— Ходімо, — сказав Бруннер. І відразу додав: — Показуйте.

Кроль не знав, що й це ще на нього чекає. Він ледве йшов, дуже повільно, цюкаючи ціпком по підлозі.

— Тих, кого ви згадували, — наказував Бруннер. — Але ж і так усі…

— Показуйте… — різкіше повторив штурмбанфюрер.

Кроль мусив це зробити, мусив бути послідовним. Спочатку він побачив обличчя поляка Огнівка: зі щоки, розтятої ударом приклада, стікала кров.

— Цей, — сказав Кроль.

Потім був француз Левон з блідим обличчям, росіянин Толмаков, що плював кров’ю, нарешті Івонн. Кроль змушений був показати на неї, бо згадував її, коли розповідав про все Бруннерові.

— А ваш брат?

Він хотів сказати, що штурмбанфюрер знає майстра Кроля, але все-таки підійшов до гурту німців.

— Цей.

— Я, — сказав Ян Круль, — ти, брудна ганчірко…

Бруннер ударив його по обличчі. Есесівці відвели усіх до сторожки. Тут штурмбанфюрер теж поставив їх до стіни й мовчки ходив по кімнаті, ніби хотів, щоб його добре запам’ятали, закарбували в мозку його обличчя, перш ніж почнеться допит…

Він зупинився перед Огнівком.

— Прізвище? — гаркнув він.

Огнівек мовчав.

— Прізвище! — повторив Бруннер лагідно і, не отримавши відповіді, ударив прикладом автомата. Огнівек поточився й упав…

— Облий його водою, — наказав штурмбанфюрер есесівцеві. Бруннер підійшов до Кроля.

— Ти знаєш, що на тебе чекає?

— Знаю.

— У нас вмирають поволі.

— Я вмиратиму поволі.

— Міг би й швидше… Як звуть офіцера, з яким ти злигався?

— Я не знаю жодного офіцера.

— Мені тебе шкода. Невдовзі ти говоритимеш інакше.

— Я не говоритиму.

Знов удар прикладом. Ян Кроль захитався, але не впав.

— Це лише вступ, — сказав Бруннер, — лише звичайний початок.

Він підійшов до француза Левона.

— Що тобі казала полька, служниця Глассів?

— Я не бачив її.

— Кроль, повторіть йому. Підійдіть, пане, ближче. Альфред Кроль підійшов. Він говорив через силу.

— Вони домовилися про час, — казав Кроль. — Дівчина повинна була прийти сюди з німецьким офіцером.

— Як звуть цього офіцера? — гаркнув Бруннер.

— Я не знаю, — шепнув Левон.

Штурмбанфюрер підійшов до Івонн.

— Це твоя дівчина? Подумай, що з нею можуть зробити, якщо ти не говоритимеш. — Бруннер узяв Івонн за підборіддя. — Подумай, що на неї чекає.

Було близько другої ночі, коли Клосс підійшов до віконця Басиної кімнатки. Вілла Глассів була оповита темрявою, на вулиці, за якою він довго спостерігав, перш ніж штовхнути хвіртку, порожньо й спокійно. Сержант Косек — і досі в мундирі есесівця — лишився перед будинком.

Дівчина вже чекала.

— Усе гаразд, — сказала вона, коли вони вийшли на вулицю. — Я розмовляла з Левоном, переказала йому завдання. Вони будуть готові на другу тридцять.

— Ти була на заводі? — запитав Клосс.

— Ні. Ми зустрілися біля дірки в мурі.

— За тобою ніхто не стежив? Ніхто за тобою не йшов?

— Ні, — сказала вона. — Напевно, ні.

Клосс подивився на годинник. Вони повинні підійти до заводської брами рівно о другій тридцять. Часу було вдосталь, навіть з невеличким запасом…

— Наші мають вже почати, — шепнув сержант.

— Сподіваюсь, що ми скоро їх почуємо. — Клосс уповільнив ходу.

Чи добре підготувала операцію заводська організація? Може, — опосіли його враз сумніви, — треба було раніше проникнути на територію заводу? Йому раптом здалося, що він припустився якоїсь помилки, чогось недогледів…

— Від кого, — звернувся Клосс до Басі, — ви довідалися про план евакуації заводу?

Дівчина вже не приховувала прізвища.

— Від майстра Яна Кроля.

— Німець?

— Походить з поляків.

Який жаль, що було так мало часу! Що не міг він побачити цього Кроля, побалакати з людьми на заводі.

Бася вела вузенькими вуличками, потім вони дійшли до провулка, що межував із заводським муром. Усе було тихо, і ця тиша починала непокоїти Клосса. Небо трохи посвітлішало: на півночі, над морем, воно здавалося зовсім білим. Вони підходили до сторожки…

— Косек, — сказав Клосс. — Відстанете від нас на кілька кроків, якщо скоїться щось несподіване, тікайте… А потім самі знаєте…

— Слухаю, пане майор.

Вони зупинились, озираючи браму. Порожньо, тихо, ні сліду варти.

— Гаразд, — зітхнула Бася. — Ходімо… Зняли вони вартового.

— Де ж вони? — шепнув Клосс. — Ніхто не лишився біля брами? Повернулися всередину?.

Але Клосс пішов. Розстебнув кобуру, зняв запобіжник на пістолеті. Коли він опинився напроти сторожки, в-за кущів, що росли вздовж дороги до заводу, вихопилися есесівці. Вони накинулися на Клосса, він не встиг навіть вихопити пістолет, а від удару прикладом у потилицю поточився й упав на стежку… Заторохтіли автоматні черги. Це Косек, всупереч наказу, відкрив вогонь. Есесівці вже вибігали на вулицю. Троє з них тягли Клосса в напрямку цеху, двоє вели Басю, решта оточувала Косека, припертого до муру. Сержант кинув гранату. Есесівці відскочили, потім знову відкрили вогонь. Перша куля влучила Косекові в руку, друга звалила його на землю. Сержант знепритомнів. Він устиг ще подумати, що вперше в житті не виконав наказ…

У сторожці Бруннер уже чекав на Клосса. Коли його привели — Клосс ще не тримався на ногах, на обличчі штурмбанфюрера заграла тріумфальна посмішка.

— Ну що, Гансе, — сказав він, — чия взяла? — Тут же гаркнув: — Дівчину до стіни! — Навіть не подивився на неї. Його цікавив лише Клосс…

— Ти, тюхтію, — цідив він крізь зціплені зуби. — Ти щур, що тікає з тонучого корабля. Гадав, що виживеш, так? І почав грати як аматор… Відколи ти їм служиш, кажи?!

Клосс мовчав. Він ще вагався, минула якась часина, перш ніж вирішив: конспірація вже зайва. Годі удавати з себе німецького офіцера. Вперше за п’ять років він міг одмовитись від цієї ролі…

— Від самого початку, Бруннер, — сказав Клосс голосно. — Від тієї миті, коли одягнув ваш мундир. А ти й не здогадувався? Я офіцер польської розвідки.

У сторожці запала тиша. На Клосса дивилися люди, що стояли під стіною, побиті, приречені на смерть… Цей чоловік у подертому німецькому мундирі викликав подив і повагу. Він уособлював силу, близькість якої всі відчували: і вони, і есесівці, і Бруннер, який зараз мовчав, ошелешений і зганьблений. Якби Клосс сказав, що продався кілька днів тому, що грав за власним розсудом просто для того, щоб вижити, штурмбанфюрер відчув би вдоволення. Але цей чоловік, цей поляк стільки років водив його за ніс, його, німецького розвідника…

— Ти — поляк? — запитав він, хоч знав уже відповідь.

— Так. — Клосс побачив обличчя майстра Яна Кроля. Він прочитав у його очах вдячність і подив.

Бруннер почав втрачати рівновагу.

— Ти заплатиш за це, — ревів він, — але спочатку все мені виспіваєш! Зв’язок! Явки! Мережа!

— Навіщо тобі це, Бруннер? — У голосі Клосса бриніло неприховане глузування. — За кілька годин ти сам співатимеш.

Штурмбанфюрер кинувся на нього, але не встиг ударити… Здалося, що сторожка, мов вагончик на каруселі, описала в повітрі дугу… Вибухи снарядів, щоразу ближчі, звідусіль оточували завод… Потім усе несподівано стихло, і ця тиша їх ще більше приголомшила: всі чекали наступного удару…

Вбіг есесівець.

— Пане штурмбанфюрер, — кричав він, не зберігаючи вже ніяких таємниць, — телефонували зі штабу: їхній флот і літаки заблокували порт…

Обличчя Бруннера застигло.

— Дивіться за ними, — сказав він. — Накази я дам потім. — Він вийняв з кобури пістолет, зняв із запобіжника. — А ти, — звернувся Бруннер до Клосса, — підеш зі мною.

Бруннер вів його до кабінету Гласса. Через скляну стінку Клосс побачив цех, робітників, які стоять попід стіною, есесівців, що вартують їх з автоматами напоготові.

“Недооцінив я ворога, — міркував Клосс, — ця помилка завжди дорого коштує”.

У кабінеті професора було затишно й спокійно. Глибокі шкіряні крісла стояли біля маленького столика поруч з вогнетривкою касою.