За почорнілим і потрісканим ялиновим столом у саду під черешнею Дід смакував кавою. Поглядав на ніжні бруньки, що ось-ось мали зазеленіти, і відчував тихі удари свого серця. Колись вони були пружнішими… Дідові щойно виповнився сімдесят один рік. Досить скромна дата, коли брати до уваги, скільки б йому ще хотілося прожити, але й солідна, якщо порівняти чуття, які охоплювали його весною, скажімо, тридцять літ тому і тепер, на цьому самому місці, за цим столом під черешнею. Він і зараз відчував пульсування весняних соків, але якось притуплено, неначе в мрійливому сні.

Панаітеску витягнув з криниці, що завше правила йому за холодильник, малиновий шербет — сподівався порадувати свого старого приятеля і начальника. Ці ласощі він приготував сам і ще з осені опустив у хитромудре припасованому відрі на дно криниці, щоб зберігати при постійній температурі.

Саме в цей час задзеленчав біля воріт дзвоник (його не гріх би назвати й дзвоном, бо лунав надзвичайно гучно, мов із дзвіниці великого собору, і міг розбудити сусідів із десятьох будинків). Панаітеску зробив його власноручно. Та й одноповерховий будиночок і майже всі меблі в ньому він змайстрував сам. Такий гучний звук був для нього необхідний, бо останнім часом він спав дуже міцно і бачив навдивовижу цікаві сни з двома персонажами: підступним злочинцем, якого ніяк не вдавалося спіймати, і детективом (у цій ролі виступав незмінне сам Панаітеску). Отож відірвати його від споглядання захопливих сюжетів, звісна річ, міг лише дзвоник спеціальної конструкції.

У двір зайшов капітан Алексіу. Низький на зріст, він, мабуть, бентежився цим, бо ходив у черевиках на високих підборах.

— Добридень, Діду! Радий бачити тебе, — привітався Алексіу і витер лисину носовиком такого розміру, що при нагоді його можна було б використати замість скатертини (іронія не наша — Дідова). — Я тебе наледве знайшов!

Потім капітан дав руку Панаітеску, виструнченому перед ним.

Дід не виявляв своєї радості, хоч відразу збагнув: коли Алексіу особисто розшукує його, то йдеться про справу поважну, а не якусь там дрібницю. Він очікував, поки гість сам розв'яже міх із новинами.

Капітан кинув на стіл товстеньку теку, і Панаітеску — чоловік бувалий — вмить завважив, що цього разу їм не пропонують казна-що, а доручають важливе завдання.

— Товариш полковник особисто просив тебе зайнятися цією справою, — сказав Алексіу Дідові.

Панаітеску підтягнув обвислого живота й доповів:

— «Б'юїк» змащений, залатаний — усе гаразд! — ніби лише від технічного стану автомобіля, який, до речі, почав іржавіти рівно шістдесят років тому, залежав успіх справи. — Сідайте, будь ласка, прошу вас! Кави, горілки чи склянку холодного вина з сифона? — заторохтів господар, згадавши, що до його обов'язків належить і ця формальність, хоч часто засмучувався, коли проханий чи несподіваний гість не здогадувався чемно відмовитись.

— Склянку води, але не дуже холодної, — сказав Алексіу, і Панаітеску зрадів: сьогодні заощадить трохи кави й вина.

— Так про що йдеться, товаришу капітан? — спитав Дід ніби знехотя.

Майже чотири місяці Алексіу не давав йому ніяких доручень — чи не було нічого підходящого, чи просто не хотів турбувати старого, — і тепер Дід прикидався байдужим.

— На перший погляд, це нещасний випадок: машина збила дев'ятнадцятирічну дівчину. За кілька кілометрів од головного шосе Бухарест — Констанца знайдено її труп. Смерть настала внаслідок удару в череп. Цікаво те, що «Фіат-1300», який її збив, зостався на місці аварії. Водій зник. Учора вночі об одинадцятій годині в міліцію було заявлено про викрадення цього автомобіля, його власник — бухгалтер-пенсіонер Леонте Скурту.

Алексіу поплескав теку долонею і підвівся. Узяв склянку води з рук Панаітеску і випив її кількома ковтками. Потім вийняв з кишені талони.

— Як завше, — сказав він, — бензин за наш рахунок, добові й інші витрати також. Машина тільки в разі нагальної потреби… Труп дівчини в морзі.

Проводжаючи Алексіу до хвіртки, Дід ніяк не міг зрозуміти, чому Панаітеску сіпає капітана за рукав.

— Товаришу капітане, дозвольте звернутися… Тут у мене така справа… Шеф уже писав… Я теж маю право на орден… Через дев'ять місяців мені виповниться шістдесят…

— Не хвилюйся, Панаітеску, — відповів капітан, погладжуючи собі вуса, щоб приховати посмішку.

Він сів у «Волгу», помахав на прощання рукою, і «танк у фраку», як Панаітеску називав цю машину, зник за першим поворотом.

Ідучи до столу під черешнею, Дід не промовив жодного слова. Панаітеску догадувався, чого він мовчить: по-перше, думає про документи в теці — їх треба детально вивчити, а по-друге, либонь, невдоволений його, Панаітеску, поведінкою. Щоб уникнути неприємних докорів, він хутко побіг до машини і заходився старанно витирати її.

Дід уже хотів сказати йому кілька тепленьких слів, як він засигналив кілька разів, даючи зрозуміти, що ревно виконує свій обов'язок — готує машину на виїзд.

Дід розгорнув теку і став розглядати фотографії. Його вразила краса дівчини — аж стрепенулося старече серце. Останні двадцять років щоразу, коли доводилося бачити передчасну, наглу смерть, його охоплював невтішний смуток, який переходив у глухий протест. І зараз йому було дуже боляче від того, що обірвалося молоде життя, загинула невимовна врода… Та ще й навесні, коли все квітує…

Дід вийняв з кишені велику лупу і, важко зітхаючи, почав вивчати обличчя дівчини. Він не сумнівався, що знайде вбивцю. Так бувало щоразу, коли його захоплювала врода загиблих — естетичне чуття додавало йому натхнення.

Йоана Рареу, якщо це її ім'я значиться на браслеті, знайденому в неї на лівій руці, була сфотографована в різних ракурсах, одягнена і гола. Дід узяв ручку з білою пастою і замалював сліди від ударів — чорні плями на знімках.

— Шефе, я готовий! — вигукнув Панаітеску, щоб відвернути Діда від благочестивого споглядання.

— А, так-так, — озвався той, ніби пригадуючи, де він є і хто перед ним стоїть. А тоді хутко, жестом егоїста згорнув теку, так що шофер не зміг нічого побачити.

— Гадаю, нам дещо перепаде у зв'язку з цією справою, чи не так, шефе? Я не відмовився б від двох новеньких покришок.

Дід мовчки сів у машину. Звичка його приятеля завжди зводити розмову на гроші й плакатися на їх нестачу не була новиною для старого і вже не дратувала.

— До моргу, Панаітеску, — сказав Дід і обернувся, щоб погладити по голові свого пса Ельзасця, який лежав на задньому сидінні.

— Ну, хлопче, здається, ми маємо важливу справу, — звернувся Дід до собаки, що байдуже дивився на нього, висолопивши язика.

— Куди поїдемо цього літа відпочивати, шефе? — шанобливо спитав Панаітеску. За сорок літ спільної праці він пройнявся великою повагою до Діда, можна сказати, був захоплений ним.

— У морг, Панаітеску, в морг, — відповів той, не дочувши запитання і думаючи про своє.

Водій був шокований такою відповіддю, і швидкість тридцять кілометрів за годину, якої він ніколи не перевищував, тепер видалася йому завеликою — зменшив її до мінімуму, машина ледь повзла.

— Обережність — мати мудрості, — сказав Дід, зиркнувши на спідометр: він не зрозумів, у чому справа.