— Я… — сказала вона серйозно. — А тепер слухай: в Ліску ми не знайомі. Обоє приїздимо до будинку відпочинку. Пам’ятай — там щомиті може з’явитися їхній справжній зв’язківець із Берліна. І щоб не було більше сумнівів: я керую всією операцією.

Клосс відповів, що в нього немає ніяких амбіцій, принаймні коли йдеться про Ліско. Вона ще щось сказала, проте він не слухав. Вони стояли біля дверей. Вистачило б тільки повернути клямку на “відчинено” і потім… Якщо він ліквідує її зараз, чи повірять, що це нещасний випадок? Може, повірять… Величезний ризик, але хоч певність, що ще одна провокація абверу загине в зародку. Не треба зволікати. За ким слово? Повернув клямку на “відчинено” — був певний, що вона не могла побачити його руху руки…

— Нам треба бути обачними, Гансе, — сказала вона, — бо кожна помилка може дуже дорого коштувати. — Вона посунулася від дверей, а потім таким самим швидким рухом повернула клямку на “замкнено”.

Інтуїція? Передчуття? А може, вона помітила? Він думав про це увесь час, коли повернувся до купе. Тут уже розіклався старший радник Гебардт зі своїми валізами. Він крикливо відрекомендувався і одразу сказав, що берлінські залізничники дезинформували його, і йому доводиться подорожувати до клятого Ліска з пересадкою у Варшаві. Чи варто взагалі проводити відпустку в Генеральному Губернаторстві? Сам собі дивується, що він, маючи можливості, як високий чиновник міністерства пропаганди, поїхати в гори Гарцу або навіть на французьке узбережжя, подався натомість до якогось Ліска. Військові спогади? Бо треба знати, що він брав участь у бліцкригу тридцять дев’ятого року й частину кампанії пробув неподалік од Ліска. Ті щасливі дні справді незабутні…

Він говорив безугавно: Клосс навіть радів, що може мовчати, обмежуючись ввічливими короткими відповідями на питання пана Гебардта. Бо пан Гебардт був ще й цікавий: він сказав, наприклад, що бачив Клосса на Фрідріхштрассе, а діставши схвальну відповідь, зізнався, що теж бував частим гостем у військовому міністерстві. Це зацікавило Ганну Бойзель, вона подивилася на старшого радника уважніше, а потім їй заманулося розсміятися з якогось жарту, може, трохи ризикованого, але усі ж свої люди… Вона пересіла ближче до Гебардта, а до Клосса збайдужіла й почала ставитися зверхньо, звертаючись до нього “пане обер-лейтенант”.

Отже, в їхньому купе панувала дружня атмосфера. Гебардт дістав із валізи пляшку французького коньяку і келишки; вони поволі пили і слухали старшого радника, який встиг усе або майже все про себе розповісти та повідомити, що на вокзалі в Ліску на нього чекатиме машина місцевого амтсляйтера.

— Це мій гарний приятель, — інформував Гебардт. — Статечний німець має тепер приятелів у кожній окупованій країні. — Він голосно розреготався. — Поїдете разом зі мною й побачите, який з мене водій. Це моя пристрасть.

Машина й справді чекала. Був ранок погідного дня. Вони їхали з вокзалу широким шосе, обсадженим деревами, невдовзі, якось несподівано, виринуло містечко, сховане в долині, та похилі пагорби, зарослі лісом. На полях стояли стіжки, а стерня, що сягала аж до крутосхилів, нагадувала про недалеку осінь. Санаторій був одразу за містечком — треба було проїхати вузенькими вуличками між одноповерховими дерев’яними будиночками, які повгрузали в землю й безсоромно повиставляли свої злидні й старість.

Гебардт наддав газу, вони вискочили на пустир, а за кілька хвилин побачили двоповерховий будинок у густому парку на схилі пагорба.

— Приїхали, — сказав Гебардт, — тут і відпочиватимемо. — І натис на сигнал.

Звісно, це найменше схоже було на відпочинок. Він припускав, що Ганна Бойзель поділиться з ним наявною інформацією, що його вважатимуть у цій грі за повноправного партнера. Проте вже перші години перебування в будинку відпочинку довели, що йому визначено набагато скромніші функції: виконання окремих конкретних доручень без втручання в саму операцію. Отже, він повинен увійти в контакт із агентом абверу Плюшем, але не знав, яким чином Ганна збирається потрапити до Конрада і до відділу Армії Крайової, який прийме скинутого парашутом посланця з Лондона. Клосс мусив чекати на Мацея, без Мацея він не мав ніякої можливості протидіяти операції абверу. А часу зовсім обмаль: день, може, два…

Клосс не належав до людей інертних. Він діяв. Коли Ганна нічого не скаже, він стежитиме за кожним її кроком. Він думав про це, ідучи коридором будинку відпочинку, прибраним і чистим: на стінах красувалися картини, на яких змальовано німецькі перемоги на всіх фронтах. На цю мазанину він уже не міг дивитися… Клосс зупинився перед дверима кімнати панни Бойзель, міркуючи, як цього разу повестися з цією хитрою лисицею.

Вона сиділа перед дзеркалом і розчісувала волосся. Клосс увійшов — вона й очей не підвела.

— Дуже мило, що ти прийшов. — Він чув у її голосі насмішку, і це непокоїло його дедалі більше. — Ти, мабуть, турбувався, як я тут влаштувалася. Але я хотіла б, щоб ти занадто не афішував наше знайомство.

— Мені неприємно, — сказав Клосс, — твоє ставлення до мене. Я розумію, що ти хочеш бачити мене якомога рідше…

Ганна подивилася на нього лагідніше. Отже, він обрав правильну позицію.

— Я мушу бачити тебе стільки, скільки повинна бачити.

— Я хотів би частіше.

— Що це? — майор Ганна Бойзель дивилася на нього без усмішки. — Освідчення?

Клосс мовчав.

— Ну, то гаразд. Поводишся, як дитина, якій не дали на кіно. Казала вже тобі, що ти хороший хлопець, але я взагалі згадую, що я жінка, лише тоді, коли цього вимагає служба.

— Я хотів би, щоб ти робила це й… поза службою.

— А ти, — запитала вона раптом, — неодружений?

— Ні.

— Наречена є?

— Ні.

— Дивно. Я знаю мало офіцерів твого віку, що не мають дівчат на батьківщині.

Клоссові закортіло змінити тему.

— Коли ти підеш туди? — запитав він. Не знав, звичайно, “куди”, але в неї мало бути щось таке, що полегшить їй доступ до Конрада.

— Коли я туди піду? — повторила Ганна Бойзель. І розсміялася. — Звісно, якомога швидше, мій любий. У нас обмаль часу, бо цей третій, на кого працювала Єва Фромм, може з’явитися першої-ліпшої миті.

— Він міг приїхати разом з нами.

— Я на це зважила, — відповіла вона байдуже. — Якщо він приїхав, то знає той самий пароль, що і я, і знає, що справжня Єва Фромм заарештована…

“Отже, ти знаєш якийсь пароль, — подумав Клосс, — і маєш якусь явку. Безперечно, й ця інформація від Плюша”.

— Знайди якомога швидше Плюша, — наказала Ганна.

— Я хотів би захищати тебе, — сказав Клосс. — Ти можеш опинитись у небезпеці.

Вона розсміялася.

— Не треба. Поки що я сама собі дам раду. А тепер дозволь мені одягтись.

Так нічого він і не довідався. Лишалось тільки стежити за Ганною та чекати на Мацея. Клосс ладен був побитися об заклад, що панна Бойзель спробує налагодити контакт із людьми Конрада протягом найближчих годин. Йому пощастило, бо з вікна своєї кімнати він бачив вхід до будинку відпочинку, отже, цей чудовий спостережний пункт не можна залишати й на хвилину. Рух був великий: офіцери в мундирах, офіцери в цивільному, багато калік, безруких і безногих “героїв німецької перемоги”, як тут казали. Клосс побачив примітну постать радника Гебардта, який стовбичив перед виходом, зав’язував нові знайомства і щомиті вибухав громовим сміхом. Це вперше він подумав про Гебардта як професійний розвідник, хоч здавалося малоймовірним, щоб польська чи англійська розвідки вербували таку людину. А втім, хто знає… І знову подумав про Ганну: вона йому не довіряла — в цьому не було сумнівів. Одне цікаво: чи була ця недовіра заронена ще в Берліні, чи сама вона почала щось підозрювати?

Сутеніло. Клосс відійшов трохи в глиб кімнати й закурив цигарку. Може, все-таки панна Бойзель не настільки квапиться, як він собі уявив? І тут побачив її. Вона збігла сходами й швидко попрямувала до паркової брами. Щось у вбранні та зовнішньому вигляді Ганни здалося йому несподіваним. Опинившись внизу і пішовши за нею темною алейкою, що вела до містечка, Клосс уже знав, чому Ганна змінилася в його очах: просто вона мала такий вигляд, як у тисяч польських дівчат. Отже, не було сумніву, що вона йшла “на роботу”, ретельно замаскована. Треба було йти за нею так, щоб вона не помітила, а це робити нелегко, бо тут Клосс мав справу з досвідченим агентом… Він розраховував тільки на те, що Ганна не сподівається й не може сподіватися на чиєсь слідкування.