— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!
Безпорадно махав руками, дригав ногами, ніби шукаючи точку опори.
У навушниках йому почувся голос Івана Макаровича:
— А про балон забули?
— Ах, так, — ракетний балон!..
Натиснув на кнопку — його різко штовхнуло до “Комети”. Але, видно, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї “планети”. З жахом побачив, що вона віддаляється в протилежний бік…
— Спокійно, товаришу Загорський! — знову пролунав голос Івана Макаровича. — Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!
“Справді, — подумав Микола, — спокій і витримка! Моє ж тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — це загроза!” Тривога пройняла кожну його клітину. Космічний корабель наближається до афелія своєї орбіти — точки, в якій швидкість ракети зменшується, і вона почне поворот на другу дугу еліпса. Поблизу афелія Мілько включить мотор, поверне ракету, щоб зовсім нейтралізувати її швидкість, і тоді вона потрапить під вплив тяжіння Місяця. Почнеться спуск… “Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський. — Невже я не встигну…” Почуття небезпеки холодом проймало душу. Але внутрішній голос говорив йому: правильно користуйся своїм ракетним балоном!
Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, ніщо не закриває безмежного простору!
А може, все це сниться Миколі — і чорне, всіяне різнобарвними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить непорушно, і взагалі вся оця неймовірна, фантастична експедиція — може, це якесь марення? Холодний піт виступив на скронях: “Ні, ні, що це я… — подумав Микола. — Таке дурне в голову лізе… Нерви, нерви…” Він заплющив очі і чомусь відразу уявив себе маленьким хлопчиком у бабусиному саду. Сонячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко — онде воно висить на тонюсінькій вершині! Спритно лізе він угору по слизьких гілках, і лячно, і зірвати ж кортить. Та хтось уже гукає його — здалека, здалека: “Миколо! Миколо! Чи у вас радіо зіпсувалось?” Яке радіо? Ах так… Це в навушниках — голос Івана Макаровича.
Загорський ніби прокидається від сну, до нього повертається свідомість.
— Ви чуєте, Миколо? Наближайтеся сюди, а я кину вам трос!
Тепер Загорський побачив професора. Він стояв на порозі люка, тримаючись за скобу.
Загорський натиснув кнопку. Коли він пропливав повз ракету, Іван Макаровим кинув трос, але кінець його пролетів за кілька метрів од Миколи. Тоді робили нову спробу. Микола знову випускав із балончика газ, щоб його штовхнуло до ракети… Нарешті, впіймав трос. Іван Макарович легко підтягнув його до люка.
— Жахлива недбалість! — відчитував він радиста вже всередині корабля. — Не прив’язатися до ракети!
Ольга і Михайло дивилися на Миколу неначе після довгої розлуки. А він, поглядаючи в ілюмінатор і, мабуть, не вірячи самому собі, запитував:
— Невже я був у безодні?
Там, де не ступала нога людини
Минуло ще години дві польоту. Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці наближався до того місця в просторі, в якому починає переважати сила тяжіння Місяця. Якийсь час екіпаж обговорював пригоду з Миколою Загорським. Оля стріпувала своїм русявим волоссям і весело блискала очима. Михайло Мілько сміявся, поплескуючи Загорського по плечу. Один лише Іван Макарович сидів мовчазний. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Він стежив за приладами і час від часу кидав погляди на своїх супутників. “Ви ще зовсім діти! — говорив його погляд. — Жартуєте над краєм безодні”.
Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить нестримно.
Місяць почав притягувати “Комету”. Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Потік газу вихоплювався з бокового сопла, і величезний космічний корабель повернувся хвостом наперед. “Комета” падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше. Сила тяжіння Місяця захопила корабель у свої невидимі сіті, і він мчав до нічного світила з наростаючою швидкістю.
Поверхня Місяця вже займала півнеба, і, так само, як раніше, Земля здавалася грандіозною таріллю.
Знову заревів двигун. “Комета”, стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.
Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління грудьми і, тримаючи пальці на білих кнопках, не відривав погляду від круглого екрана, На якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…
Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції!
Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються в намічене коло.
— Земля, Земля! Я — “Комета”! йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мікрофон.
Ольга дивилася на батька, на Мілька, і тисячі тривожних думок шугало в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Михайло так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все обійдеться гаразд, цей посадить! А як тоді назад, як стартуватиме на Землю? Тут же немає ракетодрому, немає естакади…
— Останні кілометри! — піднесено-тривожно вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…
Раптом ракета стукнулась, струсонулася, обірвалося ревіння реактора, і Ольга інстинктивно заплющила очі. Щось тверде ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: “Кінець”. І все поглинула темрява. Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно дрижала. Потім почувся голос:
— Треба медицину рятувати!
“О, та це ж Загорський, — впізнала Ольга. — Ще й жартує”. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Батько і Мілько, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.
Загорський підвів її до другого ілюмінатора.
— Дивіться, Олю! — патетично вигукнув він, — і запам’ятайте цю мить!
Ольга подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.
— Що — на Місяці хмари? — здивувалася вона.
— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла, оця густа хмара.
— Як-то?
— Це він своїм двигуном розтривожив мільйоннолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?
— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського та дочки. — А ви придивіться до цієї хмари пилу — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає гак само, як пилинка!
Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного на Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки дрібний пил, а й чимало каміння. Тепер усе це повільно осідало.
— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.
— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!
Усім стало відразу веселіше на душі.
— Еге, без своєї атмосфери не потикайся нікуди: ні на Місяць, ні на Марс, ні на Венеру, — усміхнувся Загорський, весело поглядаючи на Ольгу.
Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.
