Першою, кого побачив Сироїжкін, коли вбіг до великого залу, була дівчинка у блакитному платті. Вона стояла біля самих дверей, прихилившись до колони, й широко розплющеними очима дивилася на Ссргійка. Потім повернулася до сцени, й очі її стали ще більшими, ще здивованішими.

Сергійко теж глянув на сцену й зблід: на трибуні перед усім залом виступав Електроник! Тут Сергій зірвався з місця і, сам не тямлячи, що робить, побіг до довгого столу, за яким сиділи якісь люди. Він не чув свого голосного крику, він тільки хотів швидше добігти до столу.

У цілковитій тиші зупинився Сергійко перед сивою людиною, яка уважно дивилася на нього, опустив голову й ледь чутно сказав:

— Сироїжкін — це я…

Сироїжкін промовив майже пошепки. Але його почули. І всі раптом помітили, як схожий він на хлопчика, який стояв на трибуні.

Академік Немнонов дивився то на одного, то на другого Сироїжкіна й чомусь мовчав.

— Близнюки? — голосно кинув один з глядачів. — Це нечесно!

— Ні, не близнюки! — прозвучав голос професора.

Громов устав, підійшов до краю сцени. — Не поспішайте робити висновки, друзі. Зараз ви все зрозумієте.

Очі Громова сяяли. Лічені кроки відокремлювали його від хлопчака, який кілька хвилин тому виступав під іменем Сергія Сироїжкіна. Професор звернувся до нього:

— Хлопчику, скажи, будь ласка, яким днем тижня було перше січня сто вісімдесятого року?

— П’ятницею, — не вагаючись відповів хлопчик у синій куртці.

— Сума трьох чисел — сорок три, — питав далі професор, а сума їхніх кубів — сімнадцять тисяч двісті дев’яносто дев’ять. Що це за числа?

— Двадцять п’ять. Одинадцять. Сім, — умить відповів хлопчик.

Потім Громов попросив добути корінь двадцятого степеня з числа в сорок дві цифри, й знову відповідь надійшла негайно.

— Людина-лічильник? — висловив припущення один старшокласник.

Професор похитав головою.

Та раптом хтось нерішуче сказав:

— Електроник?

І всі разом загаласували:

— Так! Так! Електроник!.. Електроник!.. Це він!.. Точно!.. Дивіться! Це ж Електроник!..

Немов обвал загримів у горах чи поповз униз льодовик — такий зчинився гамір.

Головуючий узяв мікрофон і вигукнув:

— Оголошується перерва!

А Сергій усе усе стояв, опустивши голову.

Допитливі вмить оточили професора й Електроника. Як снігова грудка, це коло спин дедалі збільшувалося й збільшувалося, повільно просувалося до дверей і, нарешті, насилу протиснувшись у них, викотилось у фойє. Академік Немнонов та його колеги пішли в маленьку кімнату за сценою, жваво обговорюючи пригоду. Вже нікого не було. А Сергійко все ще стояв.

Хтось узяв його під руку, спитав:

— Ходімо?

Це був Таратар. Сироїжкін розгублено глянув на вчителя, одвернувся. По його щоках пробігли дві великі сльозини.

— Ну що ж тепер вдієш? — лагідно мовив Таратар. — Ти хотів приховати від усіх свою таємницю, і це деякий час удавалося завдяки мистецтву професора. А потім Електроника побачили сотні очей і розгадали, хто він такий. Ти молодець, Сироїжкін! — несподівано закінчив Таратар.

— Я? — Сергійко від здивування спалахнув. — Чому?

— Ми, вчителі, і, я певен, твої батьки раді за тебе, — говорив далі Таратар, — ти знайшов у собі мужність усім сказати правду.

— Значить, ви знали?

— Здогадувалися. Причому тільки в найостанніші дні.

Але ми не уявляли, кому належить Електроник і звідки він узявся… Я чую, він у холі. Ану за мною! Тобі треба побачитися зі своїм Електроником.

— І ніякий він не мій, — промимрив Сироїжкін, плентаючись за вчителем.

— Ти перший з ним подружився, — сказав Таратар. — Усі це знають.

— Мало з ким я подружився, — буркотливо обізвався Сергійко, не відстаючи від учителя.

— Але ж ти вирішив, що тепер Електроник буде самим собою. По-моєму, тобі треба з ним поговорити.

— Ага! — сказав Сергійко й кинувся до дверей.

Спочатку Сироїжкін побачив самі спини. Пін нагнувся, пірнув під чийсь лікоть, наступив комусь на ногу, постукав по чиїйсь спині, знову пірнув і вийшов у коло. Посеред кола стояли Громов і Електроник, а перед ними — кролик, черепаха, фламінго, миша й інші звірі. Точніше, це були не справжні звірі, а хлопчаки її дівчатка в картонних масках та костюмах — артисти піонерського театру, які ставили виставу для малюків. Вони, видно, не сиділи в залі й тільки зараз почули, хто такий Електроник, атому й не вірили своїм очам.

— Ну скажи, наполягав кролик, — скажи, хто я такий?

— Ти людина в масці боягузливого кролика, — хрипло відповів Електроник.

— Та я зовсім не боягузливий! — обурився артист.

— А я й не кажу, що ти боягуз, — зауважив Електроник. — Ти зараз Кролик, а кролик завжди боягузливий.

Діти розсміялися.

— Електронику, а я? — запитала черепаха.

— Ти — мудра черепаха. Ти або ховаєш на дні ставка золотий ключик, або, видершись на камінь, згадуєш своє життя.

— А я?

— Ти — миша. І найбільше на світі боїшся кота.

Артисти здивувалися:

— Правильно! Він усе вгадав, хоч не бачив п’єси. Відразу видно, як він добре міркує.

— А де ж Майя? — спитав кролик і крикнув: — Майко-о!

— Я тут, — прозвучало за спинами.

Діти розступилися, пропускаючи вперед дівчинку у блакитному платті.

— Це наша головна артистка, — відрекомендував кролик дівчинку в голубому платті. — А це Електроник.

— Ми знайомі, — усміхнулася блакитна дівчинка й, вийнявши з кишені прозору хусточку із смішною мордочкою і монограмою “Електроник”, запитала фокусника: — Пізнаєш?

— Ого! — здивувався Громов. — Виявляється, в Електроника вже багато приятелів. Не бачу тільки найкращого друга — Сергія Сироїжкіна.

Якась сила здавила горло Сергійка. Він ступив уперед і, судорожно ковтнувши, пробурмотів:

— Я тут.

— Так, так, так… — сказав професор. — Ось він, живий двійник Електроника, через якого сталося стільки плутанини!

Сироїжкін кліпав очима Й щосили намагався здаватися спокійним.

— Не будемо згадувати минуле, — миролюбно запропонував професор і поплескав Сироїжкіна по плечу. — Ти маєш знати, в чому сильний Електроник. Скажи хлопцям і дівчаткам, Сироїжкін усміхнувся.

— Він найкращий у світі математик. Найкращий фокусник. І краще за всіх розуміє мову звірів.

— Он як! — вигукнув артист у масці кролика. — Це ми зараз перевіримо! Ану, Електронику, відгадай, що я зараз скажу. — І кролик зарикав грізно й страшно, немов він був тигром: — Р-р-р-р!..

— Кваква ква-ква! — підхопила черепаха.

— Няв, няв… — вимогливо нявкнула миша й засичала: Ш-ш-ш, с-с-с…

Глядачі засміялися. А Електроник стояв абсолютно незворушний. Він навіть не усміхнувся.

— Чому він не сміється? — загомоніли артисти. — Ми стараємося, граємо, а він не сміється!

— Бачите, — ніяково розвів руками професор. — Це мій недогляд. Я не передбачив у Електроника почуттів та емоцій. Я гадав, що від них він може перегоріти. Очевидно, я помилявся.

— Проте він зовсім як живий, — загаласували хлопчаки й дівчатка. — В ньому має бути сміх, і усмішки, й веселощі. Вони десь там є в ньому! Тільки він цього не знає!

— Товариші! — вигукнув Сироїжкін. — Давайте розвеселимо Електроника!

І він застрибав на одній нозі навколо Електроника й заспівав щось веселе, що спало на думку:

Електроник, Електроник,

З пелюшок з’явивсь на дзвоник…

Він у нас найкращий лірик,

Математик і сатирик!

Що тут почалося! І майбутні біологи, й кібернетики, й інженери, й лікарі вмить забули про свою велику роль в науці. Вони стрибали, як цапи, махали крильми, як півні, боролися, як ведмеді. Кудкудакали, перегукувались, ревіли, нявчали, співали, показували один одному носи й кривлялися. Хтось боксував з невидимим противником, хтось ходив на руках, хтось балансував лінійкою на носі. Словом, зчинився веселий шарварок.