— Ще кілька десятків італійців і кілька англійців, — втрутився Робертс.

— Це були насамперед росіяни й поляки.

— Отже, ви знаєте про це? — здивувався Карпинський. — Звідки?

— Я намагався запобігти цьому, на жаль — занадто пізно. Я приїхав до цього табору через кілька годин після розправи. Я пропонував генералові почати з табору, а вже потім оточувати будинок гестапо. Вільман не згодився. Зрештою, я боюсь, що, почавши з табору, ми теж не встигли б.

— Я бачу, — осміхнувся Робертс, — що ви ворог гітлеризму. Відколи?

— Вольф, — спокійно сказав Клосс, ніби не розчув запитання, — перебуває, мабуть, у нашому таборі. Ці четверо, про яких ви згадували, тримаються купи, ніби одне одного бояться. Вони мусять його знати, мусять бути поінформовані, під яким прізвищем він переховується. А може… — завагався він і замовк.

— Я не певний, що Вольф у цьому таборі. У хаосі перших годин після нашого вступу до міста він міг легко втекти. Але чому саме вам хочеться знайти Вольфа? Невже — давні рахунки абверу й гестапо?

— Гадаю, що вам теж хочеться знайти його.

— Ви пропонуєте співробітничати? — Робертс не приховував іронії. — Цю пропозицію ми, безперечно, були б готові прийняти, але не тільки і навіть не передусім у справі Вольфа. Ми правильно розуміємо один одного?

— Ви згадали про якусь можливість, але не назвали її вголос. Ви говорили про тих чотирьох, які давно знають Вольфа і…

— Розумію, — сказав Клосс. — Це тільки припущення, яке ні на чому не ґрунтується. Може, один з них і є Вольф?

— А може, це ви? — розсміявся Робертс. — Ви навіть відповідаєте портретові, який вони подали. Годі! — Голос його став твердий. — Ми обміркуємо вашу пропозицію допомогти в справі Вольфа. Але прошу також пам’ятати, про що ми говорили раніше. І раджу поставитися до того з усією серйозністю. Можете йти!

Коли Клосс вийшов, Робертс послав протоколіста по пиво.

— Нам потрібна невеличка перерва, — сказав він. — А потім, відкриваючи бляшанку, запитав: — Як тобі подобається наш колега з абверу?

— Хтозна, може, він і справді хотів би допомогти нам знайти Вольфа. Зрештою, хай йому біс, адже не всі німці… А втім, може, й усі. Чи можна було жити в такій державі й мати чисті руки? Цебто нормально жити, працювати, служити у війську, не думаючи про в’язнів концтаборів. Як ти гадаєш?

— Пам’ятаєш табличку, яку старий Паттон наказав поставити, коли ми перейшли голландський кордон: “Увага, ви перейшли кордон європейської цивілізації. Тут починається варварський край”. У тебе манія переслідування. Цей Вольф заволодів твоїми думками. Буде він у нас — рано чи пізно. Проте не можна забувати й про інші справи. Цей німець, цей гауптман абверу, хоче дуже дорого себе продати, взяти найвищу ціну за те, що він знає, а може… — Робертс зробив паузу.

— Про що ти думаєш, Робертс?

— Німці недооцінювали слов’ян і їхню розвідку. Вони дорого заплатили за це.

— Це в тебе манія переслідування, — розсміявся Карпинський. — Ти міряєш усіх на свій копил. Ти припускаєш, що офіцер переможеної армії повинен висловити радість з приводу того, що переможці запропонували йому співпрацю. Може, він патріот і ненавидить нас. А може, йому вже просто все остогидло, геть усе. Мені це теж загрожує, — сказав він після паузи. — Я на цій роботі довго не засиджусь.

— Ти перебільшуєш, старий, — ствердив Робертс. Він підвівся. — Ну, треба працювати. Там у залі чекає ще душ із тридцять.

Після кількох годин і Робертсові, і Карпинському всі допитувані німецькі офіцери здавались однаковісінькими. Навіть обличчя: похмурі, часом байдужі, часом лише ворожі, обличчя людей, що вже нічого особливого не сподівалися від життя. Одним з останніх допитуваних цього дня був оберст Лойцке. Карпинський почав стереотипною фразою:

— Що ви знаєте про Вольфа?

— Нічого, — сказав Лойцке. — Лише те, що протягом останнього часу він порядкував у місцевому гестапо і що ви його розшукуєте. У мене нема жодних підстав, — помовчавши, додав він, — приховувати тепер таких людей, як Вольф. Вони не робили честі німецькій армії.

— Шкода, що ви раніше не дійшли таких висновків, — зауважив Карпинський.

Лойцке мовчав: він байдуже розглядав американських офіцерів.

— Ви, звичайно, антифашист? — усміхнувся Робертс. На обличчі оберста не поворухнувся жоден м’яз.

— Я німецький офіцер, — сказав він, — і ніколи не любив Гітлера. Я лише виконував свої обов’язки.

— Ви всі кажете одне й те саме, — розчаровано сказав Карпинський і звернувся до Робертса: — У тебе є ще якісь запитання?

Робертс питав про Клосса. Що оберст знає про цього офіцера абверу? Де він зустрічав його? Чи нічого дивного не помітив у його поведінці?

Лойцке не розумів цих запитань. Він знає Клосса віднедавна, знає про нього лише те, що гауптман служив у Польщі та в Росії, що отримав залізний хрест, а в абвері це траплялось не часто.

— Більше нічого? А що ви про нього думаєте?

— Нічого не думаю, — сказав Лойцке. — Я не можу скласти про нього жодного враження, бо він не був моїм підлеглим.

Робертс подивився на нього з неприхованою іронією.

— Можете йти, — сказав Робертс. — Багато часу мине, перш ніж ми навчимо вас чогось.

Лойцке ще виструнчився на порозі і по-військовому стримано вклонився обом американським офіцерам. Він зник за дверима. Вони лишилися самі. Робертс налив коньяку у дві склянки.

— Випий, Карпинський, — сказав він. — Я перед цим розмовляв по телефону з генералом. У штабі був офіцер з радянської місії. Він повідомив, що, згідно з їхньою інформацією, саме тут перебуває цей групенфюрер Вольф. Вони надто добре поінформовані. Що скажеш?

— Якщо він тут, — мовив Карпинський, — ми повинні знайти його.

— Звичайно. — Робертс хильнув коньяку. — Але звідки росіяни про це знають? Треба з’ясувати.

Карпинський сів за письмовий стіл, гортав якісь папери.

— Я не можу забути, — шепнув він раптом, — як діставали трупи полонених, замордованих на заводі. Ці обличчя задушених або поспіхом розстріляних людей… Нащо він наказав це зробити?

— Залиш цю містичну тему, — сказав Робертс.

— Він тут. І ми повинні передусім пам’ятати про це.

— Здається, — сказав Робертс, — здається, ти помилився, ідучи до контррозвідки.

— А може, це ти помилився? — шепнув Карпинський.

Робертс не відповів. Він стояв біля вікна й дивився на велике подвір’я казарми, де лейтенант Луїс ганяв своїх підопічних. Це були ті самі щоденні заняття Луїса, до яких комендант табору ставився з величезною старанністю. Полонені, озброївшись відрами, щітками й мітлами, вишиковувалися перед ним у дві шеренги. Робили вони це чудово і, мабуть, найприскіпливіший капрал не мав би до чого причепитись.

— Взяти на караул! — кричав Луїс.

Полонені піднімали на рівень плечей мітли, щітки та відра. Луїс походжав уздовж шереги, з видимим задоволенням розглядаючи виструнчені постаті.

— Непогано, непогано, — бурчав він. — Ще з вас будуть люди. Може, колись і військо зроблять з вас.

— Луїс дотепник, — кинув Робертс.

— Він дурня валяє, — сказав Карпинський, і собі підійшовши до вікна. — Це не метод навчання.

— А який метод ти запропонував би? — запитав Робертс. — Що б хотів зробити з них? Це вони виконували накази Вольфа. Ти забув? Може, вони на те лише й здатні, щоб стати у дві шереги.

Тим часом оберст Лойцке повернувся на своє місце і побачив, як Клосс дивиться з вікна на вправи, виконувані на подвір’ї.

— Я бачив ці забавки Луїса, — сказав Лойцке. — Бридко. Він принижує їхню людську гідність.

— А що з ними весь час робили? — запитав Клосс, рвучко повертаючись од вікна. — Протягом стількох років війни. Якби замість Луїса стояв німецький капрал, ви не мали б ніяких претензій.

Лойцке мовчав. Він сів на ліжко і старанно ділив цигарку на три частини.

— Облиште, Клосс, — буркнув він. — Я теж знаю, що це буде велике паскудство.

— З якого часу ви це знаєте? Після Сталінграда? Після першої добрячої прочуханки?