Поки завідувач вивчав Дідове посвідчення, на чолі йому виступив рясний піт.

— Сідайте, будь ласка. Ви знаєте, на щастя, нічого не вкрадено. Але ми повідомили в міліцію, як то кажуть, виконали свій обов'язок.

Кімнатка завідувача була крихітна, близько чотирьох квадратних метрів. Тут вмістилася старенька шафа, стіл і два стільці. На цвяху, забитому в стіну, висіли пожовклі й запилені рахунки.

— Ви знаєте, ми оце отримали імпортні пуловери, якщо вам треба… — прошепотів завідувач.

Дід звернув увагу, що піт ураз відлинув од його чола, ніби під шкірою в цього чоловіка була губка, яка то виділяла, то вбирала в себе рідину.

— Дякую, не треба. Мене цікавить інше, пане…

— Пецукан, прошу вас…

— Пане Пецукан. Коли ви помітили, що вітрина розбита?

— Сьогодні вранці, о сьомій сорок. У нас, знаєте, дисципліна — з'являємось на роботу раніше. Я привчив усіх працівників бути на місці за двадцять хвилин до відкриття, а ми з профоргом приходимо за п'ятнадцять. Ключі лише в нас із ним. Я їм кажу «доброго ранку», профорг показує мені свій ключ, я показую йому свій, він відмикає перші двері своїм ключем, я відмикаю другі своїм. Як бачите, з одним ключем до крамниці не зайдеш. Коли ми сьогодні побачили розбиту вітрину, а тоді впевнилися, що нічого не вкрадено, я просто обімлів: ну якого біса, скажіть ласкаво, бити вітрину, як не хочеш нічого красти?! Там стояли тільки картонні красуні. Чудово зроблені, дідько б їх ухопив, мов живі. — Пецукан засміявся, і його рот став схожим на гаманець, натоптаний замість грошей металевими зубами.

— Коли ви придбали манекени?

— Чотири дні тому. Ми їх одержали за безготівковим рахунком. Я побачив такі самі в центрі й замовив для нас — дуже мені сподобалися. Ви ж звернули увагу, яка шкіра, які очі, та й взагалі — жінки куди твоє діло! Дивишся на них — і здається, живі. Але на біса вони злодієві? Що йому робити з картонними панянками? Певне, якийсь малахольний або п'яний. А нам доведеться платити за скло.

— Що у вас було на вітрині раніше?

— Картонні стенди, на яких висіли різні тканини, шовки тощо. Ми цим самі не займаємося, у нас є оформлювач вітрин, бо гарне оформлення — теж мистецтво, уміти треба. Гадаю, ви зі мною згодні?

— Пане Пецукан, коли манекени виставлено на вітрину?

— Чотири дні тому. Оформлювач виставив, не ми. А сам пішов працювати в центр. Обіцяв прийти до нас сьогодні, але нічого не вийде, треба засклити вітрину, я навіть не знаю, де можна дістати таке величезне скло, і платити доведеться самим, якщо управління відмовиться погасити витрати.

— А раніше були подібні випадки?

— Ні. Відколи я працюю завідувачем, ми вживаємо застережних заходів.

— Чи ви не помітили, щоб хтось уважно приглядався до манекенів?

— Нічого вам сказати не можу, бо к майже весь час сиджу тут — займаюся рахунками, розробляю ідеї. Можна спитати дівчат, вони, буває, й на вітрину дивляться. Хочете, покличу їх?

— Зробіть таку ласку, прошу вас.

Пецукан вийшов і через кілька секунд повернувся, підштовхуючи в спину дівчину.

— Не бійся, Флоренцо, нічого лихого пан тобі не зробить.

— Панно, я хотів би знати, — звернувся Дід до продавщиці, — чи ви не помітили за останні чотири дні чогось незвичайного біля вітрини? Скажімо, який-небудь чоловік або жінка занадто довго і з великою цікавістю розглядали манекени?

Дівчина зморщила лоб, силкуючись пригадати, їй було не більше, як двадцять років. Маленькі чорні очі, пухкі губи і крихітний носик. Від хвилювання її розкішні груди то піднімалися, то опускалися під голубим халатом, туго підперезаним паском.

— Не пригадую, товаришу начальник. Але запевняю вас, я нічого поганого не зробила. Я сумлінна й дисциплінована.

— Ради бога, дівчино, не плачте, я ні в чому вас не звинувачую, тільки хочу знати, чи ніхто в ці дні не вистоював занадто довго перед манекенами.

— Учора в обідню перерву я довго дивилася на них: ще б пак, такі гарні постави.

— Та не про вас я питаю, а про сторонніх людей, що не працюють у вашій крамниці. Будь ласка, згадайте.

Дівчина стенула плечима.

Завідувач привів іншу продавщицю, так само одягнену, але старшу на вигляд і бідовішу. Цій навіть сподобалося, що її запросили, і вона охоче відповідала на Дідові запитання.

— Мою увагу привернув один випадок. Це було, дай боже пам'яті, позавчора, о пів на п'яту, атож, о пів на п'яту, я точно пригадую, бо ми відчиняємо крамницю після обіду о четвертій. Я на кілька хвилин пішла в підсобку взяти пуловер для одної покупниці. Коли я повернулася, вона ні сіло ні впало зауважила мені, що вітрина з манекенами має непристойний вигляд і взагалі не треба виставляти голих манекенів, так схожих на живих жінок.

— А вона купила хоч один пуловер з тих, що ви запропонували?

— Ні. Я подумала собі і ще й Флоренці сказала, не цій, що була тут, а іншій, її зараз немає на роботі, в неї грип: «Ця жінка зайшла до крамниці не пуловер купити, а тільки сказати про манекени». Вона ще потім підійшла до вітрини й спитала, де ми їх купили, таких гарних.

— І що ви їй відповіли?

— Нічого. Нам платять гроші не за те, щоб ми час гаяли, а щоб товари продавали. Вона мене про товари не питала і нічого не збиралася купувати — я тільки скривилася, звісно, так, щоб вона не помітила, й зайнялася своїми справами.

— Чи не могли б ви розповісти, яка на вигляд та жінка? Будь ласка, подумайте добре, мене цікавлять найменші подробиці, — сказав Дід і запалив половинку сигари.

— Яке в неї волосся, не знаю, вона була в шовковій косинці, ясно-зеленій, і сумочка такого ж кольору. В світлому плащі.

— А обличчя ви не запам'ятали?

— Точно не опишу, ви ж бачите, я — косоока, і товариш Пецукан просив, щоб я не дивилася людям у вічі; кому приємно: одне око на схід, друге — на захід. Ми повинні приваблювати покупців, а не відстрашувати.

Дід глянув на завідувача. У того на лобі знову виступив піт.

— Я справді це говорив, погляньте самі, — втрутився Пецукан, показуючи на очі дівчини.

— Так що ви нічогісінько не запам'ятали?

— Коли жінка повернулася до вітрини, я глянула на неї. Вона сказала, що манекени прегарні, і я побачила тільки її рот. Вельми красивий. І зуби в неї чудові, хоч і великуваті. Більш нічого я не бачила.

Дід підвівся.

Вийшовши з крамниці «Феміна», Дід знову зателефонував Алексіу й попросив прислати експертів з лабораторії, щоб зняли відбитки пальців на манекені й на склі вітрини, його прохання було продиктоване скоріше фаховим обов'язком, аніж певністю, що натрапив на правильний слід. Дідові було не зовсім приємно так часто вдаватися по допомогу до капітана, він знав, що трохи згодом наразиться на його кепкування. Це вперше за багато років Дід не міг визначити головної лінії, чіткого плану розслідування. Раніше, бувало, кожна деталь, кожна дрібничка, мов цеглинка, посідала своє місце в будові, а тепер таких цеглинок було чимало, а нічого з них скласти не вдавалося.

Дід швидко рушив тротуаром, стукаючи по асфальту металевим наконечником своєї палиці. Часу лишалося обмаль — о шостій, тобто через годину й п'ятнадцять хвилин, до нього додому прийде Василе Скурту. Перед цією зустріччю Дід іще хотів перебалакати з лікарем Петрашку.

Він застав лікаря, коли той уже був одягнений і збирався виходити. Дід ледве впросив його затриматись для розмови, пообіцявши, що вона буде недовгою. Петрашку скинув плаща, і вони зайшли до кабінету чергової медсестри: з ординаторській була якась нарада. Старшій медсестрі він дав розпорядження не турбувати їх чверть години. Дід відзначив про себе, що Петрашку встановив регламент, але змовчав.

— Тепер, коли ми зосталися віч-на-віч, дозвольте мені спитати вас, навіщо ви втягуєте мене в цю справу? — невдоволено промовив Петрашку. — Я знаю: існують правові норми, яких і ви зобов'язані дотримуватись. Сусідова кішка привела кошенят на моєму горищі, а ви намагаєтеся з'ясувати, чи ми з ним не породичалися, — весело пожартував лікар, щоб зняти напруженість.