— Пообіцяйте, генерале, — шепнув Леман.

Пфістер випростався й холодно подивився на дівчину.

— Я нічого не можу вам обіцяти, — пробурчав генерал. — Обер-лейтенанта Калерта розстріляно кілька годин тому.

Здавалося, що вона впаде. Симона дивилася на гауптштурмфюрера Куссау, потім перевела погляд на Клосса.

— Його розстріляно, — повторила вона. — Він мертвий…

— Хто вбив Кноха? — Леман майже кричав.

— Я скажу, — зненацька крикнула Симона, — безперечно, скажу. Гадаєте, я мовчатиму? Гадаєте, що не викажу вбивцю? Це він, пане генерал! — Рішуче, впевнено Симона показала рукою на гауптштурмфюрера Куссау. — Нехай тепер він заплатить! Я була тут…

Куссау, який ще хитався на ногах, вихопив пістолет з кобури.

— Брешеш! — гаркнув він. Куссау вистрелив не цілячись. Вальтер і Келлер миттю вирвали у нього зброю, але постріл був влучний. Симона впала на підлогу… Леман і лікар уже схилилися над нею, Пфістер навіть не подивився.

— Куссау, — шепнула Симона.

— Мертва, — лікар закрив їй очі.

Леман поліз до фартуха дівчини. Дістав з кишені зігнуті номерні знаки.

— Це ті самі таблички, — сказав він.

— Ви їй вірите? — Куссау намагався вирватися з рук Келлера й Вальтера. — Це вона була більшовицьким шпигуном, це вона… мабуть… вбила Кноха…

— І їхала сьогодні мотоциклом, так? — глузливо спитав Леман. — Ти наказав їй сховати ці номерні знаки. Вона працювала з тобою!

— Леман, ти здурів! — завив Куссау.

— Куссау провів з нею останню ніч, — сказав гауптман Келлер.

— Годі! — генерал не підвищував голосу. — Заберіть його, — наказав він, — і допитайте. Дивізійний польовий суд винесе вирок. Слідство провадити, як я казав…

Клосс і Леман лишилися в казино самі.

— Допитуватимемо його разом, — сказав Леман. — Це дуже довго триватиме, Клосс, дуже довго, бо нам треба знати все.

Клосс не слухав. Він дивився на мертву Симону. Невдовзі її теж заберуть.

Літаки з’явилися раніше, ніж на них сподівалися. Томаля з хлопцями чекав на західній околиці лісу Вайперт, заховавшись у чагарниках. Луки й неродючі землі тяглися звідси аж до Добжице. Чи приземляться вони за планом? А якщо вітер віднесе парашути на схід, до лісу, де розташувався німецький бронетанковий полк, або на північ до шосе, де розставлено жандармські патрулі? Коли Томалі й хлопцям пощастило сюди дійти, вони повірили в успіх операції. Мундири перевезли на візку, ідучи узбіччям шосе, а потім — узліссям. їх ніхто не зачепив: юрмисько біженців, що весь час зростало, було непоганим прикриттям. Проте вони знали: зворотний шлях буде набагато важчий — адже треба провести “полонених” повз німецькі Дислокації.

Томаля роздав ліхтарі: три короткі світлові сигнали повинні були показувати парашутистам місце, де на них чекають.

Літаки кружляли над лісом і шосе, а незабаром почулися вибухи бомб. Вони побачили пожежу, яка раптом осяяла ліс, почули кулеметні черги і тріскотняву зеніток. На заході кривавилася заграва, обіймаючи дедалі більший обшир неба.

Горіло в Добжице.

Лише за кілька хвилин вони помітили куполи парашутів, що повільно спускалися на землю. Десантники приземлювались під акомпанемент вибухів. Вони сіли майже у визначеному місці. Томаля й хлопці вибігли з-за кущів. Повторили свої світлові сигнали… Здалеку ще долинали вибухи, заговорив короткою чергою кулемет, потім запала тиша…

Солдати парашутного десанту з’явилися перед ними несподівано: насамперед вони побачили трьох чоловік з автоматами, що готові були стріляти. Далі, на луці, хтось іще виплутувався із стропів.

Томаля став немов у землю врослий.

— Хто ви?

— “Дубове листя”, — сказав Томаля.

Чоловіки поопускали автомати. Молодик у касці, з планшетом на грудях підійшов до Томалі.

— Поручник Кожух, — відрекомендувався він, — командир загону, — і простягнув руку.

Томаля стояв виструнчившись, мовчки: він не міг відвести очі від плаща, від каски з білим орлом.

— Я не сподівався дочекатись, — шепнув він. — Потім відразу опанував себе. Докладно пояснив ситуацію. Поручник слухав мовчки, трохи недовірливо.

— Нам казали, що ліс Вайперт чистий, — поглянув він ще раз на карту.

— Був чистий. Але ми не змогли більше налагодити з вами зв’язок і запропонувати інше місце приземлення.

— У мене нема вибору, — сказав поручник. Парашутисти юрмилися довкола них. Кожух перевірив: увесь загін приземлився. Вісімнадцятеро чоловік…

— Хто знає німецьку?

Вийшли наперед — солдат із Сілезії і школяр із Любліна. Хлопці Томалі принесли мундири. Сасік і Скалка та двоє парашутистів мали бути конвоїрами. Томаля старанно застебнув вермахтівський плащ — він наче був пошитий на нього,

— Хлопці, — сказав поручник, — ремені й автомати сховайте під плащами. Гранати — в кишені. У разі потреби я стрілятиму перший.

Рушили. Просто на ліс Вайперт: поручник глянув на годинник.

— Друга година, — буркнув він. — Маємо встигнути.

Всюдихід застукав їх зненацька, ще на луці, не встигли й до путівця дійти. Спалахнули фари, освітлюючи Томалю і двох хлопців з конвою. Мотор вискнув на високих обертах і заглух. Офіцер СС з прутиком у руці вискочив із машини. Томаля гаркнув: “Стій!” — і відрапортував есесівцеві. Він служив колись у війську кайзера, його рапорт був бездоганний.

— Конвоюєте до штабу дивізії, — повторив офіцер СС. — А звідки?

— Диверсійний спецзагін, — відповів Томаля. — Їх узято в полон на північний схід від Дьоберітца. З диверсійного десанту…

Офіцер СС недовірливо оглядав їх. Щось йому все-таки не подобалось, щось викликало у нього підозру. У всюдиході лишився тільки водій, до нього саме підходив солдат із Шльонська.

Есесівець ішов уздовж групи полонених. Перед поручником він зупинився.

— Офіцер?

Поручник мовчав.

— Відповідати!

— Я не розумію по-німецькому.

Есесівець зірвав у нього з плеча планшет. Відкрив. Присвітив ліхтариком. Побачив ліс Вайперт і позначену блакитним олівцем його західну околицю.

— Що це означає?

Поручник мовчав.

— Хто може перекласти? — гаркнув есесівець.

Поруч з есесівцем вигулькнув Сасік. Німець освітив його ліхтариком. Помітив автомат Сасіка.

— У вас російська зброя?

Сасік не зрозумів запитання.

— Відповідати!

— Я не знаю, — відповів хлопець по-німецькому. То було єдине речення цією мовою, що в його безпомилковості Сасік був переконаний.

— Ваші документи, — звернувся німець до Томалі.

Есесівець пересунув кобуру на живіт, неспокійно роздивлявся їх. Вибору не лишалося. Поручник прийняв рішення: не виймаючи руку з кишені, він вистрелив у німця. Хлопець із Сілезії ударив прикладом водія. Запала тиша.

— Нам пощастило, — сказав поручник, — бо вони були самі. Але далі?..

Томаля знизав плечима.

— Доводиться ризикувати. Це у нас єдина можливість…

Пішли. Дорога вела через ліс. На галявинах вони бачили намети. Контури машин і темні силуети людей. Багаття ніхто не розкладав. Попід деревами ходили вартові, пильно на них позираючи. Парашутисти не звертали на це уваги. Руками, засунутими в кишені плащів, стискували шерехату поверхню гранат… Здавалося, що цей шлях ніколи не скінчиться. Вони то видряпувались на піщані пагорки, то зникали в гущавині, проходили повз вантажівки, і легковички… Поручник, ідучи за Томалею, намагався запам’ятати все. Укріплень, думав він, приготувати вони не встигнуть…

Якийсь офіцер у плащі вермахту підійшов до Томалі.

— Що це за натолоч?

— Поляки. Полонені, пане обер-лейтенант.

— Куди? На першу лінію? Ви збожеволіли?

— До штабу дивізії.

— Залишити їх тут.

— У мене наказ: відвести до штабу дивізії,— гаркнув Томаля.

Офіцер здивовано глянув і відійшов. Вони йшли далі, поручник почав неспокійно позирати на годинник, на сході було тихо, але він знав, що за двадцять-тридцять хвилин… Попереду ще чималий шмат дороги через ліс Вайперт, поблизу позицій бронетанкового полку…