— Ти хочеш сказати, що Рессі розумніший за тебе? Дур-ни-ця! — Сироїжкін розсміявся. — Зажди, от він повернеться, ми йому влаштуємо екзамен і дізнаємося, хто найкращий у світі фокусник і математик.

— Недоречно смієшся, — дорікнув йому Електроник. — Коли система не підкоряється і дає дивні результати, їх насамперед треба зрозуміти. Я повинен усе спокійно проаналізувати.

Ого! “Система не підкоряється”! Бентежить самого Електроника… І він у цьому признається…

— Молодець Рессі! — не витримав Сергій. — Ех, був би я на його місці…

Так, Рессі — геніальна індивідуальність… Уміти розпізнавати зміїний шелест, який не чує навіть жабеня, розуміти пісні іволги, імітувати трубний крик слона. А літати в темряві, приманювати звірів, дізнаватися про всі новини пустелі…

А просторувати! Бачити, чути, бігати, планерувати, відчувати, шукати, знаходити — і все це водночас — ну як, га? Просторувати в небі, в джунглях, у морі, а завтра, може, й на Місяці, серед зірок!

Та кожна людина, подумав Сергій, захоче стати таким собакою!

— Хто ж із нас не правий? — розмірковував Електроник. — Я хазяїн Рессі, отже, мої розпорядження незаперечні, а він мене просто не слухається. (Ні, не хотів розсудливий Електроник перетворитися на геніального собаку!) А Рессі, можливо, намагається довести, що виконує завдання хазяїна виходячи з ситуації. Але хазяїн, на жаль, цього не розуміє…

— Очманіти можна, якась страшенна плутанина, — змахнув руками Сироїжкін. — Швидше розв’язуй свою задачу! Роби світове відкриття!

— На щастя, я не вдаюся в паніку, стикаючись із логічними тупиками, — хрипло говорив Електроник. — Я застосовую в таких випадках першу теорему Геделя: не всі істини можна довести. І залишаю прогалину в своїй пам’яті.

— А раптом Рессі має слушність? А раптом він зробив відкриття?

— І тут є вихід. Треба запитати професора. Вчителеві я цілком довіряю.

— Мудра теорема, — погодився Сироїжкін. — Як ти сказав — Геделя?

— Велика теорема про неповноту формальних систем.

Повторюю її суть: не всі істини можна довести. Якби я не знав її і не застосовував на практиці, я давно перегорів би від безглуздих розмірковувань.

— А як же професор?

— Професор звичайно відповідає: “Дякую тобі, мій друже. Ти ще раз нагадав мені, що людина винайшла машину, а не навпаки. Доведеться мені подумати…” А потім він раптом знаходить рішення. І я заповнюю свою прогалину.

— Голова! — захоплено промовив Сироїжкін. — Найкраща у світі голова — професора Громова. І ти незабаром станеш професором, Електронику. Бідолаха ти, бідолаха. День і ніч стежиш за Рессі, слухаєш машину фон Круга й обчислюєш, обчислюєш, обчислюєш… Кинь усе це, Електрошо! Давай пограємо у м’яча або покатаємось на велосипеді… А то справді перегориш завчасно…

— Знову нічого не розумію. — Електроник промовив це так хрипло, що Сироїжкін умить збагнув: щось трапилося.

— Ну? — Сергій підійшов до друга.

Електроник знерухомів. Кілька хвилин стояв він тихо, прислухаючись до себе й міркуючи. Сергія збентежила його мовчанка: невже Електроник перегоряє на його очах?

— Що з тобою?

Електроник мовчав.

“Куди бігти? — гарячково міркував пополотнілий Сергій. — Йому, здається, погано… В аптеку?.. Та що я, в яку аптеку? Теореми в аптеках не продаються… Що робити?

Адже я не знаю Геделя…”

— Не всі істини правильні… — запально сказав Сергій. — Вірно, Електронику? Відповідай!

— Відповідаю. Уже кілька годин Рессі летить над стадом, — порушив мовчання Електроник. — Біжать тисячі антилоп. Ряд за рядом. Там є страуси й навіть лев. Лев ніяк не вирветься із стада. Реве, кусається, але він у полоні… Вони піднялись на гору… Далі обрив, прірва!.. Рессі нічого не може зробити. Він лякає, кричить, біжить попереду, веде за собою. Стадо не звертає… Рессі не знає, як звернути їх зі шляху. Я теж нічого не можу придумати. Не можу підказати… Лишилося кілька хвилин…

— Дзвонити Громову! — крикнув Сергій.

Вони побігли в порожню вчительську.

Громов зрозумів їх з перших слів.

— Скільки до прірви? — запитав він уривисто.

— П’ятсот метрів, — відповів за кілька секунд Електроник.

— Пізно, — прозвучало в трубці. — Нехай Рессі уважно слухає на різних хвилях, чи немає радіосигналів від антилоп.

— Є. Сигнали надходять від тварин, які біжать попереду. Такі самі, як від кулі, що застряла в Рессі… Вони вже плигають!? — крикнув Електроник. — Ряд за рядом, всі до одного, з великої висоти — у прірву. І розбиваються! Рессі кружляє вгорі… Я нічого не розумію. Гелю Івановичу.

— Передай Рессі; негайно повертатися!

— Панове, я дякую вам за те, що ви прийшли вислухати мене. Повідомлення, яке я хочу зробити, гадаю, зацікавить правління фірми “Пелікан”.

Доктор фон Круг переможно оглянув довгий горіховий стіл, за яким сиділи керівники могутньої фірми “Пелікан”. Фірма мала заводи й лабораторії в десяти країнах, випускала все: електроніку для ракет, обшивку для підводних суден, прилади для промисловості, косметику, м’ясні й рибні консерви, механічних звірів для зоопарків. Складний прилад і консервну бляшанку увінчувала знаменита етикетка: веселий пелікан, що хапає на льоту в свій мішок золоту рибку. Зараз золоту рибку для “Пелікана” тримав професор фон Круг. Настала хвилина, до якої він готувався все життя. Якщо правління фірми довірить йому, він дістане необмежену владу. Зараз не потрібні ніякі формули. Його аргументи — енергійний виклад ідеї, точні слова.

— Висновки, яких я дійшов, вивчаючи живі організми, такі: керування всім тваринним світом планети можливе. Технічно це не складно: мініатюрний радіопередавач, якого ввели у больовий нерв організму і який не перешкоджає його нормальній життєдіяльності, в будь-який момент можна ввімкнути просто натиснувши кнопку. Тварина під впливом болю рухатиметься в заданому напрямі. На свій страх і риск я перевірив систему керування за різних умов, дав завдання нашим експедиціям. Система діє безвідмовно. Я бачу світ розумного майбутнього: в океані пасуться табуни китів, дельфіни спрямовують косяки риб, досліджують глибини океану, рятують потерпілих з корабля, що зазнав аварії, олені й антилопи самі вирушають на буйні пасовиська, зграї птахів знищують шкідливих комах. Моя фантазія не в змозі уявити всіх вигод для людства. Я закінчив, панове!

Негучні оплески свідчили, що доповідач піймав невидиму рибину удачі.

— У цій трагедії треба розібратися. Хтось має відповісти за загибель тисяч тварин!

Гель Іванович Громов говорив із запалом. Уривчасті слова вилітали слідом за маленькими хмарками диму з довгої професорської люльки, й удавалося, кожне слово м’яко вибухає в повітрі. Друзі, яких професор запросив на чашку чаю, бачили, що він хвилюється. Друзі згадували, як колись у цьому кабінеті випробовувались кібернетичні моделі, що їх любив складати господар: черепахи, лисиці, електронний хлопчик. І Рессі, який діє десь за тисячі кілометрів.

— Але що ж таке, врешті-решт, ваш Рессі? — запитав академік Немнонов.

— Твір мистецтва! — Очі Громова радісно блиснули. — Так, так! Як буває шаховий етюд чи літературний твір, так і Рессі — твір біоніки.

Різкі зморшки на обличчі Немнонова трохи розгладилися. Він задоволено пив міцний чай з лакованої, майже невагомої чашки.

— Сподіваюся, Гелю Івановичу, вага Рессі не занадто самостійний?.. Як той червоний лис із найправдивішими у світі очима? — Олександр Сергійович Свєтловидов, наймолодший серед співрозмовників, усміхнувся.

— Ага, он ви про що! — Громов розсміявся, уявивши хитру мордочку свого лиса. — Ви, Миколо Миколайовичу, — звернувся він до Немнонова, — мабуть, не чули про цей випадок. — І він розповів, як рудий лис довго водив за ніс його, не кажучи вже про працівників міліції, поки якось в ньому не скінчився заряд електроенергії і втікач не зупинився.

— Але Рессі…

— Рессі, — жваво підхопив професор, — був винайдений, як ви розумієте, не для боротьби з фон Кругом та його сонними стрільцями — зовсім для іншої мети. Я довго вивчав нервову систему людини й дійшов висновку, що в інформації, яку вона передає, є великі прогалини. Ми часто не бачимо світ таким, яким він є, навіть таким, яким його бачить дитина. Недаремно кажуть, що всі діти — талановиті художники: вони сприймають все яскраво й точно. Словом, у мене виникла потреба глянути на світ іншими очима, осмислити його заново й цілком. І насамперед — уявити, як ставляться до природи й людини звірі, птахи, морські мешканці. Тут, як зрозуміло, головне — збереження тваринного світу планети. За взірець я і взяв здібності різних тварин, їхню особливу чутливість, їхній хист, а Електроник за схемами збудував модель…