— А метеори такі можна уявити? Якого це треба метеорита, щоб вибив западину діаметром в сотні кілометрів?

— Навіть на Землі є досить великі кратери…

— Ви маєте на увазі Арізонський?

— Так, Іване Макаровичу.

— Справді, він величезний, але ж діаметр кратера, який він вибив у земній корі, всього-на-всього тисяча двісті сім метрів! І потім зверніть увагу, там метеорит зробив западину глибиною 171 метри, але ж не створив навколо гірського кільця. А тут навколо кратера — справжні гори, та ще й на величезній віддалі від нього.

— Як же пояснити їхнє походження?

— Насамперед треба визначити епоху їхнього виникнення. Це можна буде зробити, вивчивши поклади свинцю, що утворюється внаслідок розпаду радію. Зараз я схильний припустити, що великі цирки виникли тут в епоху застигання кори Місяця. Кора тоді була така, що вибух вулкана міг викликати на ній кільцевидну хвилю, яка відкочувалась від центра вибуху на десятки і сотні кілометрів, одкочувалась і застигала. Інколи вибухи були такі сильні, що в’язкість кори не могла загальмували хвиль, і вони розпадались.

— А білі смуги, що радіально йдуть від багатьох кратерів?

— Таких утворень, як навколо кратерів Тихо, Коперніка і Кеплера, не так уже й багато. Думка про їхнє вулканічне походження виникла ще в дев’ятнадцятому столітті. Тепер ми з вами переконалися, що світлі смуги, сяйво навколо кратерів є, справді, не що інше, як вулканічний попіл.

— З цим я згоден; мені тільки неясно, як попіл міг пролягти на такі грандіозні віддалі! Світлі смуги, що йдуть від Тихо, перетинають майже весь диск Місяця!

— Щодо цього, то мусимо припустити, що світлі смуги — сліди порівняно недавніх вивержень. Ці виверження сталися, звичайно, ще тоді, коли на Землі не було не тільки телескопів, а навіть і людей. Може, саме завдяки розігріванню кори розплавленою магмою Місяць на той час був уже втратив атмосферу, загинули селеніти. Повітряна оболонка, звичайно, загальмувала б рух вивержених газів, атмосферні течії завихрили б попіл, а згодом і зовсім би його розвіяли чи розмили… Ну, а якщо повітря не було, то він і ліг такими радіальними лініями. Тисячоліття минали одне за одним, а тут ні дощу, ні вітру… Така, мені здається, в загальних рисах історія цих утворень.

— Ви гадаєте, що атмосферу Місяць втратив тому, що розігрілася кора?

— Не інакше. Розрахунки показують, що Місяць може втримати газову оболонку. Тільки висока температура призвела до її втрати. Моря розплавленої лави

— Погляньте! — гукнув Загорський, вказуючи на далеку долину.

Там раз у раз здіймався пил, наче хтось безладно бомбардував рівнину. Розриви наближалися в бік плато, на якому маячила “Комета”. Що як влучить? Плугар і Загорський заціпеніли. Рвонуло на схилах горн, далі й далі… Зір ловив гострі високі фонтани пилюки, в грудях тенькало. Небезпека була така очевидна, така страшна, що спинялося дихання. Все ближче до ракети, ближче… Пронесло!

Піт стікав у Плугаря з чола, але професор подивився на Загорського, на кіноапарат, що висів у нього через плече, і, тамуючи хвилювання, спитав:

— Хіба ви не знімали? Яке це чудове явище — метеорний рій бомбардує Місяць!

— Та я… Я боявся за “Комету”.

— Вдруге не зівайте, — вже рівнішим голосом продовжував Плугар. — Якщо трапиться нагода, обов’язково сфотографуйте зіткнення метеоритів з Місяцем.

Промчав метеорний дощ — і знову непорушність. Ніби й “Комета” заціпеніла серед мертвого пейзажу…

На екрані локатора з’явилася постать. Тупцювала біля Ольжиної картки, подаючи руками якісь сигнали.

— Кличе, — сказав Іван Макарович, відхиляючись від екрана. — Видно, настав час переговорів.

Професор почав одягатися, всі дивилися на нього запитливо. Мілько не втерпів:

— Невже ви підете, Іване Макаровичу? Та плюньте…

Ольга мовчала. Вона добре знала, що коли батько щось вирішив, то відговорити його неможливо.

Іван Макарович мовчки надів скафандр і вийшов.

Ольга підійшла до Загорського і подивилась через його плече на екран. Ось батькова постать наближається до незнайомого. Зійшлися, зупинились. Про що вони розмовляють?

Коли б локатор міг передати не лише зображення, а й звуки, то в “Кометі” почули б таку розмову:

— Я єсть директор і представник фірми “Атомік-Вельт”, — відрекомендувався по радіо чужий скафандр. — Я єсть командир експедиції Дік. Сподіваюсь, ви єсть Плугар?

— Так, — сказав Іван Макарович.

— Нам треба встановити добросусідські відносини, — продовжував Дік, мова його ставала частішою. — Я вже посилав до вас. Але, на жаль, ваш механік…

— Відмовився зрадити Батьківщину…

— Навіщо такі вислови, містер Плугар? Щоб у дальшому не було ніяких ексцесів, давайте встановимо зони діяльності.

— Тобто?

— Як довго ви тут пробудете?

— Ми будемо тут доти, доки цього вимагатимуть інтереси науки, доки не виконаємо своєї програми наукових досліджень.

— Чудово! А чи не вважаєте ви, професоре, що для науки великою загадкою є друга півкуля Місяця, та, якої ніколи не видно з Землі?

— Охопимо й ту півкулю, на все свій час.

— А чи не вважаєте ви, що нам на цій півкулі тісно? Я пропоную вам — саме в інтересах науки — перебазуватись на той бік…

— Це що — ультиматум?

— Облишмо гучні слова, професоре. Мою добросусідську пораду можете розцінювати, як хочете. Ви ж самі кажете: ваша мета — наука. От і перебирайтесь на ту півкулю. Для спостережень за зорями там ідеальні умови. Не заважатиме диск Землі…

— Ми самі знаємо, де нам краще працювати.

— Ага, не хочете? Під ширмою науки ви тут закладаєте воєнну базу! А ми цього не стерпимо. Тим більше, що ця територія належить нашій фірмі.

— Чи дісталася в спадок?

— Я говорю офіційно: оця територія і все, що на ній, під нею і над нею — все це власність нашої фірми. У нас є документи!

— Як же ви придбали цю “власність”?

— Ми купили в іншої фірми.

— А та де взяла?

— Де?.. — Дік зам’явся. — Та… просто відкрила продаж території Місяця… Але це, зрештою, нас не стосується. Ми купили — ось головне!

— Якщо вас не стосується, то нас тим більше. Може, ваші фірми оптом і вроздріб продають зорі Чумацького шляху, може, ви придбали кільця Сатурна або Великий віз, — це ваша внутрішня справа.

— Значить, не визнаєте?

— Не визнаємо.

— Ну, гаразд. Я не маю сумніву, що міжнародний суд захистить інтереси фірми. До речі, що означає цей напис? — Дік підсунув ногу до Ольжиної картки.

— Ви ж грамотний?

— Це що — погроза використати атомний реактор? Оце атомна енергія в мирних цілях? Ми вже зафотографували цей документ, про нього знатиме весь світ!

— Ви багатослівний. У нас мало часу.

— Значить, відкидаєте пропозицію про перебазування?

— З усією рішучістю.

— Ви, очевидно, не оцінили становища, професоре. Я вам допоможу в цьому. Наш політ готувала атомна фірма, а не Академія наук, як у вас, отже, незабаром прибуде ще одна ракета. Це буде не тільки демонстрація могутності…

— Ми не боїмося погроз, — перебив його Іван Макарович.

— Вас тут приваблюють стратегічні поклади?

— Мир, праця, наука — ось що нас приваблює!

— Поклади нового радіоактивного елемента, який ми назвали “Селеніт-1”, відкрили ми і не поступимось нікому! — підвищив голос Дік. — Саме в цей час, коли ми з вами так чемно розмовляємо, наші лаборанти провадять дослідження над ним. І хто поручиться…

— Ви все сказали?

Плугар повернувся і рівним кроком, не поспішаючи, пішов до ракети.