Камелія вислухала його слова не зворухнувшися. На її обличчі не відбилося нічого. Дід подумав, що синове звинувачення або не зачепило її зовсім, або вразило так глибоко, що вона ніби закам'яніла.

— Залиште нас, будь ласка, віч-на-віч з Вінченціу, — попросив її Дід.

Камелія заперечливо хитнула головою. Наполягати було марно.

Дід узяв половинку сигари й спокійно запалив, дивлячись на Вінченціу, який після нападу Василе стояв у кутку, байдужий до всього, його погляд бездумно блукав по кімнаті.

— Скажи мені, Вінченціу, що сталося, дуже тебе прошу. Я не поділяю думки твого брата, але ти мусиш зрозуміти його — Василе втратив кохану людину.

— А я — дружбу, шановний добродію. І разом з нею — сенс життя. Ви всі ласкаві зі мною, дуже уважні — хочете довести мені, начебто я не такий уже й потвора. А я добре знаю, що ніхто не любить мене, ніхто. Коли любов — це тільки жалість, то з мене її досить. Одна-однісінька людина ставилася до мене без жалю — Йоана. Вона відверто сказала мені, що я каліка, і коли хочу жити спокійно, мушу це знати, змиритися з цим і, головне, зрозуміти, що врода — не головне в житті людини. Лише Йоана була чесна зі мною. Прошу тебе, мамо, не гнівайся на Василе. Він має рацію. Через мене ти зробила всіх нещасними і, я вважаю, передусім саму себе.

Дід слухав Вінченціу і дивувався з його витримки і логічної послідовності. Тембр хлопцевого голосу був дуже приємний, а високе чоло, ясні очі, одуховлене обличчя — все свідчило про розум і змушувало не зважати на потворність, коли хлопець починав говорити.

— Усе, що ти сказав, Вінченціу, важливе тільки для з'ясування стосунків у вашій родині, — делікатно зауважив Дід, — але не допоможе мені в розслідуванні справи. Мене цікавить насамперед одне питання: що скоїлося сьогодні вранці? Що зайшло між тобою і Дойною?

Вінченціу глянув на матір. Камелія сиділа в тій самій позі, ніби закам'яніла. Хлопець відвів очі й нічого не відповів Дідові.

— Я тебе питаю, Вінченціу. Адже саме на тебе падає підозра не тільки в замахові на життя Дойни, а й у страшнішому злочині. Ти цілком спокійно і проникливо розбираєш поведінку близьких тобі людей, отож мусиш так само тверезо осмислити і свої вчинки. Будь ласка, відповідай точно і на мої запитання.

Хлопець знову глянув на матір.

— Дивися, будь ласка, на мене. Дуже вас прошу, добродійко, залиште нас самих. Я враховую те, що ви сказали мені вранці, але й ви зрозумійте мене. Закон велить заарештувати його.

Вінченціу злякався. Його обличчя зблідло, і від цього велика деформована голова ніби побільшала, а на підборідді виступив рясний піт.

Камелія неохоче встала і вийшла з кімнати, навіть не поглянувши на Вінченціу. Дід мимоволі відчув співчуття до цієї вольової жінки, адже вона щойно вислухала від своїх синів такі слова, на які, либонь, ніколи не сподівалася.

— Скажи мені, Вінченціу, як ти зустрівся ранком із Дойною?

Хлопець мовчки стискав короткі товсті пальці, поглядав на двері, за якими зникла мати, і нарешті заговорив:

— Я вранці вийшов із дому… Хотів піти до одної крамниці…

— До тієї, де на вітрині виставлено манекени?

Вінченціу здригнувся. Дід підсунув йому стілець.

— Сядь! Продовжуй, будь ласка.

— Так, я пішов до тієї крамниці, про яку ви кажете. Мені подобаються манекени, хоч останнім часом мама не дозволяє гратися з ними.

— А яким манекеном ти бавився?

— У мене був один. Але Василе пробив йому голову, і мама винесла його в підвал.

— І тоді ти пішов до крамниці готового одягу, щоб украсти собі інший манекен, так?

— Ні, я ніколи нічого не краду.

— Ну а вночі, позавчора вночі, що ти шукав біля тієї крамниці?

Здавалося, Вінченціу от-от заплаче. Але Дід суворо стримав його:

— І не сором тобі? Ти дорослий хлопець, а розпускаєш рюмси, мов дитя. Я тебе питаю: що ти робив уночі біля крамниці?

— Дивився на манекени.

— А хто напередодні розбив скло у вітрині?

Вінченціу злякано зиркнув на Діда.

— Я не розбивав. Це Василе розбив мого манекена, а мама не схотіла купити нового.

— А чому ти ліз у вікно по вірьовці?

— Звідки ви знаєте?

— Зараз я тебе питаю! А ти відповідай!

— Мама не дозволяє мені виходити ввечері з дому. А Йоана перестала бувати у нас. Я страшенно знудьгувався за нею, хотів побачити її.

— То чому пішов до крамниці? Адже Йоана не картонна?

— І вона була манекеном.

— Хіба тобі все одно, з яким манекеном мати справу?

— Будь ласка, розмовляйте зі мною чемно, не кричіть, я вам нічого поганого не зробив.

— Ти що ж, не розумієш серйозності свого становища? Розумієш чи ні?

Хлопець заперечливо хитнув головою.

Дід лише тепер помітив, що погляд Вінченціу застиг, утуплений в одну точку. Старий не знав, яка межа сприйняття й усвідомлення дійсності в цього юнака, але розумів, що така межа існує і переступати її ризиковано. Вирішив бути обачнішим.

— Я спитав, чому ти не зайшов додому нормально, як усі люди. Навіщо треба було лізти у вікно?

— Мама заборонила мені виходити з дому ввечері. А я дуже скучив за Йоаною. Хотів побачити її. Виліз у вікно і пішов до крамниці. Поговорив з нею, просив, щоб не забувала мене, я ж нічого поганого їй не зробив.

— Тобі сказав хтось, що Йоана в крамниці?

— Так. Василе. Я просив його передати Йоані, аби вона прийшла до нас. Тільки вона мене любить. Василе сказав, що Йоана в крамниці, стоїть роздягнена і дивиться на людей. Вона розгнівалася, що я нечемно поводився з нею. Це неправда. Я завжди був чемний.

— А вона що-небудь сказала тобі?

Вінченціу уважно глянув на Діда.

— Ні, не сказала нічого. Я повернувся додому. Наступного дня знову пішов до вітрини. Я переконався, що Василе кепкував з мене. То була не Йоана. Там стояла інша дівчина. Йоана — білявка. І не могла Йоана так довго не зворухнутися.

У Діда виступив піт на чолі.

— Розкажи тепер про Дойну. Як ти зустрівся з нею?

— Ми зустрілися на вулиці, біля нашого під'їзду. Вона сказала, що прийшла від Йоани. Перед тим як переїхати до іншого міста, Йоана попросила її погуляти зі мною.

— Ти сам схотів піти до неї чи вона запросила тебе?

— Вона запросила. Я спитав, де Йоана. Розповів їй, як Василе обдурив мене. Думав, вона також обманює, а Йоана сховалася.

— А потім ти повірив, що Йоани немає вдома?

— Повірив.

— То чому ж ти все-таки пішов до Дойни?

— Вона дуже просила, хотіла, щоб я сам переконався.

— А що ти робив у Дойни? — спитав Дід, запалюючи сигару.

— Трохи побув і побачив на стіні плащ Йоани.

— І що тоді?

— Я здивувався, що Йоана поїхала без плаща. Благав Дойну сказати мені правду. Може, Йоана не хоче зустрічатися зі мною, не хоче бачити мене. Коли так, то це означає, що й вона мене обманювала, як усі інші.

— І що ж було потім?

— У мене з'явилося погане передчуття. Я зовсім не повірив Дойні. Бачив по ній, що обдурює. Тоді я заплакав. Мені стало ясно — скоїлось якесь лихо. Мама відібрала в мене манекен, його розбили й заховали в підвалі. Тоді ви прийшли до нас. Я вас бачив крізь шпарку в замку, бо мама зачинила мене в кімнаті. Дома всі стали розмовляти пошепки, а при моїй появі зовсім замовкали. Я знав: із Йоаною щось сталося. Коли я побачив, що Дойна плаче, то вже не сумнівався, що приключилося лихо. Я встав і пішов. І сказав Дойні, що вона буде винна, коли Йоана не повернеться.

— А як ти думаєш, куди пішла Йоана?

— Василе сказав — у кращий світ.

— Як ти це розумієш?

Вінченціу стенув плечима.

— Кращий світ, — повторив він, розтягуючи слова, щоб Дідові було зрозуміліше.

— Коли ти виходив, що робила Дойна?

— Сказала, що хоче відпочити.

— То чому ж ти повернувся?

— Куди повернувся?

— До неї. Пішов, а тоді повернувся.

— Я не повертався.

— Так хто ж тоді хотів задушити Дойну?

— Мама вважає, що я. Так їй сказав лікар Петрашку.

— Я ще раз питаю тебе: коли ти пішов від Дойни, то більш не повертався до неї?