Східці, східці, нескінченні східці… Він біжить дуже швидко, але його обганяють, гаряче дихають у спину й знову обганяють. Тепер вони всі разом, і це його товариші рвуться нагору щодуху. А раптом він помилився? Що тоді?..

Ні, він не помилився! Он кричить громовим голосом Махмутов:

— Стривайте! Живцем візьмемо!.. Квіти не мніть!..

Галаслива боротьба, кректання, густі хмари куряви, що повалили з горищних сходів, свідчили про те, що варвар вирішив не здаватися живим. Потім усе враз затихло, й повз Сироїжкіна, який застиг на сходовій площадці, провели здоровила. На нього просто шкода було дивитися — такий він був блідий і забруднений з ніг до голови.

Кульгаючи, спустився Махмутов. Він був без кепки. її дбайливо ніс Макар Гусєв.

Махмутов побачив Сироїжкіна, блиснув очима.

— Візьми! — Він сунув йому в руки тс, що ще недавно було букетом, — жалюгідні, зім’яті стебла.

“Ех, ти, — сказав сам собі Сироїжкін. — Навіть букет врятувати не зміг… Тепер усі в школі питатимуть, як це я підставив ногу своєму… Та що там квіти! Якщо всі дізнаються про Електроника, про обман… — Сергій зіщулився. — Ні, треба бути рішучим. Треба зникнути!” І відразу спокійно стало на душі в Сергійка. Прийшовши додому, він ліг на тахту, став міркувати про своє майбутнє. Завтра він сідає в поїзд і їде до Мурманська. Там живе Сіма Маликов, приятель по чорноморському табору. В Сіми можна буде зупинитися, поки підуть переговори з Полярним управлінням. “Я круглий сирота, — скаже він, — сам-один на білому світі. І вроджений полярник. Взимку ходжу без шапки. Можу працювати ким завгодно. Якщо треба вчитися — навчуся”. А Сімі Маликову можна хоч і зараз подзвонити. Досить набрати на телефонному диску номер міста, як буде тонкий гудок Мурманськ на проводі. І набирай Сімин номер. Але краще, мабуть, не дзвонити, а приїхати раптово, без зайвих розпитувань.

Сергій підійшов до телефону й викликав довідкове бюро вокзалу.

— Коли відходить поїзд до Мурманська? — запитав він.

— Поїзд номер шістнадцять підходить з третьої колії о дванадцятій годині п’ять хвилин.

Автомат говорив трохи гугняво, як звичайний вокзальний репродуктор.

— А на завтра квитки є?

— Є. Хочете замовити?

Відступати було пізно. Сергійко рішуче сказав:

— Так!

— Записую…

— Будь ласка, один квиток…

Автомат вислухав Сироїжкіна й байдуже повторив:

— Один квиток на ім’я Сироїжкіна Сергія Павловича. Можете одержати за півгодини до відходу поїзда в касі номер один.

Ну, от і все. Добре, що це був автомат. Людина стала б допитуватися: “А скільки вам років?.. А ви обов’язково поїдете?..” Й інші безглузді розпитування.

Йому ще пощастило, що батьки в одноденному будинку відпочинку, приїдуть тільки завтра після роботи. Він устигне дати точні інструкції Електроникові, як поводитися з батьками. А то останнім часом батько й мати стали дуже вже недовірливими. Мама, наприклад, каже: “Серьожо, ти хіба не чув, як я гукала тебе на вулиці? Чому ти втік? І яким чином на тобі опинилася синя куртка, яку я віддала у пральню?” Таких важкопоясненних “чому” назбиралося надто багато. Чому пропав ключ від шафи, яку тепер доведеться ламати? Чому зникає Іноді трансформатор від холодильника й усі продукти плавають у воді? Чому вночі Сергій розмовляє сам із собою? Чому він ганяє цілими вечорами на вулиці й приходить додому, коли всі сплять? І так далі, і так далі…

…Електроник з’явився незвично пізно, майже надвечір, і відразу сів за домашні завдання. Сергійко не поцікавився, де він вештався. Завалився знову в батьковій кімнаті на тахту й втупився очима в стелю. Час від часу він помічав, як двері прочиняються й Електроник дивиться на нього. Ніби чекає розпитувань. Чи, може, Електроник почуває себе винуватим, що змусив друга так довго чекати? Але Йому й це однаково.

І от Електроник доповів:

— Домашнє завдання виконано. Розв’язав усе швидко, а писав повільно.

— Добре, — байдужно обізвався Сергійко.

Він помовчав трохи, та раптом згадав про червоного лиса й пожвавився.

— Ти знаєш, я бачив у парку твого лиса. Він довго дивився на мене.

— Він був частиною мене, — промовив Електроник, — самостійною частиною. Він дуже добре рухався. На жаль, він не вміє розмовляти.

— Так, він одразу ж утік, щойно я відкрив рота.

— А як він зараз бігає? — спитав Електроник.

— Чудово! Він найпрудкіший у світі лис.

— Значить, він усе ще розв’язує свою задачу, — спокійно завважив Електроник. — Кінець кінцем, він дасть науці дуже цікаві відомості.

— Справа не в цьому, — сказав Сергій. — Він дуже самотній…

Гучно зазвучала естрадна музика: це Електроник увімкнув усередині себе транзистор. Сергій не ворухнувся.

Тоді Електроник, глянувши на друга, вимкнув музику й сказав:

— Я сидів у сурдокамері. Тому й запізнився.

— У підвалі? — спроквола поцікавився Сироїжкін.

— У підвалі.

Цей трюк Сироїжкін добре знає. Коли хлопці грають у космонавтів, кожного по черзі замикають у сурдокамеру, куди не проникають ні світло, ні звуки із зовнішнього світу. Інакше кажучи, замикають у підвалі. Для тренування волі. Темрява там така, що хоч годину просидь з широко розплющеними очима — нічого не побачиш. І звуків ніяких немає, тільки миші іноді пробігають. У кого нерви слабкі, той не витримує: тарабанить у важкі залізні двері. І його випускають на всі чотири сторони: з гри вибув. А хто просидить у підвалі більше ніж півгодини, той, вийшовши на світло, йде по двору мов п’яний: нічого спочатку не бачить.

— І скільки ти сидів?

— Три години, — каже Електроник. — Я всіх переміг.

Сергійко позіхнув і перевернувся на другий бік.

— Ти захворів? — хрипло спитав Електроник.

— Ні, я здоровий.

— Про що ти думаєш?

— Знаєш, Електронику, ти, як мої батьки: захворів… про що думаєш… Я винаходжу машину часу.

Сироїжкін чекав, що Електроник скаже: “Марне заняття. Ніякої машини часу не може бути”. І не чіплятиметься з розпитуванням. Проте Електроник спокійно зазначив:

— Така машина скоро буде.

— Фантазія. — Сироїжкін махнув рукою.

— Ні, не фантазія. На ній можна потрапити в майбутнє.

— А в минуле? — Сироїжкіна більше цікавило минуле.

От якби рвонути на два тижні назад і все почати заново.

— У минуле не можна. Адже це надшвидкісна ракета.

— А-а… ракета… То яка ж це машина часу?

— Найзвичайнісінька. — Електроник говорив упевнено, ніби відповідав давно знайому, перевірену століттями теорему. — Коли ракета летить із швидкістю, близькою до швидкості світла, то час у ній минає повільніше, ніж на Землі. Припустімо, космонавти летять до центру Чумацького Шляху. Вони постаріють у польоті лише на дванадцять років, а на Землі мине двадцять тисяч років. Двісті століть.

Сироїжкін свиснув і трохи звівся на лікті:

— А ти правду кажеш?

— Я повідомляю завжди точні й перевірені відомості, — промовив Електроник своїм звичайним рівним тоном. — Сповільнення часу в надшвидкісному польоті передбачено великим фізиком Ейнштейном. І це вже перевірено.

— Та ні, Електронику, ти мене не так зрозумів… — став оправдуватися Сергійко, ніби його друг справді образився. — Я хотів сказати, що дуже вже багато століть минає на Землі. Повернешся, а всі знайомі давним-давно померли. Чи не можна злітати років на п’ять?

— Можна й на п’ять.

Сироїжкін уявив, як повертається з космічного польоту.

Забуто всі його гріхи, наново починається хороше життя. Він ходить до школи, розповідає всім про свої пригоди й дружить з Електроником, який не відповідає за нього на уроках, а лише підказує розв’язання найважчих задач… Тільки навряд чи є зараз такі надшвидкісні ракети. Він чогось не чув про них.

Електроник підтвердив його підозріння.

— Та-ак… — тільки й сказав Сироїжкін, і це означало: навіщо тоді говорити, раз їх немає!

Прощальний вечір наших друзів пройшов у ділових розмовах. Було складено детальний план життя Електроника на найближчі два три місяці. Сергійко не наважився сказати, що від’їжджає на довгі роки. Чого доброго, Електроник не погодиться. А так, на два-три місяці, Електроник не заперечував. Він уже ввійшов у роль.