— Альберто вийшов кілька хвилин тому. За ним ув'язалися два типи, — повідомив Раміро, поки вони йшли до машини.

— Так, я знаю, — сказав Густаво. — Один — у сірому плащі, другий — у чорному піджаку.

— Саме так. Поїдемо за ними?

— Ні, — відповів лейтенант. — Не треба.

Вони сіли в машину. Раміро сказав:

— То що, Франку, завадили оті два типи і нічого не вдалося зробити?

— Мені не вдалося, а от Альберто вдалося, і немало.

Лейтенант витяг з кишені папірець зі слідами жувальної гумки, розгорнув і прочитав уголос:

«Вони хочуть отримати план або інформацію про цех «С» нафтоперегінного заводу імені Ньїко Лопеса. Я повинен подати їх завтра до дев'ятої години ранку. Якщо не виконаю, синові загрожує смерть. Жду вказівок».

— Ну й сволота! — вигукнув Густаво.

— Що робитимемо? — запитав Раміро.

— Треба якнайшвидше зв'язатися з Гаваною. Вони скажуть.

— Франку, а як Альберто вдалося передати записку?

— Потім розповім, а зараз поспіши, ще багато роботи.

До сьомої вечора Густаво закінчив докладний звіт і передав його прямо в Департамент державної безпеки по прямій лінії зв'язку, як вказав йому капітан Антоніо Велосо.

Через кілька хвилин Гавана відповіла: чекати вказівок, їх він отримає не пізніше восьмої ранку наступного дня. Густаво знав, що це — мінімальний термін, який дозволив би йому підготуватися до зустрічі Альберто з агентами ЦРУ. Якщо він не вкладеться в цей час, то Альберто прийме рішення, яке поставить під загрозу його сім'ю. Густаво знав Альберто вже багато років і був переконаний у цьому.

Густаво скинув окуляри. Від втоми боліли очі. Ковтнув кілька таблеток, щоб не заснути, прийняв душ.

Раміро приніс лимонад і бутерброди. Поки Густаво їв, Раміро без кінця розпитував його про Кубу.

О восьмій вечора з'явився Карлос.

Об одинадцятій вечора Раміро приніс цигарки і термос із кавою.

На годину ночі в попільничці вже було двадцять чотири недопалки, а розмові не видно було кінця.

О пів на третю їх потягло на сон. Раміро влігся на тахті.

— Добре, товариші… А-а-х… Я трохи посплю.

О пів на четверту вже вичерпані були всі теми розмови, очі почервоніли.

— Ти ж не засни!

— Ні, що ти!

О пів на п'яту вже й диму від цигарок не лишилося.

— Поглянь, може, в тій пачці ще щось є.

— Ні, я випалив останню.

— Густаво!

— Що?

— Нічого…

А о шостій ранку три пари очей вп'ялися в радіограми, які тримав Густаво.

— Чудово! — сказав Густаво, склав аркушики, розправив на собі костюм.

— Раміро, розігрій мотор. Виїжджаємо негайно.

Четвер, 21 березня.

Червоний «фіат», в якому їхали Раміро і Густаво, зупинився за два квартали до пункту автосервісу. Переконавшись, що навколо нема нічого підозрілого, Густаво вийшов з машини.

Світало. Холод просочувався крізь одежу.

— Почекай мене десь за квартал, — сказав лейтенант Раміро. Пункт автосервісу — це заправна станція, ремонтна майстерня і простора стоянка для машин.

«Десь тут стоїть «додж» Альберто», — подумав лейтенант, проходячи повз майстерню.

Заглянув у вікно. Там горіло світло і чоловік у комбінезоні вибирав на стелажах запасні частини. Отже, розрахунок на те, що механік нічної зміни лише заправлятиме машини бензином, а в майстерні та на стоянці нікого не буде, не виправдався.

Вже майже розвиднилося. Треба було поспішати. Якщо механік уже тут, то й інших чекати недовго, і тоді нічого тут буде робити.

Густаво пройшов до рогу будинку, до маленької кондитерської, там звернув праворуч. За кондитерською був невеликий пустир, у глибині височіла стіна — огорожа стоянки.

Біля стіни Густаво зупинився, присів, наче зав'язував шнурки на черевиках, і огледівся — нікого. Тоді він підскочив, вхопився за край стіни, підтягся на руках і заглянув на стоянку: вікно майстерні закривав виступ гаража — отже, ніхто не помітить, якщо зіскочити зі стіни.

Пригнувшись, лейтенант пробирався між машинами, шукаючи «додж» Альберто. Кілька машин стояло осторонь. Серед них він зразу побачив ту, що шукав. Але між ним і машиною пролягла смуга світла з вікна метра в півтора завширшки. «Не міг вибрати гіршого місця», — клацнув пальцями Густаво. «Та нема виходу, треба йти».

Лейтенант крався від одного автомобіля до другого, доки не добрався до «корвета» біля самої смуги світла. Обережно вистромив голову: механік стояв спиною до нього. Не довго думаючи, лейтенант перескочив небезпечну смугу і через кілька секунд був біля «доджа» Альберто. Легенько натиснув на ручку — дверцята відчинилися. Густаво підсунув у шухлядку на панелі кілька аркушів паперу. Затис папери кришкою, але так, щоб кінчик аркушика трошечки вистромлювався назовні.

«Досить для Альберто, — подумав. — Якщо він пригадає нашу вчорашню розмову по телефону, то здогадається».

Тим самим шляхом лейтенант вибрався зі стоянки.

«Вони вже тут», — подумав Альберто, побачивши блакитний «форд». Він ішов до майстерні, щоб забрати свою машину. За повідомленням Франка, вона мусить бути вже налагоджена.

«Якщо Франк говорив про машину по телефону, значить, він хотів сповістити не лише про те, що вступає в гру, а й про можливий спосіб зв'язку».

Але побачивши блакитний «форд», Альберто знову захвилювався. «А раптом Франк не зуміє передати мені вказівок»… — майнула думка.

В майстерні до нього підійшов чоловік у комбінезоні:

— Сеньйоре Альваресе, ваша машина готова.

— Дуже добре. Скільки я винен?

— Ось рахунок. Ще вчора ввечері закінчили.

«Якщо Франка тут не було, доведеться самому приймати рішення і… Франк згадав про шухлядку на панелі… А замок не зламаний був, цілий…»

Альберто сів у машину. Одного погляду було досить — з-під кришки шухлядки вистромився кінчик аркуша — то сигнал. Франк побував тут.

Альберто розклав аркушики на сидінні. На першому було написано: «Йди на контакт. Залишаю необхідну інформацію щодо цеху «С». Наші інженери підготували її для ЦРУ. Франк».

Альберто виїхав зі стоянки. Синій «форд» прилаштувався за ним. Кожну зупинку біля світлофора Альберто використовував для ознайомлення з інформацією Франка. І весь час від нього не відставав синій «форд». Рубіо був справжній майстер своєї справи.

Прибувши на вказане місце, Альберто зупинив машину, кинув останній погляд на запис Франка: «…отже, дана установка найпридатніша для переробки радянської нафти, добутої на Кавказі…»

Він сховав папери під сидіння і вийшов з машини. «Форд» зупинився позаду. Здоровило-боксер поманив Альберто рукою. йому відчинили задні дверцята, і Альбєрто сів у машину.

— Дисциплінований, — глянув на годинник боксер.

— Точний, — підтвердив фарбований. — Поїхали, Рубіо. Ти знаєш куди.

Кубинське сонце вже добре припікало, коли Велосо підходив до Департаменту державної безпеки. Робота посувалася успішно. Необхідно доповісти начальству.

Капітан постукав у двері.

— Ввійдіть, — почувся голос.

Велосо зайшов до кабінету.

— Я ждав вас, — сказав чоловік, що сидів за столом.

— Ми тільки що отримали повідомлення від Франка. — Майор узяв папери, подані йому капітаном, і став уважно вивчали їх.

— Що ви думаєте з цього приводу, ваші пропозиції?

— Справа складна, вимагає обережності, але наша перевага в тому, що ми знаємо плани ворога або принаймні його наміри. І ми вже підкинули їм дезінформацію. Ми знаємо, що вони спробують провести диверсію на заводі імені Ньїко Лопеса. Вважаю, нам треба підготуватися і чекати, але самим нічого не розпочинати. Пропоную захопити усю групу повністю. Конкретно, повторюю, чекати їх дій, а ми будемо діяти відповідно до обставин.

— Згоден, — сказав майор, — доручаю тобі керувати операцією. Постійно тримай мене в курсі подій. Найважливіші рішення погоджуй зі мною. Не буде такої можливості — бери відповідальність на себе, дозволяю. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — відповів капітан. — Дозвольте йти, товаришу майоре?