша, — зв'яжи мене якомога швидше з відділенням в Пінар дель Ріо.

Після розмови з Пінар дель Ріо капітан і лейтенант Бланко покинули нафтоперегінний завод.

— …міст у Бакунаягуа… — передали по рації на пост № 2, розташований у критій вантажній машині.

Капітан Велосо підтримував прямий зв'язок з машиною «Сокола».

— Ти чув? — спитав він Бланко, який сидів поруч. І наказав радіооператору Гомесу: — Повідом усіх, що місце збору контрреволюціонерів вже відоме. Рушаємо в Бакунаягуа.

Всі машини Департаменту державної безпеки, які брали участь в операції, за наказом капітана Велосо помчали в Бакунаягуа. Чотири патрульних автомобілі і дві вантажні машини з співробітниками держбезпеки також отримали наказ прямувати до вказаного місця. Ними командував капітан Хосе Кармона із Гаванського провінційного правління.

Тим часом працівники державної безпеки знайшли в архівах справу Пабло Аренсібії, колишнього мафіозо, якого розшукувало революційне правосуддя за кількома звинуваченнями.

Капітан Велосо виліз з машини. На узбіччі автостради Віа Бланка зупинилися ще чотири машини — три «пантери» і міжміський автобус з табличкою «Ольгін».

Капітан відібрав дев'ятьох солдатів і наказав їм пересісти до автобуса.

— Ти залишишся на командному пункті, — звернувся Велосо до лейтенанта, — і зв'яжешся з Фуллєдою. Передай йому — за 5 хвилин можна пускати дим. А ось і люди Кармони…

Із першої патрульної машини вийшов капітан Кармона.

— Ви залишитеся тут, — сказав йому Велосо, — а ми поїдемо далі. Через десять хвилин після появи диму починайте діяти.

Людей слід розставити підковою, кінці якої впиралися б у пляж, а в центрі мусять бути і міст, і оглядовий майданчик біля кафетерію. Зрозуміло?

— Так. Коли починати стискувати коло?

— Одразу, як тільки розмістиш людей підковою. Коли твої люди підійдуть до моїх, забери половину і рухайся далі, доки не дійдеш до мене. Ясно?

— Ясно.

— «Сокіл» сповістив, що контрреволюціонери ховаються в печері, вони озброєні, — вів далі Велосо. — Хочу тебе попередити — це небезпечні злочинці. Нам дещо відомо про них. Серед контрреволюціонерів е Пабло Аренсібія, він убив одного нашого бійця, коли викрадав катер, щоб утекти з Куби в 1960 році. Другий — Ромуальдо Мартінес Крус, на прізвисько Кіт. Втік із в'язниці. Крім того, наші люди інформували мене, що в будинку в Бока Сієга знайшли важкопораненого водія молоковоза. Уявляєш, що це за люди? Вони, безсумнівно, чинитимуть опір. Я їду міжміським.

Бланко сів у вантажну машину. Автобус із командою Велосо м'яко рушив з місця. На відстані ста метрів за ним ішли «пантери». Кармона зі своїми людьми залишився. Вони чекали. Десь за чотири кілометри звідси — Бакунаягуа.

Міжміський автобус з табличкою «Ольгін» зупинився біля майданчика перед кафетерієм. Велосо з дев'ятьма співробітниками державної безпеки піднялися крутими кам'яними сходами до кафетерію. Велосо став біля дверей, інші розсіялися по майданчику.

«Хто з цих людей Аренсібія? — подумав Велосо. — Я бачив фотографію лише Ромуальдо Мартінеса. Треба знайти його. Капітан окинув поглядом присутніх.

Впізнати Ромуальдо було неважко. Він стояв неподалік і показував щось вдалечині чотирьом невідомим чоловікам.

Велосо глянув, куди показував Ромуальдо. Над Гаваною здійнявся вгору широкий стовп чорного диму. Велосо підійшов до гурту, де стояв Ромуальдо, витяг пачку цигарок і ніби ненароком впустив одну на землю. Нахилився підняти її, а потім відійшов до оглядової тераси. Він був певен, що співробітники помітили його знак і взяли під нагляд чужинців.

Люди жваво обговорювали побачене. Деякі навіть вийшли з кафетерію.

«Пильність і ще раз пильність, — промайнула думка у капітана. — Ось-ось вони кинуться до печери. Тоді й нам слід розпочати останній етап операції».

Печера, схована від стороннього ока кущами і невеличкими деревцями, виходила до моря. До води лишалося метрів двісті кам'янистого берега.

У цю печеру Ромуальдо привів своїх людей. Печера була досить зручна — широка, метрів сім углиб, а висока стеля дозволяла стати на повний зріст. Вона вже не вперше правила за сховище.

Кіт з Ромуальдо при світлі ліхтаря відшукали в глибині печери купу каміння і почали розгрібати її.

— Хрипуне, Порруа, Аренсібія! Ідіть-но сюди. Ось вам «цяцьки», — сказав Кіт, вказуючи на маленький арсенал, що був схований під камінням.

— Нехай-но побачать мене «джонні» з цією «залізякою», — сказав Освальдо, беручи пістолет 45-го калібру.

Усі кинулися розбирати зброю. Аренсібія з-поза плечей інших вихопив автомат, відійшов убік і почав переодягатися в цивільний одяг, принесений з машини.

Вільям Лейва, вже переодягнений, сидів при вході до печери і розглядав свій браунінг.

Кіт, як і Хрипун, вибрав собі автомат. Тіто Гаванець тримав великокаліберний пістолет. У механіка теж був пістолет. Більш «тяжка» зброя дісталася начальству. Даніель тримав пістолет середнього калібру.

Брати Порруа, звиклі до зброї ще з часів Ескамбрає, озброїлися кольтами і кількома осколковими американськими гранатами. Крім того, Хуліо взяв гвинтівку «гранд», а Маріо — браунінг.

В печері панувало пожвавлення, розмовляли голосно, збуджено в передчутті бою.

— Вам також сподобався «гранатомет», друзяко? — запитав Освальдо механіка, побачивши в його руках пістолет.

— Непогана «цяцька». Добре потанцює той, хто стане мені на перешкоді!