— Ура! Нас визнали! — радісно сказав Електроник, з’явившись в астрономічній обсерваторії.

В руках у нього пачка телеграм. Він з переможним виглядом кладе їх перед Сироїжкіним.

— З Мадраса, Мельбурна, Бюрокана. Від Академії наук, — перелічував Електроник. — Усі вітають з відкриттям Наднової.

Сергій відірвався від аркуша, на якому писав, переглянув телеграми.

— Спасибі, Електронику, за новину. Справу зроблено. Йдемо далі, — і він скосив очі на свій рукопис.

Електроник запитав:

— Навіщо тут моя фотографія?

На стіні поряд з портретом Кеплера висів портрет Електроника. Зосереджене обличчя. Ніс, як у Сироїжкіна, трошки кирпатий. Губи пояснюють щось дуже важливе.

— Це я зробив, — признався Сергій. — У класі, коли ти мені підказував. Моментальний знімок. Найкращий у світі підказувач…

— Я нікому не підказую, — поправив друга Електроник.

— Згадав! Ти мене просто доповнював на уроці.

— І я згадав, — уточнив Електроник. — Ти намагався зняти непомітно, але я побачив і навіть позував. Непогано вийшло.

— У самий раз, — погодився Сироїжкін. — Тільки ти мене не дослухав. Ти — найкращий у світі підказувач Наднової. І це — портрет першовідкривача.

— Першовідкривач — ти, — з усією відвертістю заявив Електроник. — Я тільки робив розрахунки й добував інформацію.

Поряд з портретами — фотографії Плеяд. Про сім зірок у давнину склали легенду: ніби це семеро дочок бога Атласа, які втекли від мисливця Оріона в бездонне небо й перетворилися спочатку на голубів, а потім на зорі.

На другій фотографії вирізняється яскрава цятка — Наднова.

Та головне тут — перша фотографія, де на місці блискучої Наднової маленька неяскрава цятка. Зірка перед вибухом. Єдиний у світовій астрономічній колекції знімок.

Сироїжкін дивиться на знімок, спокійно каже:

— Тепер нехай розбираються спеціалісти, як виник Всесвіт.

— Можна зробити попередній висновок про те, що людина дістане нову енергію для Космічного корабля “Земля”, — заявив Електроник. — Це дані Рессі, його спостереження тривають.

— Рессі нічого не проґавить, — задоволено сказав Сироїжкін, — Твій винахід!

Електроник підсумовував далі перемоги восьмого “Б”.

— Корольков зустрічався з піаністом Туріним, пояснив йому свій метод компонування музики… Від Майї Свєтлової ні на крок не відходять два фізики…

— Тобто як не відходять ні на крок? — стривожився Сироїжкін і почервонів. — Які ще фізики?

— Наш учитель фізики Віктор Ілліч Синиця й академік Кримов. Вони намагаються зрозуміти, як Свєтлова зробила антигравітаційний прилад, а вона… Ти чому такий червоний? Ти не захворів?

— А-а, Синиця. — Сироїжкін махнув рукою. — Чому “захворів”? Це напад раптової думки.

Він знову сідає за саморобний стіл, шкрябає пером на папері. Електроник читає із-за його плеча: “Дятел довбе ялинові двері небес”… “Дятел гримить у ялинові двері”… “Дятел гуркоче в ялинові”…

— Пошуки дієслова, — сказав Електроник. — Але при чому тут дятел?

— Сам ти дятел! — скипів Сироїжкін і, глянувши на товариша, заспокоївся. — Розумієш, дятел — не просто дятел, а символ. Я складаю одне послання… — Сергій трохи запнувся, порожевів. — Для однієї людини…

— Я здогадався, що це вірші, — сказав Електроник. — Візьми замість дятла сучасніший символ. Наприклад, Наднову.

— Я відмовляюсь від зірок, — твердо викарбував Сироїжкін. — Сьогодні Наднова, завтра Наднова…

Він висунувся по пояс у відчинене вікно, глянув на блакитний квітневий сніг, набрав повітря і знову забурмотів про дятла.

Гігантська праця поста була дуже наочна: він викрешував пером на папері іскру неповторного слова. Дивак Електроник! Хіба пишуть вірші про наднові, про надсильних чи про а-килимки? Справжні вірші складають з найзвичайнісіньких слів. Он за вікном дятел стукає на старій сосні. Обережно стукає, діловито. А в віршах він має стукати так, щоб людина, якій вони призначені, запам’ятала ці слова на все життя.

— В одна тисяча п’ятдесят четвертому році, пролупав скрипучий голос, — у червні місяці, як свідчать хроніки, в небі з’явилася “зірка-гостя”. Вона світила так яскраво, що її бачили навіть удень. Зірка перевершувала Венеру — найпомітніше світило після Місяця та Сонця. Потім погасла.

Сироїжкін здивовано вслухався у знайомі інтонації.

Як хитро Електроник намагається привернути його увагу: “В одна тисяча п’ятдесят четвертому році…” Немов говорить сам Таратар.

— Ти готуєшся до уроку? Репетируєш? — усміхнувся Сергій. — Завтра в тебе важливий день. Перший урок учителя Електроника. Даруй, а як до тебе звертатися? — спантеличено запитав він. Адже в тебе немає по батькові…

— Називай мене просто вчителем, — з гідністю сказав Електроник. — Завтра я продемонструю нові можливості викладання.

— Слухаюсь, учителю!

Сироїжкін не сумнівався в успіхові Електроника. І добре, якщо він розповість про Наднові зірки. Як колись на світанку земного життя спалахнула Наднова в нашій Галактиці. Астрономи кажуть, що минули десятки років, поки світло від вибуху досягло планети. Минули ще десятки тисяч років, і вимерли гігантські динозаври — можливо, від космічного випромінювання.

Сергій шкодував уже, що ніхто, крім Електроника й Рессі, не бачив, як бабахнула його Наднова. Напевно, після вибуху небо довго ще світилося загадковим фіолетовим сяйвом. Але всі знайомі спали.

— Таратар не спав, — уточнив пунктуальний Електроник. — У нього кілька ночей горить світло.

— Мучиться, бідолаха, — зітхнув Сергій, — перевіряє наші роботи.

— Я глибоко поважаю вчителя математики, — сказав Електроник. — Він виправляє свої помилки. Я надіслав йому перелік помилок.

— Ти?

— Сто двадцять сторінок розрахунків, — додав Електроник, — Або він визнає наші винаходи, або ні.

І батько Віктора Смирнова, виявляється, одержав від Електроника грубезний том розрахунків штучної тварини. Поштою. Може, теж вивчає вечорами?

— Навіщо ти це робиш? — здивовано запитав Сергій. — Хіба примусиш інженера полюбити корову?

Електроник пояснив, що перевіряє на супротивниках корисність дослідів. Сам він нітрохи не сумнівався, що той, хто відхиляє беззаперечні винаходи, робить помилку. “Найкращий у світі колекціонер чужих помилок”, — подумав Сергій.

— Ти й про мене можеш сказати що-небудь… особливе? — вирішив випробувати він новий талант друга.

— Звичайно.

— Я готовий вислухати правду.

Сироїжкін розкинувся на саморобному стільці.

— Ти серйозно хворий, — хриплим голосом промовив Електроник. — Я поки що не знаю, яка це хвороба. Тільки почав вивчати медицину. Але захворювання не просте, щось подібне до гарячки.

Сергій поблажливо усміхнувся.

— Припустимо… В чому ж полягає моя хвороба?

— Коли хтось говорить про Майку, ти відразу червонієш або бліднеш.

Сергій схопився, стиснув кулаки:

— Зараз же замовчи!

— Я кажу правду, — відповів Електроник, відступаючи. — Ось і зараз ти з одного боку червоний, а з другого білий. Обережно!

Протягом хвилини вони мовчки дивились у вічі один одному. Сергій розтиснув кулаки.

— Вибач, — сказав він стомлено. — Це такий скажений вірус. Гірше за грип.

— Може, тобі допомогти чим-небудь? — запитав Електроник хворого товариша. — Може, порадитися з Майєю? Подзвонити їй зараз?

— Ти що — телефонний вузол? У тебе немає справ важливіших, аніж теревенити з дівчиськами?

Електроник похитав головою.

— У мене є нерозв’язна задача. Якщо я її не розв’яжу, то застарію.

Він не додав при цьому, що може перегоріти від напруги. Проте й без того було ясно, що справа дуже серйозна — настільки сумний вигляд мав завжди спокійний Електроник.

Сироїжкін злякався.

— Ну що ти, Електронику, — бадьоро сказав він. — Які можуть бути проблеми, коли ми перемагаємо в усьому!

— Я не можу розв’язати головну задачу, — повторив Електроник. — Ти мій друг і маєш знати, що для мене існує межа…