Клосс ще зайшов до казино поснідати. Куссау саме допивав чай. Симона стояла поруч. Долинули уривки їхньої розмови.

— Прийдеш сьогодні, — сказав Куссау.

— Що з Рольфом? Зараз треба йти до генерала. Адже ви обіцяли…

Куссау відсунув склянку, підвівся і розреготався.

— Ти гарна дівчина, Симоно… Напрочуд гарна. Мене тобі мало?

— Ні, — крикнула вона, — адже…

Проте він не слухав. Кивнув Клоссові й пішов з казино. Симона мовчки подала тарілку супу. Клосс їв швидко, гаряча рідина обпікала губи. Вона стояла біля буфету, зосереджена й нерухома. Що він міг сказати їй? Що вже нема на що сподіватись, що Куссау обдурив її?.. Клосс мовчки вийшов. Часу було обмаль. Хотів ще забігти до Томалі, потім заїхати до лісу Вайперт, подивитись на гренадерський полк, знову повернутись на шосе… і — на Добжице. Скільки треба Вайсові часу, щоб передати повідомлення?

Томаля нічого не знав. Він був неголений, очі позападали, постарів на кілька років за цю ніч.

— Мені не треба було його посилати, — сказав він тихо. — Не треба. Тепер у мене нікого не лишилося.

Клосс хотів його втішити, але він тільки махнув рукою.

— Я не втрачаю надії, — сказав Томаля. — Життя привчило мене до найгіршого, і я ніколи не втрачаю надії. Облишмо це. Одне з двох: або Ервін і Янка не змогли дійти до Добжице, або Вайс провалився…

— Це треба з’ясувати, і тому я їду до Добжице, — повідомив Клосс.

— Ти?

— Так. Пароль і адресу.

— Ти не повинен цього робити.

— Доводиться.

— Уже нічим не зарадиш. Вони будуть о четвертій ранку.

— Операція не повинна провалитися. Слухай-но, якщо я знайду Вайса і якщо він не провалився, то ще можна встигнути попередити їх, а коли цього не вдасться зробити…

— Ти сам провалишся.

— Не провалюся, — твердо сказав Клосс. — Не можу собі цього дозволити. В кожному разі я сюди повернусь. Мобілізуй принаймні чоловік п’ять поляків — з тих, що вивезені сюди на роботу. Розумієш? Зможеш?

— Зможу. Що їм робити?

— Чекати мене у тебе вдома. Це мають бути надійні люди: не виключена можливість, що я розкриюсь перед ними, якщо Вайса нема. — І додав: —Я розкриваюся тільки тоді, коли нема іншого виходу. За весь час моєї роботи це сталося лише один раз. А тепер — пароль і адресу.

Клосс під’їздив до Добжице. На шосе знову юрмилися біженці, а машини, що йшли зі сходу, відпихали їх на узбіччя. Везли поранених. їх випереджали мотоциклісти, і лише коли-не-коли з’являлися із заходу бронетранспортери. Клосс, лавіруючи у цій товкотнечі, під’їздив до перехрестя. Він уже бачив Добжице, що розкинулося на рівнині. Дістав з кишені наказ про виїзд і уповільнив швидкість, коли проїздив повз жандарма, що зайшов у суперечку з якимось літнім чоловіком у тірольському капелюсі, який доводив, що має в Дьоберітці родину.

— 148-ма бронетанкова! — вигукнув Клосс.

Жандарм подивився на нього, але не встиг підняти руку. Клосс подумав, що номер він, мабуть, записав, але це не мало жодного значення. Клосс натис на газ і загальмував аж біля перших будинків містечка. Воно, здавалося, було безлюдне. Біля величезного будинку стояли машини, на які поліцейські та гестапівці вантажили скрині.

“Тікаєте, — подумав Клосс, — і ніколи вже сюди не повернетесь”. Він ще подумав, що, може, виконує зараз останнє своє завдання на цьому боці фронту.

За ринком було кілька вуличок. Клосс навмання виїхав на найширшу і зупинився на перехресті. Бо треба було когось розпитати, де ця проклята Баутценштрассе! Він побачив молодого хлопця в мундирі гітлерюгенду.

— Баутценштрассе?

— Так, — запопадливо відповів хлопець, показуючи ліворуч.

Тепер треба бути дуже обережним. Він, щоправда, припускав, що, коли Вайс і провалився, гестапівці не влаштовували засідку в його квартирі, їм-бо не до того зараз, але треба кожну дрібницю передбачити. Він їхав уздовж спалених будинків: здалеку помітив, що № 28 стоїть на розі якоїсь вузенької вулички. Клосс повернув на неї, поставивши мотоцикл проти муру. Мотора він не глушив. Коли зупинився перед входом до будинку — нічого підозрілого не помітив. Порожня спалена вулиця. Клосс піднявся на другий поверх — мідна табличка із написом “Ганс Вайс”. Дістав пістолет, зняв із запобіжника. Потім натис на дзвінок: двічі — коротко, раз — довго. Й одразу відскочив од дверей. Той, хто стоятиме на порозі, помітить його лише через кілька секунд.

Двері рвучко відчинилися. Клосс побачив молодого гестапівця з пістолетом у руці. Отже — засідка! Пастка!

— Що там, Франце? — почувся голос зсередини.

Клосс вистрелив. Натис на курок тієї миті, коли гестапівець його помітив. Франц і не зойкнув, а Клосс стрибнув униз. Другий гестапівець пальнув по ньому: куля його просвистіла над головою Клосса. Він на секунду повернувся, побачив його обличчя, узяв на мушку, але штурмбанфюрер — так, це був штурмбанфюрер — відскочив за двері.

“Він мене бачив”, — подумав Клосс. Скочив на мотоцикл і помчав безлюдною вулицею. “Тепер спокійно, — думав він, — треба вибратися з міста, обов’язково іншою дорогою”. Штурмбанфюрер уже здійняв галас. Скільки треба часу, щоб організувати погоню? Три, чотири хвилини… У квартирі Вайса, безперечно, встановлено телефон: машини вже вирушають, якщо, звичайно, є вільні… Припустімо, що є… Дали наказ постам: затримувати мотоциклістів. Може, кинути мотоцикл? Ні.

Зупинився, закурив, витяг з кишені карту. Тікаючи, не слід надто поспішати — такий був у нього принцип. Поспішають лише аматори. Даремно він сказав жандарму на шосе: 148-ма бронетанкова. Вони шукатимуть у дивізії. Зрештою, все одно шукали б: іншої частини тут нема. Звісно, згодом можна розраховувати на успішний наступ наших підрозділів, але зараз треба знайти дорогу, яку ще не перекрили. Де? Єдиний вихід: путівцем до лісу Вайперт. Клосс сховав карту, натис на газ; невдовзі він виїхав на широку алею, обабіч якої стояли вілли, мабуть уже покинуті, помітив ріденький ліс праворуч і луки, що тяглися до шосе.

“На шосе виїду вже в лісі”, — подумав Клосс.

Мотоцикл і жандарма він побачив несподівано, коли вискочив з-за повороту. Пересунув кобуру на живіт, розстебнув її. Чи є вже наказ у жандарма? Навряд, вони перш за все попередили пости на шосе. Жандарм ще нічого не знає, але якщо вимагатиме документи, треба стріляти. Німець курив цигарку, тримаючи автомат напоготові. Він помітив мотоцикл Клосса в останню мить і руки підняти не встиг. Клосс бачив його ще кілька секунд у дзеркалі, потім усе вкрила курява.

“А втім, слід було стріляти, — подумав Клосс, — хоч якби вистрелив, то вони напевно знали б, що я проїхав саме тут… Жандарм не міг роздивитися обличчя, хіба що номер зафіксував…” Клосс усміхнувся: нехай собі фіксує.

Він в’їхав у ліс і одразу повернув до шосе. За кілька хвилин побачив сіру від куряви дорогу, якою сунула нескінченна колона біженців.

У Томалі його уже чекали. Клосс поставив мотоцикл у дворі й не встиг ще постукати, як на порозі з’явився старий.

Вони зайшли до темного передпокою і стали поруч так близько, що Клосс відчував на обличчі його дихання.

— Там пастка, — сказав він сухо.

Томаля мовчав. Клосс поволі звикав до темряви: побачив очі Томалі — старий витер їх рукавом.

— Вони чекають, — сказав Томаля.

— Скільки? — запитав Клосс.

— Троє. Більше не вдалося знайти.

— Надійні?

— Я знаю їх кілька місяців. Вони виконують прості завдання, постачали інформацію. Один з Варшави, двоє з Кельців.

— Ти їм казав що-небудь.

— Ні. Лише те, що на них чекає серйозне завдання. Вони готові.

— Гаразд, ходімо.

— Отже, ти розкриєш себе?

— Доводиться. Слухай-но: якщо зв’яжешся з нашими, а я… а я залишусь на цьому боці фронту, цих трьох треба буде відіслати у глибокий тил і, хтозна, може, ізолювати до кінця війни… Це доконче потрібно.

— Я розумію, — сказав Томаля.

Він одчинив двері. Сонце, що хилилось на захід, осявало кімнату. Клосс, освітлений промінням, зупинився на порозі й побачив тих трьох з літерами “П” на сорочках — вони посхоплювалися зі стільців, онімілі, глибоко вражені Один з них кинувся до вікна, але його затримав владний голос Томалі: