— А звідки ви знаєте, що то авто саме лікаря? — запитав лейтенант Бланко.

— Що ж тут знати? Я бачив власними очима крізь шпарку.

Сторож вказав на вертикальний отвір у нещільно прикритому вікні.

Капітан Велосо, лейтенант Бланко і офіцер-прикордонник стояли в маленькій будці сторожа, котрий охороняв обладнання нафтодобувної станції в Морських Бризах.

— І звідси ви змогли впізнати лікаря? — запитав капітан.

— Ой, товариші, я не знаю, ким треба бути, щоб побачити звідси обличчя лікаря. Але можете самі переконатися, — він вказав на вікно, — там, де проїздять машини, стоїть стовп з ліхтарем, і машину було добре видно, коли вона проходила.

— Чому ви переконані, що то було саме авто лікаря? — наполягав Велосо.

— Уявіть собі, товаришу: якщо я бачу велику чорну машину, то хіба то не автомобіль лікаря? — стенув плечима сторож. — Тут ні в кого більше такого нема.

— Чудово, — сказав Велосо. — І ніякої іншої машини ви не бачили?

— Бачити не бачив. А чув мотор машини лікаря.

Велосо глянув на лейтенанта Бланко, тоді знову обернувся до старого, пригладив волосся, глибоко зітхнув і запитав:

— І все-таки, як ви впізнали, що то саме авто лікаря?

— Ой, дуже просто, товаришу. Бо коли воно рушало, то рикало отак — у-у-у-гр-р-р… Точнісінько, як машина лікаря, — пояснив старий і розвів руками. — Тут не може бути помилки.

Велосо знову глянув на Бланко, і той запитав:

— Ви знаєте, де мешкає лікар?

Лейтенант Веласкес втрутився в розмову:

— Я знаю, це лікар Мартінес, він живе недалеко.

— Добре, — сказав капітан. — Щиро вдячний вам, товаришу, — звернувся до сторожа.

— Нема за що. Це мій обов'язок.

Офіцери розпрощалися зі сторожем, сіли в машину і, дотримуючись указівок Веласкеса, рушили до будинку лікаря. За хвилину вже були там.

— Ходім, — наказав Велосо, і вони втрьох пішли по росяній траві до дверей.

Капітан Велосо постукав.

Ні звука. Тільки цвірчання коників та цикад порушувало нічну тишу.

— Наче нікого нема, — зауважив лейтенант Бланко.

— Спробуємо ще раз, — Велосо знову постукав у двері.

— Нема тут нікого, і це мені не подобається, — сказав Веласкес.

Усі перезирнулися.

— Зараз! — почувся нараз сонний голос з хати. — Хвилиночку.

Бланко відчинив двері кабінету і побачив Велосо з чашкою кави в руках біля вікна. Капітан обернувся, вказав Бланко на другу чашку, що стояла на таці на столі.

— Прошу, — сказав. — Що кажуть трасологи?

Бланко сьорбнув каву:

— Як тільки отримають дані експертизи, негайно сповістять нас.

Велосо поставив чашку на тацю, поплескав лейтенанта по плечу.

— Що ж, сідаймо, — запросив. Проаналізуємо ситуацію, порівняємо наші висновки. З повідомлення Густаво ми знаємо, що готується диверсія на нафтоперегінному заводі імені Ньїко Лопеса, але коли? Агент ЦРУ сказав Альберто Альваресу, що після вівторка той може повернутися до звичного способу життя, займатися сином.

— Це означає, що коли сьогодні, в п'ятницю, вони закинули диверсантів, операцію можуть провести в суботу, неділю чи понеділок, — міркував лейтенант.

— Саме так, але як ти гадаєш, у якому місці вони спробують проникнути на завод?

— З боку міста — нелогічно, там сильна охорона. З моря вже пробували — піймали облизня, так що навряд чи поткнуться ще раз. Про всяк випадок ми подвоїли охорону на заводі.

— Правда твоя, — згодився Велосо. — Але ж подумай, як небезпечно, що ми не знаємо, як вони збираються проникнути на завод.

— Авжеж, — сказав лейтенант. — Треба їх виявити ще до того, як будуть готові здійснити диверсію.

В двері легко постукали. Обидва обернулися.

— Зайдіть, — сказав Велосо.

Лейтенант Аріоса з відділу трасології переступив поріг кабінету.

Він виклав на стіл картонну коробку, папери і кілька фотографій.

Бланко і Велосо уважно розглядали фотографії. На одній можна було помітити слід від покришки з щербинкою.

— Можливо, є багато машин з такою щербинкою на покришці, — зауважив Аріоса. — Але кілька «кадилаків» з такою щербинкою на покришці лівого заднього колеса.

— Отже, «кадилак», — одгукнувся Бланко.

— Так, — підтвердив Аріоса. — Про це свідчить ширина сліду.

— Чудово! — вигукнув Бланко.

— Чорний «кадилак», — уточнив Велосо, щось нотуючи.

Очі лейтенанта звузилися:

— Чому чорний?

— Не переживай, ми не кращі за тебе слідці, — пожартував Бланко і пояснив, скинувши окуляри: — Просто сторож, який вартував цієї ночі, бачив чорний автомобіль і подумав, що то машина містечкового лікаря. А ми побували у нього — це доктор Мартінес, відомий хірург з військового госпіталю. Ми бачили в гаражі його машину — чорний «крайслер-імперіаль». Автомобіль стояв на козлах, а поруч на долівці — повністю розібраний для ремонту мотор.

— Якщо вірити сторожу, жодна машина, крім автомобіля доктора, не проїжджала там цієї ночі, — втрутився капітан Велосо. — Тобто він бачив не що інше, як чорний «кадилак». Тому, Аріосо, замов у лабораторії кілька копій цієї фотографії. І не відлучайся, може, будеш потрібний.

— Ясно, капітане, — сказав Аріоса і вийшов.

Капітан глянув на годинник:

— Вісім п'ятнадцять. Час наглить, Бланко. Слухай уважно. Підеш у відділ радіоперехоплення і скажеш Фундорі, щоб про кожну перехоплену шифровку доповідав негайно. Далі зайди до фотолабораторії, забери фотографії і віднеси їх Альфонсо. Ясно?

— Ясно, капітане.

— Я піду до начальства. Зустрінемося через годину біля машини.

Велосо підійшов до телефону, набрав номер.

— Альфонсо? Говорить Велосо. Зараз до тебе прийде Бланко з фотографіями слідів заднього лівого колеса чорного «кадилака». Розішли їх і доповіси про наслідки пошуку.

«Опель» зупинився біля світлофора на перехресті Віа Бланка і бульвару Ротаріа в Гуанабакоа. Капітан Велосо і лейтенант Бланко розмовляли, сидячи в машині, про нараду, яка мала відбутися на заводі.

— …якщо дізнаються робітники, можуть стривожитися. Крім того, — вів далі Велосо, — треба посилити пости, не зволікаючи.

Бланко, який сидів за кермом, кивнув головою і повернувся до капітана:

— А де ми розмістимо командний пункт на заводі?

— А ти як гадаєш?

Бланко натиснув на акселератор — дали зелене світло.

— Думаю, найліпше — в будинку протипожежної охорони, вона має зв'язок з усіма цехами.

— Згоден, — сказав Велосо і попередив: — Нам треба вдягти форму пожежників.

Офіцери розвідки вийшли з заводу, сіли в машину.

— Куди їдемо, капітане? — запитав Бланко.

— У відділ патрулювання, — відповів Велосо.

Через хвилину нафтоперегінний завод залишився позаду.

— Основне, здається, зроблено, — сказав лейтенант.

— Так, — відказав Велосо. — Я казав тобі про прикордонників?

— Ні, — відповів Бланко.

— Подзвони Веласкесу, хай посилить охорону всього узбережжя провінції. Очевидно, він і сам це вже зробив, але ми повинні бути певні. Не виключено, що після здійснення диверсії контрреволюціонери планують втечу, в такому разі треба перекрити їм шлях. Візьмеш це на себе.

— «Хота-1», «Хота-1», — металевим голосом озвався радіотелефон. — Говорить відділ патрулювання. Прийом.

Велосо взяв трубку.

— Відділ патрулювання. Говорить «Хота-1». Я в дорозі, через хвилину прибуду. Прийом.

— Добре, «Хота-1». Вас зрозумів.

Машина зупинилася, капітан вийшов.

— Гляну, як ідуть справи з розшуком «кадилака», — сказав. — Їдь, Бланко, в департамент, перевір, чи нема для нас чогось, і чекай на мене.

У відділі патрулювання оперативного управління Департаменту державної безпеки Велосо слухав молодшого лейтенанта Рохаса, стоячи біля великої карти з указкою у руці, той пояснював деталі операції по розшуку машини контрреволюціонерів.

— …здається, ми діяли не дуже оперативно.

— Не занепадай духом, — сказав Велосо. — Вони могли змінити машину або відсиджуються де-небудь.

— Я вже думав про можливість такого варіанту, тому ми наказали усім постам нагляду розосередитися і почати розшуки в місті за секторами.